Минулого вівторка у складі тріо «Золоті ключі» народна артистка виступила в Бородянському будинку-інтернаті для людей похилого віку та інвалідів. Це частина її всеукраїнського доброчинного туру, що проходить у рамках соціальної програми «Київстару» «Самотності — ні!». «День» побував на концерті й спробував дізнатися, як почуваються люди, які доживають віку поза сімейним колом.
СЮДИ ПОТРАПЛЯЮТЬ НАЗАВЖДИ
Невисока будівля з кованою хвірткою, на перший погляд, дуже нагадує санаторій. Вибілені бордюрчики, асфальтовані доріжки, викладений плиткою вхід і, звичайно ж, чудовий палісадник. Від аромату різнокольорових петуній і десятка інших квітів — голова обертом! У траві ховаються милі керамічні гноми, а під берізкою красується зворушлива композиція: у півтораметрового дерев’яного будиночка «бабуся з дідусем поруч» щось собi читають. За всіма цими пахощами не відразу помічаєш вивіску: Бородянський будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів.
Це місце — притулок для розумово відсталих людей і людей похилого віку. Сюди люди потрапляють за різних причин: діти загинули в аварії, немає родичів, мама ледве ходить, а дитина-інвалід уже прикута до ліжка... Але найважче тим, кого привозять здорові й цілком щасливі діти. А таке, на жаль, не рідкість.
На концерт Ніни Матвієнко тут дуже чекають. Літні люди повільно розмiщуються у залi, до початку залишаються лічені хвилини... Майже позаду всіх, на каталці, скромно сидить красива старенька в квітчастому ситцевому платті. Її сиве, вже білясте волосся, акуратно зібране, а у вухах блищать крихітні, але зі смаком підібрані сережки. Ось тільки погляд якийсь сумний і на очах — сльози. Три місяці тому в Бородянський будинок для людей похилого віку 81-річну Надію Іванівну привіз племінник. Своєї сім’ї в неї немає. Старша сестра померла, рідний брат доглядати не може. Її батьки працювали в знаменитих меценатів Терещенків, а сама вона народилася в Житомирській області — у тому самому селі, що й улюблена співачка Матвієнко. Але на долю жінка не ремствує: «Я за все вдячна Богу й людям! Усе добре... Ось племіннику спасибі, приїжджає, відвідує. Книги привозить почитати, газети». Кімната в Надії Іванівни на двох. «Щоправда, сусідка моя — лежача. Я ось хоч сидіти можу, а вона-то, бідолашна, не говорить навіть».
«ЯКЩО НЕ ЛЮБИТИ ЇХ, РОБИТИ ТУТ НІЧОГО»
Поки тривав концерт, вдалося поспілкуватися з персоналом цього будинку. «Жаль їх, — зітхає Галина Барсюкова, фельдшер психіатричного відділення, — адже вони всі майже рідні». В інтернаті вона працює п’ять років. Не дивлячись на невисокий оклад і ненормований робочий графік, запевняє, що повернутися в звичайну медицину вже не змогла б.
«Буває, що допомога потрібна вночі. Нічого, зриваєшся і їдеш. Вони — також моя сім’я. Якщо не любити їх, не любити свою роботу, робити тут нічого. Це не стаціонар, де персонал дозволяє собі кричати на пацієнтів. На них голос підвищувати не можна: вони ж люблять тебе, вірять... Ой, всіляке трапляється — й «мамою» кличуть, і плачуть, і допомоги просять».
Галина Едуардівна, мама двох синів, займається розумово відсталими. У цей притулок вони прибувають із 18 років. Тут зазвичай й проводять життя. У багатьох із них є мами або близькі родичі. Але ще ніколи нікого не забирали додому. Розумово відстала дитина — непосильний тягар. Принаймні, у цьому впевнені ті, хто залишає своїх дітей.
Підлітки тут грають у футбол, їздять на спортивні змагання й навіть займають призові місця. Багато хто ліпить, вишиває. «Вони такі гарні роботи роблять, — розповідає інструктор із трудового навчання, — рученята вивернені, а вишивають так, що й здоровий би не зробив! Вони талановиті, дуже талановиті...».
Співробітникам інтернату вдається практично неможливе — для 250-и людей похилого віку загального відділення й 155-и психохроників цей заклад став чимось схожим на дім. Щоправда, всього лише схожим...
НЕХИТРИЙ ПОБУТ
Літні люди живуть у невеликих, дуже охайних кімнатах. На підлозі — килимові доріжки. Меблів небагато й вони не нові, але в приміщенні ясно й затишно. На тумбочці — маленький заварювальний чайник і баночка з липовим медом... У багатьох висять ікони. Ось тільки особистих речей дуже мало: ні фотографій, ні шкатулок... До когось ніхто не приїжджає — і взятися їм просто немає звідки, хтось не встає з ліжка. Ранок тут починається з обходу. Санітарки умивають лежачих й перестеляють їм постiль. Потім сніданок, і тих, хто спроможний рухатися, виводять подихати повітрям.
Бородянський будинок-інтернат обладнаний усім необхідним. Багато в чому це заслуга його директора Наталії Коротенко. Педагог за освітою, вона вже 25 років працює з самотніми старими. Тут хороша медчастина: стоматологія, фізіотерапія, лазерне лiкування й фіто-кабінет. Є невелика пекарня, тому на столах завжди свіжий хліб і булочки. Підсобне господарство забезпечує м’ясом і молоком. А в цьому році, завдяки доброчинній допомозі «Київстару», замінили вікна. Швейних цех забезпечує вихованців одягом, а персонал організовує дозвілля.
Багатьох співробітники будинку для людей похилого віку навіть ховають самі. Когось забирають, але дуже часто й навiть після смерті батьків діти не хочуть із ними «возитися»...
Довгі охайні коридори будинку для людей похилого віку заставлені квітами. На стінах — картини. Найдивовижніша — написана теплими масляними фарбами: надзвичайне блакитне небо, золотисті сонячні промені й Богородиця, оточена ликами прекрасних ангелів. Пройти повз неї із байдужістю — неможливо, вона неначе світитися зсередини якимсь неземним, дуже теплим світлом... Це робота однієї з підопічних інтернату. Тут літня жінка доживала віку і багато малювала. Зовсім недавно вона померла, так і не дочекавшись відвідувачів...
ПІСНІ — СПОСІБ ЗАБУТИ ПРО САМОТНІСТЬ
...Старенькі в кольорових хустинках тихенько витирають сльози. Ніна Матвієнко прекрасно співає й розповідає вдячним слухачам кумедні історії з життя. Тоді люди крізь сльози починають сміятися й після кожної пісні аплодують так, що співачка починає хвилюватися, як би вони не впустили палички. Ліричні мелодії і красиві голоси солісток тріо «Золоті ключі» — Антонiни Снiтко (дочка Ніни Митрофанівни) і Валентини Коротя-Ковальської, здається, примушують забути про самотність.
80-річна Олена Григорівна також плаче. Усе життя вона пропрацювала в Києві педагогом. Виховала тисячі чужих і одну свою дитину. Три роки тому він привіз її в будинок для людей похилого віку. Але говорити про сина Олена Григорівна не хоче. «Можна не порушувати цю тему? — шепотить вона крізь сльози. — Мені дуже важко, важко говорити...».
Після концерту Ніні Матвієнко не дають проходу. Люди нескінченною низкою тягнуться до неї: потискують руки, дякують. Співачка відповідає всім без виключення, зі всіма фотографується й говорить теплі слова. «Який голос, яка хороша жінка... Спасибі, вам! Спасибі! Життя прожила, а такого концерту не бачила... Який голос — серце сльозами вмивається...», — раз у раз чується зі всіх сторін.
Надію Іванівну також підвозять до артистки. Вона тихенько дякує землячці і вперше за цілий день від душі усміхається. «Коли людина сидить в інвалідному візку, і тягне до тебе свої ручечки, хочеться їх цілувати! — ділиться Ніна Матвієнко. — А буває, проплаче весь концерт, навіть голови не підіймає. Я потім дня два про це забути не можу, навіть сниться. Уранці сидиш, снідаєш і раптом пригадаєш — як заревеш... Ці поїздки мене багато чого навчили. Раніше про щось побутове думала, житєйське, а зараз усе по-іншому...».
