Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Ми — Юрушеві — орієнтуємось на Україну»

17 березня, 2016 - 10:42
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Ліза Юрушева — молодша донька донецького мільярдера Леоніда Юрушева, одного з найбагатших людей України.

Їй 28 років, і вона керує п’ятизірковим готелем в столиці — Fairmont Grand Hotel Kyiv.

Також один із нинішніх проектів Лізи — це модний заклад VOGUE Caf, який тепер «переїхав» на другий поверх готелю Fairmont.

Єлизавета часто з’являється у репортажах глянцевих видань як резидент різноманітних світських заходів. В такому амплуа — багатої доньки багатого батька — вона відома в Україні. Інтерв’ю «Дню» в певному розумінні ексклюзивне. У ньому Ліза Юрушева показала себе як бізнес-леді та українка, яка бачить і розуміє, як живе її країна, і вболіває, щоб вона вийшла з кризи.


— Наскільки комфортним для вашого бізнесу є бізнес-клімат в Україні зараз?

— Я — реаліст. Тому ніякого різкого покращення після Майдану не очікувала. Мені не відома жодна держава, яка одразу після революції демонструвала галопуюче зростання рівня життя. Потрібен час, аби ситуація стабілізувалась.

Пригадуєте страшні події в Парижі? Один день — теракт. А готельєри викреслили зі свого календаря рік.

З другого боку, ми втратили Росію. Для готельної індустрії України — це 36% клієнтів. Нам потрібно цю дірку кимось закривати. Ставлення іноземців до України все ще насторожене. Сприймають нас як країну, що не може гарантувати 100-відсоткову безпеку. І це нормально. На частині нашої території — реальна війна.

І щоб вибратися з ями, в якій ми опинилися, потрібно багато і наполегливо працювати. І ще — трохи потерпіти.

— Наскільки суттєво змінилась цільова аудиторія 5-зіркових готелів у Києві?

— Серед корпоративних клієнтів змін немає. Зменшилась кількість індивідуальних замовлень. На жаль, сьогодні мало людей приїздить просто подивитися на Київ.

Але з’явилась «урядова» ніша. Нашим бізнесом стали багато політиків і подій, пов’язаних з ними. Такого раніше не було.

— Молодшій вашій донечці ще й року немає. Чому ви повернулися в бізнес, та ще й взяли на себе додаткове навантаження? (Менше, ніж місяць тому, Єлизавета Юрушева стала генеральним менеджером готелю Fairmont.)

— Я працюю вісім років в режимі нон-стоп. Дітей люблю і займаюся ними, але не уявляю свого життя без роботи.

Звичайно, я не пішла в декрет не тому, що потребую грошей. Я працюю на батька. Ми — партнери. Я маю перед батьком як перед бізнес-партнером відповідальність якісно робити свою ділянку роботи. Людям, які з різних причин випадали з бізнесу, відомо, як важко повертатися, тим більше в нашій державі, коли мало не щодня щось змінюється... Тому я поєдную догляд за дітьми і бізнес...

— А в чому полягає догляд за дітьми з вашого боку? Ви читаєте якісь книжки щодо методик виховання?

— Коли я народжувала сина, мені було 19. Якоїсь такої спеціалізованої літератури я не читала. Мабуть, я тоді навіть не знала, що таке є. І зараз я не ганяюсь ні за якими новомодними методиками.

— Виховуєте дітей так, як виховували ваші батьки вас?

— Так. Нас з сестрою виховували суворо. Займалась нами мама. Тату рідко випадала можливість з нами проводити час, але коли таке траплялось, то він був тим, хто балував. Ми дуже боялись його чимось засмутити.

Очевидно, підсвідомо я виховую дітей так, як мене виховували батьки. Точно так само не виходить: я все ж таки працюю, а моя мама не працювала, займалась лише нами із сестрою...

Правило у Юрушевих, напевне, одне — з дитинства прищепити розуміння: щоб мати красиве життя, потрібно багато і наполегливо працювати.

— Чому ви обрали бізнес як сферу для самореалізації? Чому не політику, мистецтво?

— Я за характером — активний менеджер: беру те, що й так працює, підлагоджую його, але не зупиняюся в точці «комфорту», продовжую розвивати проект, розширяючи його. До того ж мене можна використовувати у багатьох напрямках — я легко адаптуюсь. Формула успіху для мене у всіх сферах одна й та ж сама — результат.

— То українська політика вам цікава?

— У мене немає політичних амбіцій.

— Ви заснували Фонд «Обираємо майбутнє разом». Допомагаєте дітям з інтернатів вступити до вузів, обрати професію до душі, повірити в себе... Хто вам порадив, підказав, що це потрібно сьогодні в Україні?

—  Британці кажуть: все, що ми можемо дати дітям — це любов та освіта. Мене «вбила» статистика, що відбувається з випускниками інтернатів: багато стають злочинцями, накладають на себе руки, спиваються...

Місія нашого фонду — допомогти дітям, позбавленим батьківської турботи, знайти свою мрію, і навчитися втілювати її в життя... І вони не мають думати, що їм тяжко чогось досягти, бо вони — сироти. Тяжко усім.

— Як батько ставиться до вашої благодійної діяльності?

— Не втручається. Я сподіваюсь, що він вважає те, що я роблю, правильним.

У мене з татом партнерські та дуже дорослі стосунки. Якщо я приходжу до нього як донька, то маюце оголосити до початку зустрічі, інакше можу вляпатися в щось незрозуміле.

Я бачу батька щодня. Із ним проводжу чи не найбільшу частину свого особистого часу.

— Олексій Порошенко в інтерв’ю «Дню» зізнався, що любив у дитинстві хімію, але став фінансистом зокрема за порадою батька. А як ваш батько «скореговував» ваші дитячі мрії про майбутнє?

— Ця «корекція» відбулася для мене непомітно. (Сміється.)

Я мріяла займатися фешеном, підкорити світ... Навіть відкрила свій магазин модного одягу (мультибрендова мережа магазинів Manhattan у Києві та Дніпропетровську)... Потім батько запросив мене просто прийти подивитися, як працює його бізнес. Я прийшла... і раптом — я фінансист і керую готельним бізнесом...


ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Якогось диктаторства з боку батька не було. Межі були. Але я вважаю це нормальним.

— Про що йдеться?

— Батько сказав, що я можу закінчити школу в Австрії, але й тут теж; хочу вчитись на журналіста — не проблема, але економічний факультет — теж потрібно закінчити.

— А для чого вам був потрібен атестат української школи? Батько не розглядав варіанта, що ви поїдете й житимете за кордоном?

— Ми, Юрушеві, дуже сімейні люди. Мені — 28 років, і я розмовляю з мамою по телефону чотири рази на день, тата я бачу щодня, а говорю з ним по телефону тричі на день. Ми не уявляємо, як жити за сотні тисяч кілометрів один від одного...

— А переїздити всією сім’єю, скажімо, у Швейцарію чи Австрію ви не збираєтеся?

— Ми орієнтуємось на Україну. Розглядаємо варіант інвестицій за кордон. Але поки що не знайшли проекту, який би нас повністю задовольняв.

Я в Україні бачу колосальний потенціал. У нас дуже талановиті люди. Це — головний ресурс держави та бізнесу. Я зараз збираюся запускати ще один свій проект, і він буде теж в Україні.

— Вас не ображає, коли в пресі пишуть про те, що ви робите, що це — бізнес вашого батька?

— Я написала у блозі на своєму сайті про те, як мені буває тяжко. І невдовзі з’явився такий коментар: «Мажори теж плачуть»...

Це — нормально. Люди не знають мене, не працювали зі мною... Я не буду заперечувати, що підтримка батька є. Те, що я донька такого успішного батька — це, безперечно, плюс у якомусь плані. Але є й свої «але». Якщо ти амбіційна людина, то, маючи такого батька, тобі треба докласти дуже багато зусиль, щоб вийти з тіні його імені. Це дуже складно. Батько задав такий рівень, що навіть тримати його — не кажу вже підвищувати — дуже важко. Мені — 28, і мій батько — дуже успішна людина, а я розумію, що мені потрібно хоча б на 80% утримувати бізнес стабільно успішним і мати гарну репутацію. Це — величезний тиск.

Мама в дитинстві казала нам із сестрою (я це дуже добре запам’ятала): дівчатка, не розслабляйтесь — якби ваш батько був пекарем, а ви стали великими та успішними банкірами, то ви завоювали б прихильність людей, а якщо твій батько — великий бізнесмен, а ти просто «абиякий пекар», то це — сором.

Крім того, я працюю на чоловіка, який знає всі мої недоліки й слабкості. Ще один мінус — я не можу забути про проблему, закривши двері офісу і прийшовши додому, бо вдома — керівник...

Але я розумію тих людей, які, читаючи це, думають: «От їй ще нарікати», «Бачте, тиск їй не той»... Мабуть, якби я прочитала в журналі, як бідний син Абрамовича десь там з лопатою трудиться в поті чола, то я теж подумала би: «Що за маячня?!»

— Батьки родом із Донецька. Ви говорите в сім’ї про те, що там відбувається зараз на Донбасі? Що каже батько: як відвоювати ту територію Україні?

— Я не пам’ятаю Донецька. Ми поїхали звідти, коли мені було п’ять. Я думаю, що батькам боляче дивитись на те, що зараз відбувається. Вони там жили, навчалися, створили сім’ю, народили дітей... Але їхні коментарі радше ностальгічні, аніж політичні.

— Сергій Тарута зібрав супербагатих українців, і вони підписали певний меморандум, в якому, окрім усього іншого, йдеться про те, що вони відчувають особисту відповідальність перед країною за те, що вона в такому стані сьогодні... А ваша сім’я що про це думає?

— Мій батько ніколи не був чиновником. Прямого політичного відношення до країни він ніколи не мав. Те, що йому приписують якісь зв’язки з кимось, спонсорство і фінансування когось, зокрема нинішнього прем’єра, може бути правдою, а може й не бути правдою...

А кажучи про відповідальність за те, що країна бідна й у війні, кожен нормальний громадянин має задуматися про свій внесок у це: про те, що він зробив, і чого не зробив, щоб цього не допустити.

— Які книжки читаєте?

— Я люблю мемуари і біографічні книжки. Вони дають приклад. Кіно біографічне не люблю, бо там можуть усе так прикрасити, що картинка стане далекою від правди. Не люблю «казки», мені й так вистачає спецефектів у житті. Люблю класику. Дуже люблю романи Джейн Остін. Можу читати одну й ту ж книжку кілька разів.

Нещодавно  я прочитала із сином «Маленького принца» Екзюпері і чомусь так сильно знову закохалася в цю книжку... У дитинстві я її боялась. Вона дуже сумна. Головний герой помирає...

Мене зацікавили зараз книги з Бібліотеки «Дня». Я вирішила закупити «Україна Incognita» для шкіл-інтернатів, які ми підтримуємо.

— Українська мода сьогодні — це привабливий бізнес для вас?

— Об’єктивно, фешен в Україні мене дуже вабить. Я мріяла працювати в цьому бізнесі. Але зараз думаю, що вже не в цьому житті.

В Україні є багато цікавих молодих дизайнерів, в яких хотілось би інвестувати кошти і подивитись, що з цього вийде. Але є страх, що все прогорить саме через недопрацювання.

— Недопрацювання в чому?

— У маркетингу, безумовно.  Може бути геніальна людина, робити геніальні речі, а не вміти себе позиціонувати для ринку, і все — пропав бізнес.

Коли мені кажуть про геніального Тома Форда чи Лагерфельда, то в моєму розумінні — це економісти. У них кожна колекція прорахована до копійки... А в нас поки що фешен — це не бізнес, це творчість. А творчість вбиває фінансові показники.

Тому я себе зупиняю в пориванні прихильності до фешену.

— А в чому ви бачите для себе перспективу для розвитку?

— Зараз мене надзвичайно зацікавила пропозиція від Conde Nast (журнальне видавництво США, яке випускає Architectural Digest, Bon Appetit, GQ, The New Yorker, Vanity Fair і Vogue. — Ред.) створити в Україні медіа-школу.

В дитинстві я мріяла стати журналістом,  люблю писати. Моя мама — журналіст. Напевно, потяг до письма — від неї. От в юності я мріяла писати, розкривати людям очі... Потім, коли я закінчила університет і пройшла на стажування асистентом головного редактора в журнал Woman, я зрозуміла, що нікому очі не відкрию, всі й так знають те, що я їм хочу розповісти. Але любов до медіа в мені залишилась. Мій батько — радянська людина. Коли я починаю розмови про маркетинг, менеджмент, батько просить мене розмовляти нормальною мовою, тому і медіа він не сприймає як бізнес. Яке медіа в радянський час було бізнесом? Я ж думаю навпаки. Всі ми медіа-залежні. Коли мені кажуть: от Шанель — це ж суперкруто, а знаю, що люди — це кажуть, бо їм це навіяли. Хто? Журналісти. 

— А свій  журнал/телеканал/газету не хочете відкрити?

— Хочу. Але не зараз. Я не хочу брати участь у політиці. А сьогодні тема номер один у країні — це політика.

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: