Постійно перебувати в русі, пошуку подій, сюжетів, цікавих людей та ракурсів — така нелегка робота фотографів. Про радощі й відкриття, про хвилюючий світ фотографії ми поговорили з призером фотоконкурсу «Дня» Олександром БУРКОВСЬКИМ.
— Як українці ставляться до фотографів?
— Зазвичай люди думають, що наша робота — натиснути кнопку, і все. Насправді фотографія — це велика творча робота. А ось у спілкуванні з людьми треба мати певний досвід, уміння знаходити підхід. Якщо я дістаю фотоапарат у натовпі і починаю знімати, то, звичайно, це може викликати негативну реакцію. З іншого боку, коли ти в гущавині подій, то просто не замислюєшся над цим. Тут i фотографу може дістатися; бувало, що об’єктиви ламали...
— Останнім часом у пресі частенько почали з’являтися знімки з, м’яко кажучи, спотвореними обличчями людей...
— Зараз, на жаль, багато газет так роблять. Особливо підступно «розправляються» з політичними противниками своїх хазяїв. Відкриваєш газету комуністів — там позіхає представник «Нашої України», розгортаєш видання бютівців — там сфотографований Симоненко, який колупається в носі. За такими сюжетами йде певне полювання. З’явилася певна мода й на фото, де за допомогою комп’ютерної графіки навмисно «спотворюють обличчя» людей. Спочатку такі фотографії робили англійці. Але у них справді була хороша школа, і фото виходили якісні. Просто вони міняли ракурси зйомок, світло тощо. Та, на жаль, київські фотографи не завжди володіють такою майстерністю. Так і виходить: чим гірше — тим краще.
— Скажіть, а у фотографів є свій етичний кодекс?
— Ви знаєте, говорять, що коли фотографу нічого показати, він знімає нижню білизну... Якщо фотограф хоче принизити людину, він може зробити це запросто — об’єкт зйомки вийде смішним і потворним. Ось так з’явилося поняття «газетний кілер». Напевно, етичний кодекс, або кодекс честі має бути у кожної людини. І те, що планка моральних норм опускається дедалі нижче — це проблема не стільки професії, скільки самої людини, яка має до неї відношення. При всьому бажанні досягти професійного або кар’єрного росту, схвалення начальства та хорошого гонорару, є речі, через які, мені здається, не повинен переступати фотограф.
— Наприклад?
— Наприклад, коли ти точно знаєш, що завдаси людині непоправного зла, зруйнуєш її життя, вб’єш її морально. Адже недаремно, коли журналістові довіряють щось таємне й говорять, що «це не для друку», то справжній професіонал вимикає диктофон. А кілер у таких ситуаціях натискає на кнопку… фотоапарата.
— Нещодавно до Києва приїздив відомий римський фотограф Еоло Перфідо. Він був уражений тим, як українські майстри стежать за цифровими новинками...
— Технології не стоять на місці. Ще нещодавно ми знімали на чорно-білу плівку, проявляли, дивилися перший кадр... Це був чарівний момент, якого завжди чекав з нетерпінням. Зараз усе набагато простіше. Цифрова зйомка дозволяє працювати набагато оперативніше. З іншого краю земної кулі знімки доходять буквально за 6-7 секунд. Але щоб бути в курсі всіх новинок, треба читати журнали, знати безліч комп’ютерних програм, постійно підвищувати свою майстерність. Це як у спорті — щодня новий, вищий результат.
— Як ви вважаєте, стати фотографом може будь-яка людина?
— Безумовно, але для цього треба бути творчою особистістю. Плюс до цього — опанувати техніку. Тому що без елементарних знань освоїти професію не можна. Звичайно, є самородки, але їх дуже мало. Останнім часом з’явилося багато нових фотографів, жінок у тому числі, які освоюють комп’ютерну технологію і вважають, що вже вміють фотографувати. Будь- яка зйомка вимагає великого напруження, творчого підходу й мислення. Не вірте нікому, хто говоритиме, мовляв, я візьму і почну фотографувати. Фотограф, як і представник будь-якої іншої професії, повинен знати ази, теорію.
— А дістати спеціальну освіту фотографа можливо?
— Вищу, напевно, ні. Не знаю, як зараз, але раніше в університеті був курс фотожурналістики. А так фотографами в основному працювали люди, які закінчили операторські факультети. Я, наприклад, за освітою режисер.
— Як за кордоном ставляться до фотомистецтва?
— Мені доводилося бувати на Заході. Там фотовиставки дуже давно стали престижними заходами. А головне, що фотографія у них вважається мистецтвом. І, звичайно, там зовсім по- іншому підходять до оплати праці фотографів. Утім, у нас у країні все тільки починає розвиватися. Я дуже вдячний газеті «День» та її головному редактору Ларисі Івшиній — вона єдиний редактор щоденної газети, який справді приділяє багато уваги фотографії. Тому у газети «День» дуже сучасний, я би сказав, європейський дизайн. Опублікувати фотографу на сторінках вашої газети знімки — престижно. Ще престижніше — бути учасником фотоконкурсу, який влаштовує ваша газета, і стати його переможцем. Тому у конкурса завжди такий «зірковий» склад учасників — Василь Артюшенко, Віктор Марущенко, Микола Лазаренко. Завдяки їм і тій роботі, яку з року в рік проводить Лариса Івшина, можна вже говорити про існування української школи фотожурналістики. І повірте, це не тільки для нас, фотографів, важливо, але й для всієї України.
