Постійна присутність у Києві експертів МВФ неначе переконує,
що країна отримує гроші не тільки для збереження соціально-політичної стабільності
та захисту наших знедолених співгромадян, а й стимулює проведення подальших
реформ. Саме так відповів помічник Президента Валерій Литвицький на запитання
кореспондента «Дня» про мотиви продовження співробітництва МФВ з «невпевненим
у собі» урядом. Пан Литвицький переконаний, якби допомога МВФ не приходила
у країни, що переживають фінансові кризи, то мільйони людей в усьому світі
просто вмерли б від голодної смерті. Отже, вже тільки одна ця обставина
виправдовує терпимість Фонду.
Водночас, незалежні експерти схильні оцінювати допомогу
донорів інакше. Американські вчені Кліффорд Гедді з Інституту Брукінгза
та Баррі Айкз з Пенсільванського університету стверджують, що економіка
нашого типу і не починала рухатися в бік ринку. «З усього видно, вона жваво
просувається, але в інший бік — якомога далі від ринку», — констатують
вони. І продовжують: «Ми вважаємо, що істина є абсолютно протилежною, а
саме, негайне надання рятівних кредитів послужить підтримкою віртуальній
економіці, неринковій за своєю природою системі, неефективність якої гарантує
подальший економічний спад і кризи».
Втім, проблема, порушена економістами, полягає не тільки
й не стільки в етичній оцінці факту допомоги «невідомо чому». Йдеться про
зміну критеріїв підходу до феномена, названого «постсоціалістичною трансформацією».
Дійсно, у залежності від вибору системи координат і ціннісних орієнтирів,
те, що відбувається на наших очах, можна трактувати по-різному. Можна вважати,
що критична маса перетворень проведена, і українська економіка здатна адекватно
реагувати на сигнали центральної влади по-ринковому. А можна спробувати
поглянути на наші реалії, ніби збоку (поки тільки очима американських вчених).
І тоді перед нами буде зовсім інша країна.
Як вважають Кліффорд Гедді та Баррі Айкз, за 6 років «радикальних
реформ» на пострадянському просторі з’явився новий тип економічної системи
зі своїми власними правилами поведінки та критеріями успіхів і невдач.
«Ми називаємо цю систему... «віртуальною економікою», оскільки вона тримається
на ілюзії або удаванні практично всіх найважливіших параметрів економіки:
цін, обсягів продаж, зарплат, податків і бюджету». Зокрема, в її основі
лежить гранична ілюзія про те, що така економіка більша, аніж вона є насправді.
У деякому сенсі про справжній стан справ у виробництві
дає уявлення статистика капіталовкладень. Скорочення інвестицій порівняно
з 1990 роком у ряді секторів складає до 90%. У той же час таке становище
підприємств мало кого хвилює. Банкрутство досі рідкість. Більш того, попри
очевидну збитковість, ці підприємства не тільки не скорочуються чи тихо
вмирають, доволі часто вони розширюються. Взяти, наприклад, нашу експортну
гордість — металургію. Вона запросто переварила «негативну рентабельність»
і 1997 року показала рекорди з нарощування експорту. Тепер, до кінця 1998
року, низка її підприємств лідирує за неповерненням валюти з-за кордону.
Американських експертів ці парадокси не дивують. Кризу,
котра вінчає описану вище систему «неплатежів або затримки платежів», зазвичай
пояснюють тим, що підприємства не платять своїм постачальникам, ті не платять
своїм працівникам, а всі вони разом не платять податки. Про несплату податків
і засилля бартеру у нас багато говорять, але про те, чому це вигідно й
державі і підприємствам, умовчується. Найважливішою ж причиною, за оцінкою
американців, є те, що «компаніям дозволено працювати без оплати своїх рахунків
(для Заходу це нонсенс. — Ред.)... бо вартість перерозподіляється до них
з інших секторів економіки. Дозволено також не платити податки, що фактично
є продовженням бюджетного субсидування, тільки в іншій формі. Однак найважливішим
є прямий перерозподіл вартості від секторів, які її проводять (передусім
сировинних), до тих, хто її забирає». Західні фахівці нагадують, що економічні
механізми, котрі діяли за соціалізму, також базувалися на фактичному фінансуванні
промисловості за рахунок занижених цін на с
ировину. Тоді також здавалося, що економіка має великий
промисловий сектор, який виробляв вартість (хоча насправді він вартість
знищував). Коротше кажучи, автори доходять висновку, що «віртуальна економіка»
цілісна й по-своєму досконала. До того ж саме вона користується народною
підтримкою і саме з цієї причини власті не бажають справжніх ринкових реформ.
У читача може виникнути запитання: задля чого ми тут цитуємо
«теорії», від яких не може бути ніякої практичної користі. Виключно задля
того, щоб допомогти нашому читачеві розібратися в суті рішень, які щодня
приймаються, будь то президентські укази й урядові розпорядження, чи закони
та постанови Верховної Ради. Ми переконуємося, що зануреність у одномоментні
проблеми та протиріччя не тільки не робить нас обізнаними в усіх нюансах
економічної метушні, а й відучує бачити події в неспотвореному, неілюзорному
вигляді.
Простий приклад. Минулого тижня парламент обговорював питання
державного боргу. За версією Мінфіну, ми маємо пристойний, але не катастрофічний
борг. За версією Рахункової палати, наш борг жахливий, оскільки його точна
величина на порядок різниться від цифр Мінфіну. Кому ж з них вірити, як
ставитися до проблеми боргу і що про це думають контролери-донори? Думається,
у рамках вітчизняної «системи оцінок» (якими, як не дивно, керується і
МВФ) ні рішень, ні реальних перспектив у нас нема і бути не може. Бо офіційні
установи не шукають, а тому й не знаходять справжні причини «боргової проблеми».
Бо ті, у чиїй компетенції прийняття рішень, кожний по-своєму не зацікавлені
в ньому (рішення ВР про визнання діяльності Кабміну незадовільною і доручення
Генпрокуратурі розібратися з «борговою активністю» урядовців — до уваги
не брати). Бо всім нам за нинішнього розкладу обставин вигідно жити за
чужий рахунок. Взяти хоча б загальнонаціональні потреби в бюджетному забезпеченні.
Теоретично нормальна держава може витратити на
утримання держгосподарства рівно стільки, скільки вона
отримає доходів у бюджет та ще й те, що можна у когось позичити. Однак
українська держава орієнтується не на здоровий розрахунок, а на народні
запити, що дісталися від соціалістичних часів. Наводимо цитату з висловлювання
глави бюджетного Комітету ВР Юлії Тимошенко: «Реальний тіньовий дефіцит
бюджету-99 з урахуванням соціальної заборгованості становитиме 180 млрд.
грн.» Мінфін же пропонує тільки 600 млн. грн. Зрозуміло, що звести ці дві
цифри у відповідності з вітчизняним законодавством до єдиного знаменника
(тобто без революційних змін у законах) неможливо. Значить знову буде вибрано
«віртуальний» орієнтир і в першому, і в другому випадку. А все чому? Тому
що дуже важко відмовитися від ілюзій.
Але повернімося до питання: варто чи не варто рятувати
українську економіку? З одного боку, «таку» економіку рятувати, звісно,
не варто. Хоча, з іншого боку, рятувати, безумовно, треба — людей шкода.
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
