(Закінчення. Початок у номері «Дня» за 17 червня)
ПАДІННЯ ТА ЗЛЕТИ
У Криму кількість будівельних реклам вражала, на зразок «Елітний бетон!». Фраза «Цемент — це чудово» для мене й досі залишається загадкою. Дійсно, ні бетону, ні цементу — їм не шкода. На відміну від світла. Вночі в санаторії його економили. А ось непотрібні бетонні сходи, що ведуть в нікуди, — були. Коли ці обставини збіглися, трапилося... Але по порядку.
У нашому Судацькому санаторії ми допалися до справжньої, теплої, кримської ночі. Не пропускати ж її? І наплавалися, і нагулялися. Повертаюся до себе в номер. Навіть центральну алею — «відключили». Сказати, що темно, — нічого не сказати. Всі корпуси відрізняються лише різним набором вікон, які горять.
Уже кілька разів я наштовхувався на огорожу санаторію, не знаходячи свого корпусу. Отже, я його пропускав. Від злості та бажання спати прискорюю крок.
Ось! Воно! Начебто наші східці. Піднімаюся, роблю крок в нікуди... Не наші. Це конструкція, виявилося, належить сусідньому корпусу — копії нашого, з деякими відмінностями. Фатальними.
Багато хто мене чув. У значенні не звук удару, а реакції на нього. Висота — понад метр. Напередодні мусувалися чутки, що журналісти, напевно, стрибатимуть з парашутами. Ось я і стрибнув. Тільки без нього, але це також вразило.
Накульгуючи, раненько пішов дослідити аномальну зону. Вінець абсурдної радянської архітектури!
Маленькі східці виводять на горизонтальний майданчик. Далі — провал. А з горизонтального майданчика, з лівого боку, сходи, що ведуть донизу. Але й це не фінал. Прямо від них починаються знову сходи нагору, й уже вони виводять до дверей у корпус. Але двері ці, звичайно, щільно забито. Навіщо попередня конструкція з двома сходами? Це така пастка? Як у «Зоні» Тарковського.
Я став журналістську братію водити на екскурсії в «Зону». Краще один раз показати, чим півгодини розказувати, що зі мною трапилося. Всі співчутливо хитали головами. Тимчасово я отримав прізвисько — «Сталкер автопробігу». Треба було б Івану Сусаніну показати це місце, сюди ворогів можна десятками водити. Якщо з розгону — навіть удень.
Я сфотографував місце падіння. Але саме на цих кадрах фотоапарат відмовився служити Батьківщині. Плівка засвітилася. Напарник по екіпажу «Дня» Володимир Сонюк забобонно зауважив: «Це місце з негативним полем». Гаразд, залишаємо його у спокої.
Все ще накульгуючи, я пiшов політати на вертольоті. Номінально швидкість пересування збільшувалася. Політ організували ДАТ «Чорноморнафтогаз»: подивитися на газопровід Ялта — Форос — Севастополь, який будується в горах.
Перевірка в Сімферопольському аеропорту на наявність зброї, пістолетів, ножів. Я таємно проніс складаного ножа. Під час ревізії ознайомився з цікавим написом: «Особи, які недоречно заявляють про спробу викрадення повітряних суден чи їхнє знищення, будуть переслідуватися згідно з чинним законодавством». Тим, очевидно, хто доречно заявляє про таку спробу, встановлено пільги.
Повільно розкручуються лопаті Мі-8, вони зливаються в коло, гуркіт зростає. Машина потихеньку починає котитися по злітній смузі. Пригинаючи трави, стрибаємо в небеса. Беремо курс на ПБК.
Знизу мальовничі краєвиди на Сімферополь і навколишні поля. Поля плавно переходять у зелені горби, з коричневими змійками доріг. Потім земля стала скелястою.
Унизу організатори вказують на чорну нитку — трубопровід. Тіло гори роздовбали, щоб зашити туди труби. Видовище потворне. В домовленому місці вертоліт сідає. Там нас чекав Лексус 470 Ігоря Франчука, керівника «Чорноморнафтогазу».
Блакитноокий блондинистий президент пояснив, що мали виділити з бюджетних коштів 40 мільйонів на цей проект, дали лише 10. Чверть країна заборгувала. Поки що роботи призупинено. А з газифікацією пов’язують здешевлення послуг санаторіїв. Оскільки на сьогодні ПБК — на рідкому паливі. «До того ж, працюючи на мазуті, — закінчив Франчук, — ми порушуємо екологію».
Тут я поцікавився в нього: «А ось таким чином, розривши надзвичайної краси гори, чи не завдаєте ви самі удару екології?»
Він відповів, що працюють вони разом із представниками Нікітського ботсаду, які одразу ж на місці засипаного трубопроводу нарощують реставраційний шар. Аж до дерну та дерев. «Де кілометри трубопроводу так оброблені — сліди втручання непомітні», — закінчив він.
Вертоліт піднявся і попрямував у район узбережжя Алушти та Ялти. Вертикальна багатокілометрова стіна, яка поросла лісом. Пафос природного феномена порушували лише дві нахабні мухи, які лазять перед моїм носом по склу ілюмінатора. Ледве зігнав їх на ілюмінатор сусіда. Гірський ліс своєю поверхнею нагадував купи цвітної капусти в кошику велетня.
У якийсь момент вертоліт став схожим на крихітну бабку, що летить уздовж гігантської стіни — малахітової вертикальної площини. А з іншого боку — безмежна блакитна площина моря.
Серед зеленого килима з’явилися білі черепашки санаторіїв. Промайнув зелений квадратик стадіону. Це була Алушта.
Увечері відбулася прес- конференція з начальником медичної служби авіаційних сил Збройних сил України генерал-майором Петром Мельником. Розмова про найнезвичайніший апарат їхнього відомства — літак Віта, обладнаний (основа — Ан-26) операційним блоком і реанімаційним відділенням. Понад 100 бойових вильотів. Епізод з біографії «повітряної швидкої допомоги», який найбільше запам’ятався, стався в 2001 році. Коли пілот-випробувач розбився на експерииментальному літаку біля Керчі. Тільки завдяки Віті допомогу надали вчасно. Через сiм годин пілота доставлено в стаціонар. Літати він більше не міг, але й не став інвалідом. Зараз він — викладач вищої категорії...
Вирушаємо до Державного авіаційного науково-випробувального центру (ДАНВЦ), де знімати нічого не дозволили. Навіть інтригуючу табличку «Кімната для знищення документів». Неузгодженість вийшла зі службою безпеки. Пустили лише до музею.
ДАНВЦ засновано ще за участю Валерія Чкалова в 1932 році.
На території авіаційного центру було встановлено багато світових льотних рекордів.
Керівництво поскаржилося, що, звичайно, фінансування зараз — не дуже. Пілотам потрібно налітати за рік 130—140 годин, а тим часом вони літають лише 30.
Прозвучало запитання: «А що ж нам тоді робити в НАТО?» Нам не без іронії відповіли: «Балакати ж бо ми можемо».
ХОДІННЯ ПО НУДИЗМУ
Виїжджаємо з Судака до Коктебеля. Санаторій «Примор’я».
Екіпаж «Дня» ловить керченське телебачення. Журналістка несподівано повідомляє, що передплатила нашу газету рік тому, відтоді, як ми презентували їй кiлька номерів. Приємно, чорт забирай!
Дзвоню в столицю знайомій і розказую, що ми в Коктебелі. Дівчина говорить: «Що, на нудистський пляж уже ходили?» Тут я згадую, що в Коктебелі відомий іще з часів Союзу нудистський пляж. Це місто було відоме як богемний центр СРСР (традицію цю прищепив поет Максиміліан Волошин). Пляж, який згадується, — продовження богемних вільностей.
Екіпаж вирішується на соціальний експеримент — взяти штурмом цитадель нудизму. Для гостроти відчуттів і матеріалу на їхній основі.
Залучаємо до цієї справи журналістку: людину, яка під час автопробігу на пляжах зовсім не роздягалася, залишаючись у джинсовому костюмі. І ще одну журналістку, свобода якої все ж таки обмежувалася купальником.
Дівчата до нашої пропозиції поставилися без натхнення. Чого не скажеш про Сонюка. Володя був ветераном нудистського київського руху, але вже встиг забути про минулі подвиги студентських років.
Рухаємося в потрібному напрямку. Сказали туди йти — дуже мало. Довго і тривожно Сонюк вдивлявся у далечінь, сподіваючись побачити оголені (бажано дамські) тіла, чого, в принципі, не спостерігалося. Їх узагалі було мало, тому що лише початок сезону.
— Ось кордон! — закричав Володя, вказуючи на довге змієподібне тіло загорілого голого чоловіка, який лежав перпендикулярно морю. Обличчя дам напружилися. Вова забалакує супутниць, щоб полегшити їхню долю. Тут я йому кажу: «Послухай, а нудисти закінчилися, публіка знову в плавках».
Вова розчаровано закрутив довбешкою. Дійсно, одягненість стала підвищеною. Здаємо назад.
Нарешті Сонюк визначився біля невеликого нудистського лежбища. Дуже екзотично двоє чоловіків перекидалася літаючою тарілкою. Дивлячись на них, метикуєш: один невірний рух — і хтозна куди попадає снаряд? Вони б ще бумерангом кидалися...
Частково мети походу досягли — ми на місці. Але тут я прийняв суворе рішення — розчинитися в середовищі. Різко скидаю плавки і прямую до води. Радісний крик напарника: «Я й не думав, що Рильов зможе!» Сонюк почав швидко скидати одяг.
Ловлю перші відчуття, вони досить дивні. Поряд бавилося п’ять голих малюків. З’явилося почуття легкого впадання в дитинство. Дати мені б лопатку та відерце — і я б пішов спокійно колупатися разом із ними.
Тепер ми з Сонюком належали до «вільної більшості».
Наші дівчата притихли, а потім стали веселитися. Це була істерика. Враховуючи, що одна з них продовжувала залишатися в джинсовому антуражі, компанія нагадувала картину Едуарда Мане «Сніданок на траві». Там двоє одягнутих чоловіків підтримують світську розмову на фоні двох жінок в негліже. В нас усе так само — лише навпаки.
Володимир зважився на фотографію, попросив зобразити його в образі Давида роботи Мікеланджело. «Все, — кажу, — Сонюк, накрилася твоя майбутня кар’єра депутата». — «Навпаки, — вiдповiдає, — видно мою політичну відвертість. Це імпонує народу!»
Із боку наметів до нудистського лежбища наблизилася не обтяжена одягом панночка та весело спитала своїх: «Святим духом харчуєтеся?» Це якраз те місце, де святим духом харчуватися навряд чи будуть. Вона й запропонувала — пообідати консервами.
Загалом — авіаційні випробування на нудистському пляжі пройшли успішно. Повертаємося в рамки дозволеного.
ГАЗЕТНА ЕКСПАНСІЯ Й АВТОРАЛІ
11 червня, субота, Феодосія.
Зустріч із мером Володимиром Шайдеровим. Головний із показників, якими він пишався, — прибуток до міського бюджету від туризму з 3% (1998 рік) на сьогодні склав — 12%. Він розраховує найближчим часом довести цю цифру до 16—20%.
Настав час традиційного журналістського авторалі.
Ми зайнялися популяризацією та розповсюдженням «Дня» серед місцевого населення. Треба сказати, в порівнянні з минулим роком відбулися певні зміни. Тоді місцеві жителі досить агресивно вимагали газету лише російською. Тепер досить часто були такі, які просили українською. Один попросив англійською. Ми задовольнили і цю вимогу.
Раптово налетіла дітвора і почала сараною розмітати номери. Нас охопив творчий підйом у дусі Тома Сойера, коли він надихнув приятелів фарбувати огорожу замість себе.
Ми запропонували дітлахам популяризувати наше видання — і вони зайнялися цим із потрійним ентузіазмом. До ареалу розповсюдження рідної газети ввійшла вже не тільки привокзальна площа, де відбувалося ралі, але й найближчі вулиці Феодосії.
Дітки торпедували навіть одного з учасників автопробігу — директора регіональної телекомпанії «Кипарис» Олега Животовського. Крім треножника для камери, йому довелося взяти й наше, улюблене публікою, видання. Розповсюдження «Дня» набуло розмаху епідемії.
В нагороду юні «дівиці» отримали по фірмовій шапці.
А тим часом змагання набирало обертів.
Гарно проїхав поляк Петро Садзінський: незворушно і швидко. Екс-чемпіон Радянського Союзу гонщик Вадим Реуцький, звичайно, свою справу знав. Ну й Одеса — не могла не відрізнитися. Виск гальм і коліс машини одеського екіпажу (видання «Зелений фургон»), я вам не скажу за всю Феодосію, але — центральна частина міста чула точно. Одесити не могли не зробити шоу. Їм вдалося і місце взяти перше у своїй номінації (об’єм двигуна понад 1, 6 літра). Перше місце (кожний у своїй номінації) посiли одесит Ігор Сєдой та киянин Вадим Реуцький. Відзначимо з призерів і польського радіожурналіста, того, який посiв друге. На урочистій церемонії нагородження ми вручили переможцям і президенту Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів — Людмилі Мех — наші книжкові новинки. Петро Садзінський був приємно здивований книжкою «Війни і мир», виданої його рідною — польською — мовою.
Олег Жівотовський, публічно представив мене (з неофіційних нагород) чомусь до знака — «Ветеран еротичного фронту». Ймовірно, його інтуїція так відгукнулася на підкорення нами нудистського пляжу.
ДОДОМУ!
Автоколона рвонула додому. Були деякі поломки. Джип програми «Автоконтинент» взяв на буксир машину «Гала Радіо». Проте всі благополучно доїхали. І, як звичайно в таких випадках, вийшовши попрощатися із своїх автомобілів у Києві о дванадцятій годині ночі, довго не могли розійтися — така сила похідного братства. Але все, навіть хороше, закінчується, тому дозвольте попрощатися до наступного автопробігу, який стартує незабаром — 28 червня. І пройде Заходом України.
Організатори туру — Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів і фонд «Журналістська ініціатива». Генеральні спонсори «Нафтогаз України», «ПРОСТО-страхування», «Славутич» і «Миргородська», Департамент ДАІ МВС України.
