Серед регіонів України, залежних від Москви економічно, Сумщина посідає перше місце, поступаючись навіть окупованому Донбасу. Дві третини експорту області традиційно припадає на країни СНД, передусім на Росію. А це в умовах війни на сході означає стагнацію найважливіших сфер виробництва.
Так, критична ситуація склалася на заводі-гіганті — Сумському машинобудівному навчально-виробничому об’єднанні ім. Фрунзе (СМНВО). Через відсутність замовлень один із найбільших у Європі виробників газоперекачувальних агрегатів (приладів, що здійснюють транзит газу в Україну та європейські країни) розпочинає 2015 рік за крок від банкрутства.
Наприкінці 1970-х років СМНВО був єдиним в УРСР заводом, що оснащував газопостачальними агрегатами (ГПА) не лише українські, а й російські газопроводи і разом з охтирським «Нафтогазом» давав Сумській області чверть річного бюджету. «Фрунзе» перетворив Суми з провінційного містечка на обласний центр, а в кращі часи забезпечував робочими місцями близько 30 тисяч кваліфікованих працівників.
Після здобуття Україною незалежності та впровадження ринкової економіки завод спочатку був державним. У середині 1990-х, після дозволу на приватизацію, підприємство стало колективною власністю робітників-акціонерів, але ненадовго.
«Немов випадково пішла затримка по зарплаті. Для того, щоб вижити, працівники почали масово і за безцінь продавати свої акції. А за деякий час було повідомлено, що приватизація машинобудівного монополіста пройшла м’яко і безболісно. З того часу СМНВО — в руках олігархів», — пояснює працівник заводу Олександр.
Власники поглибили економічний вакуум, у якому перебувало підприємство. Неповний цикл виробництва зав’язав його на «Газпром», політика керівництва закрила для «Фрунзе» вихід на європейський ринок. Постійні конфлікти між олігархами-акціонерами послаблювали завод, вимивали кошти, призводили до зриву замовлень, відбувалося скорочення робітників. А з початком російсько-української війни напівпатове становище ускладнилося й відмовою «Газпрому» надавати СМНВО нові замовлення.
Експерти вбачають у такому жесті політичний контекст, а занепад заводу пов’язують із постаттю головного акціонера «Фрунзе» — російського мільярдера Костянтина Григоришина, який останнім часом прославився тим, що став основним інвестором кремлівського проекту по створенню «гральної зони» на півдні анексованого Криму.
За інформацією «Економічної правди», Костянтин Григоришин ще у 1990-х роках отримав за допомогою Павла Лазаренка контроль над третиною збутових енергетичних компаній України. Серед них — Львівське, Прикарпатське, Кіровоградське, Чернігівське, Полтавське та Сумське обленерго, декілька феросплавних заводів, банк «БІГ-Енергія», а також СМНВО ім. Фрунзе.
Проте у процесі олігархічних війн Григоришин втратив майже всі українські активи, а у 2008 році навіть дістав від СБУ заборону на в’їзд до країни через організацію рейдерських захоплень стратегічно важливих підприємств енергетичної сфери (згодом заборону було знято).
За короткий час Григоришину вдалося відновити старі «схеми». Серед його власності — знову Сумський завод. Український постачальник стратегічного для «Газпрому» обладнання був Кремлю незручний, але з цим можна було миритися, бо на чолі заводу стояла «своя людина».
Проте, як запевняє адміністрація СМНВО, після погіршення російсько-українських відносин у 2014 році ситуація докорінно змінилася. Економічне партнерство з українською компанією виглядає для Москви політично невигідним. Григоришин, розуміючи загрозу, ще до конфлікту шукав заміну прибутковому колись «Фрунзе». Серед можливих претендентів на ринкову нішу в сфері постачання ГПА — російські ТОВ «Искра-Турбогаз» (Перм) і ЗАТ «РЭП Холдинг» (Санкт-Петербург).
«Я неодноразово чув, що «Фрунзе» нібито продає своє дороге та унікальне обладнання російським фірмам за собівартістю, а та фірма вже перепродає за ринковими цінами. Це перетворює наше підприємство на неплатоспроможне, ставить під питання існування заводу. Наразі колапсуємо: маємо скорочені чотириденні робочі тижні, зарплати не виплачували з листопада, а замовлення, якщо й є, то ще з 2013 року. Служба економічної безпеки на запити не відповідає, мовляв, це — комерційна таємниця. Мені здається, завод намагаються «злити»», — прокоментував «Дню» оператор верстатів із програмним управлінням Михайло.
На додачу, офіційний сайт СМНВО повідомляє про плани продажу великої кількості активів підприємства. Адміністрація заводу переконує: поки що жодних продажів не відбулося. «Ми хочемо подивитися, чи будуть покупці. Тим паче, це обладнання не дуже й потрібно заводу», — коментує головний інженер підприємства Олександр Козюля. Разом із тим робітники запевняють, що виставлене на продаж устаткування замінити нічим, отже завод навмисне «знекровлюється».
Схожу думку висловила й економічний експерт Центру демократичного відродження Дар’я Мустафіна: «Зрозуміти справжню мету продажу важко. Якщо замість проданого обладнання буде встановлено нове, яке, наприклад, економить сировину, то це навпаки — ознака розвитку. Але зараз ситуація в країні така, що швидко зменшилися об’єми виробництва через відсутність замовлень, людей скоротили, активи — зазначила фахівець.
Дивну політику веде і профспілка СМНВО на чолі з Іваном Совгирою, вносячи зміни у колективний договір, відповідно до якого працюють усі робітники заводу. У ЗУ сказано, що зміни можуть бути внесеними або на зборах трудового колективу та адміністрації, або з участю представника адміністрації та керівника профспілки. На підприємстві використовується лише другий варіант.
«Головний директор Олексій Цимбал «збирається» з Іваном Совгирою, вони звітують один перед одним і виносять рішення. Серед них: скорочення робочого тижня, виплата зарплати тоді, «коли будуть кошти». Всіх незадоволених намагаються «прибрати». Уже дев’ять місяців не допускається до роботи голова осередку незалежної профспілки заводу, і це при тому, що його бригада працює», — розповідає член комітету незалежної профспілки Михайло.
Останнім часом найбільше незадоволення робітників викликає затримка зарплати, «фрунзенці» виходять на мітинги з гаслами: «Ми проти руйнування нашого заводу», «Затримка зарплати — ганьба адміністрації», «Цимбал, геть із Сум».
Працівники вже звикли до умов роботи, які не відповідають нормам. «Все як 1943 року: у приміщеннях холодно, мусимо працювати у верхньому одязі. А згори звучить тільки: «Не думайте про себе, думайте про — жартують у натовпі мітингувальників. Кількамісячна ж невиплата зарплати для людей з мінімальним окладом — загроза.
«Якщо моїх грошей просто не виплатять, бо немає, — це ще півбіди, якось виживемо. (Але Путін своїх коштів на набої ополченців витрачати не буде. Він проситиме в тих, хто побагатший. Може, й наш Григоришин підійде). Гірше, якщо за мою невиплачену зарплату стрілятимуть добровольців з моєї ж бригади», — розмірковує мітингувальник.
Ще влітку ініціативна група зверталася до Президента, прем’єра та Кабінету Міністрів України з проханням втрутитися і врятувати завод, який міг би бути корисним у модернізації української ГТС, вітчизняних АЕС, будівництві газоперероблювальних заводів.
Кілька місяців тому до Сум було направлено робочу групу від фірми, без якої, за словами робітників, не вдасться отримати жодного замовленні від України. Фахівці оглянули завод, але українських замовлень досі не передбачається.
Єдине реальне рішення київської влади, в якому фігурує керівництво «Фрунзе», 30 грудня 2014 року на прес-конференції озвучив Арсеній Яценюк. Прем’єр дав вказівку голові Мінпаливенерговугіля Володимирові Демчишину не призначати у державні енергетичні компанії представників Костянтина Григоришина. Очевидно, що жодних змін на самому заводі після цього не очікується, бо СМНВО — недержавна енергетична компанія.
Спроба прем’єра відсунути мільярдера від вітчизняної енергетики, звісно, хороша новина, але навіть без впливу на державні енергетичні компанії ба навіть без Костянтина Григоришина російські або проросійські олігархи збережуть свої вирішальні позиції в українській економіці.
Втім, за умов війни економічні проблеми заводу «Фрунзе» становлять більший інтерес під кутом зору політики і безпеки. Якщо завод збанкрутує, то вісім тисяч працездатного населення опиниться на вулиці без засобів для існування. На думку місцевої влади, це перетворить колишній обласний центр на криміногенний осередок. І це за 30 км від «незахищеного» російського кордону.
КОМЕНТАРІ
Андрій РИБАЛКО, експерт Бюро аналізу політики з бюджетних питань:
— Підприємство є основним наповнювачем бюджету міста. Навіть у кризовий 2014 рік підприємство наповнило місцеву казну не менше, ніж на 50 млн грн. Для порівняння — це сума всіх капітальних вкладень у бюджеті 2015 року.
Чи існуватимуть Суми після закриття заводу? Існуватимуть. Але безробіття і безвихідь, особливо в умовах напіввоєнного стану, — це порохова бочка. Такою ситуацією можуть скористатися зовнішні сили для дестабілізації ситуації в місті. Суми — єдиний прикордонний з Росією обласний центр, у якому не було сепаратистських мітингів, проукраїнське місто.
Але якщо на Донбасі причини виникнення конфлікту були і соціальні, і ментальні, то в проукраїнських областях дестабілізація відбуватиметься насамперед на соціальних факторах, тож банкрутство заводу, який годує місто — хороший спосіб розхитати ситуацію.
Євген ПОЛОЖІЙ, головний редактор газети «Панорама»:
— Якщо завод закриється, то це стане ударом, від якого Суми оговтаються ще не скоро, на Фрунзе зав’язані близько 60 тис сумчан, податки до міського бюджету — словом, це буде соціально-економічна криза, «український Детройт». Проте багато спеціалістів уже давно звільнилися і знайшли іншу роботу, ще коли підприємство тільки оголосило курс на скорочення. Між акціонерами триває конфлікт, який зайшов занадто далеко, а тут ще конфлікт із РФ. Виникло багато нюансів, за яких вигідніше завод в Україні поховати, і поховати швидко.
