На одному з сайтів, присвячених туризму, «вивісили» анекдот. Іноземний турист вирішив провести літо в одному з українських сіл. Оглядаючи місце майбутнього відпочинку, він поцікавився в господаря: «Скажіть, а помідори у вас ростуть? — Ні, — відповів господар. — А огірки? — Також ні. — Так може, ви їх неправильно садите?» — спробував докопатися до істини іноземець. Чим дуже здивував господаря: а що, їх садити ще потрібно?
Анекдот сумний. Хоча б тому, що «списаний» з дійсності. Мешканці як ближнього, так і далекого зарубіжжя із задоволенням би смакували українським продуктом — у цьому випадкові туристичним. Але є проблема: про те, коли і як його «посадити», у нас тільки думають. Сусідні країни вже зорієнтувалися на ринку. Адже європейські туроператори не перестають повторювати: турист доволі сильно притомився від морських пляжів, рибних ресторанів і шуму. Доволі сильно набридли йому й фешенебельні лижні курорти. Зате змінити мегаполіс у пилюці на майже незайману природу, «поспілкуватися» з сільською живністю, просякнутися колоритом іноземної глибинки і спробувати свої сили в народних ремеслах — якраз те, що треба. За це в Європі готові платити, і так званий сільський туризм вважається сьогодні одним із найбільш «рейтингових». Тому країни, які можуть похвастатися красивими й екологічно чистими селами, не втратили можливості наповнити бюджет і створити нові робочі місця. Наприклад, у Польщі сільських мешканців простимулювали до виходу на «туристичну арену». Влада вирішила, що на них не поширюватиметься закон, який регулює підприємницьку діяльність. Простіше кажучи, селяни звільняються від ПДВ. В Угорщині господарів турсадиб повністю звільнено від податків, що дозволило країні буквально за декілька років голосно заявити про себе на ринку сільського туризму.
На питання про Україну можна відповісти лаконічно: у нас є потенціал. Щоправда, продемонструвати його з допомогою конкретних цифр поки що ніхто не може. Як розповідає глава Спілки сприяння розвиткові сільського зеленого туризму Володимир Васильєв, сім років тому Інститут економіки підрахував, що житловий фонд сільської місцевості становить 6,4 млн. будинків. Приблизно сьома (а то й шоста) їхня частина може вийти на ринок. Якщо уявити собі, що в кожному будинку для туристів відшукається два-три ліжко-місця (знову ж таки дуже приблизно), то, можливо, отримаємо шукану цифру — потенціал сільського туризму в Україні.
Також велике й жирне число «Х» — нинішня ситуація. Як не є, а хтось на село приїжджає і хтось відпочивальників приймає. Щоправда, загальнодержавна звітність зовсім відсутня. Іноді хваляться своїми досягненнями обладміністрації. Але з іншого боку, чи вважати міні-готелі у райцентрах, які працюють цілий рік, сільським туризмом? Адже він передбачає, окрім безпосереднього контакту з природою, ще й специфічні розваги: риболовлю, наприклад, катання на конях, сінокіс і навіть самогоноваріння.
При відсутності «профільного» закону кожен вважає за краще працювати на власний розсуд. Чи варто говорити, що в цьому випадкові умови далеко не завжди виправдовують надії туриста? Зрозуміло, що ніхто й не стверджує, що сільська садиба повинна змагатися з чотиризоряним готелем. Але у тій же Польщі чітко визначили: санвузол має бути розташованим у будинку. Також повинна бути електрика та опалення, а житлова кімната не може бути меншою за три квадратних метри. Туристи мають повне право зажадати від господарів, які надають їм постільну білизну і готують їжу, санітарну книжку. І це лише неповний перелік умов.
За словами В. Васильєва, такі вимоги до садиб поки що виписано лише в проекті закону. І, мабуть, вони будуть лояльнішими за польські. У іншому разі селян у розвиткові туризму просто не зацікавиш. За спостереженнями В. Васильєва, українці й зараз не дуже прагнуть запрошувати до себе чужих і забезпечувати їм повноцінні умови. Не приваблює навіть додатковий прибуток. «Зараз, — розповідає глава Спілки, — податкову політику в сфері сільського туризму визначає місцева влада. У деяких регіонах вимагають платити навіть за одне ліжко-місце, яке здається». Більше того, в цьому сезоні сільський туризм має всі шанси зійти нанівець. Якщо дотримуватися букви закону, а саме — держбюджету-2005, то відтепер кожна бабуся, яка приймає у себе туристів, автоматично стає платником податків. А значить, вона повинна найняти бухгалтера та мати касовий апарат.
Не дивно, що при такому стані продукту попит на нього невеликий. Як розповідає директор Центру туристичної інформації Володимир Царук, маркетингової стратегії у сільського туризму немає. Притому це характерне навіть для тих регіонів, де він відносно непогано розвинутий — Івано- Франківської, Полтавської, Вінницької, Хмельницької областей, АР Крим. «Сьогодні навіть туроператори слабко уявляють собі, що таке сільський туризм. Незважаючи на різні гранти, які надаються фондами на його розвиток, господарі поняття не мають, як продавати свій продукт і працювати з туроператорами», — говорить В. Царук. Цього року Держтурадміністрація планувала допомогти сільському туризмові — розмістити на спеціальному сайті адреси та фотографії садиб, які можуть приймати відпочивальників. Але «туристичний» бюджет цього року вирішено було урізати — в шість разів.
У той же час, безпосередні учасники ринку сільського відпочинку переконані: без допомоги держави справа з мертвої точки не зрушить. Хоча б тому, що окрім законів потрібні капіталовкладення, так би мовити, глобального характеру. Наприклад, під Києвом, у селі Ясногородка вже п’ять років існує страусяча ферма. Спочатку, за словами її директора Миколи Федоренка, думали виключно про екзотичних птахів — у тому сенсі, що їхнє м’ясо найбільш дієтичне, пера нам’якіші... Потім вирішили прокласти на ферму туристичний маршрут. І на території ферми з’явився дитячий майданчик, ресторан, міні-зоопарк. Подумали навіть про спеціальні розваги — катання на конях і віслюках — а також про сувеніри. Екскурсанти, які приїжджають сюди на автобусах, відвозять на спомин страусячі пера та шкіряні брелоки. Тільки ось надовше затримати туристів тут не вдається. Пара кімнат, які є в службових будівлях, — погодьтеся, не вихід. На будівництво готелю коштів немає, як і в ясногородчан — можливості обладнати своє житло під вимоги туриста. До того ж, не може приватне підприємство зробити таку дорогу, проїхавши якою автомобілістам не довелося б міняти шини. «Без допомоги урядовців від туризму, чіткої політики в цій сфері, законів і реклами міркувати про розвиток сільського туризму просто безглуздо», — переконаний М. Федоренко.
...До речі, нещодавно до Держтурадміністрації прийшов лист із Мінфіну. У ньому один із урядовців відповідав на прохання провести в Україні європейський конгрес сільського туризму. Текст був приблизно таким: ухвала приймалася конгресом без згоди українського уряду. А значить нехай він і фінансує захід.
Коментарі, думається, зайві.
