Учасники Літньої школи журналістики «Дня» отримали унікальну нагоду — відвідати відомий за межами України заміський клуб верхової їзди «Конюшня Бутенків», який розташований у мальовничому селі Проців під Києвом. У такий спосіб головний редактор видання Лариса Івшина нагородила шістьох журналістів-початківців, які майже за місяць стажування в редакції найкраще проявили готовність до наполегливої роботи й уміння глибоко осмислювати українські реалії. Можливо, такі подарунки — явище дещо нестандартне в медійній практиці, але ж і школа — ювілейна. А газету «День» та «Конюшню Бутенків» поєднують давні партнерські відносини.
Дехто спробував себе в ролі вершника вперше. «Радію, що долучилася до цієї давньої традиції, — каже учасниця школи, студентка Острозької академії Юлія ЯРУЧИК. — Сьогодні важко не помітити, що радянський час таки відібрав в українців уміння шукати в усьому глибокий сенс, мистецьке призначення. Так сталося і з верховою їздою. Кінний клуб, уроки верхової їзди, прогулянки лісом багато хто сприймає як звичайний активний відпочинок. А важливо, як на мене, розуміти історію взаємин нашого народу з кіньми, глибоко відчувати той символізм, якого надавали їм наші предки».
Верхова їзда завжди мала особливе значення для всього європейського світу. Вміння триматися в сідлі було основною ознакою вихованості, інтелігентності та культурно-мистецького смаку, а в середньовічній Європі цьому мистецтву навчали у школах. В Україні традиція особливого ставлення до коней зародилася ще в Київській Русі. Князь Святослав Ігоревич, якого справедливо називали Хоробрим, одним з перших побачив у своєму коні не лише засіб пересування, а й справжнього друга. За переказами, Святослав спав на землі поряд зі своїм конем, з яким майже ніколи не розлучався. У своїй праці «Історичні витоки українського лицарства» завідувач відділу української етнології Науково-дослідного інституту українознавства Юрій ФІГУРНИЙ пише, що «коня в Україні вважали священною твариною, він міг принести й успіх, і смерть, а українське козацтво було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відгомоном яких був у козаків культ коня». За радянських часів тварину почали розцінювати як робочу силу. Сьогодні ж до мистецтва верхової їзди дедалі частіше повертаються.
Власне, «Конюшня Бутенків» функціонує передусім як школа верхової їзди. Тут працює близько десяти тренерів. Стиль викладання, як і умови занять, абсолютно європейський, у тому числі це яскраво проявляється у спілкуванні з тваринами. Тут вважають, що запорукою успішного навчання є добре та чуйне ставлення до свого коня. Новачків звичайно навчають різних технік їзди, але насамперед пояснять, як від початку знайомства порозумітися з конем, знайти до нього підхід.
Учасниці Літньої школи Ельвірі Матросовій особливо пощастило — у неї було найінтенсивніше заняття. Її тренер Ірина розпочала урок з того, що навчала Ельвіру триматися в сідлі без рук. «Щоб бути вправним вершником, треба найперше навчитися тримати рівновагу та відчувати коня», — переконана вона. Звичайно, під час перших занять тренери повністю контролюють коней і водять їх на повідку. Лише особливо вправним учням щастить відразу потримати вуздечку і покерувати твариною власноруч.
Як розповідає Ельвіра Матросова, декілька хвилин катання верхи дають зрозуміти, що людство багато в чому собі відмовило, сконструювавши автомобілі: «Задоволення отримує навіть не надто впевнений вершник — у цьому переконалася на собі. Звісно, підозрюю, що аматорське «катання» має мало спільного зі справжнім кінним спортом, але відчути відголосок давньої європейської традиції їзди верхи може кожен».
Конюшня утримує близько тридцяти коней різних порід, для яких тут влаштували справжній райський куточок. Кожною твариною опікується тренер, вершник, конюх, лікар та коваль. Для кожного підопічного призначають індивідуальний раціон та обсяг фізичних навантажень. Невід’ємною частиною «сірих буднів» кожного коня є похід у солярій та обов’язкові водні процедури після тренувань. Більше того, щотижня коней оглядає місцевий ветеринар, а раз на місяць до них навідується спеціаліст із Західної Європи. Утім, найбільше враження справляє особлива атмосфера, що відчувається в закладі.
«Взаєморозуміння між конем і тренером досягло такого рівня, що, спостерігаючи за їхнім спілкуванням, втрачаєш відчуття, що воно відбувається між людиною та твариною: тренери говорять до своїх коней, жартують з їхніх вибриків, переймаються найдрібнішими змінами настрою чи фізичного стану, — ділиться враженнями Іванна СКУБА. — Головний тренер Ірина, яка супроводжувала мене під час прогулянки лісом, розповіла, що коні напрочуд тонко відчувають ставлення до них і, у свою чергу, прив’язуються до людей. Вони не виявляють відданості так, як це роблять, наприклад, собаки, однак у них свої способи демонстрації вірності».
Знаково, що колективу «Конюшні Бутенків» вдалося європеїзувати Проців: нова дорога, облаштовані зупинки, гарний парк із фонтанами в центрі, чисті ліси навколо, привітні усміхнені люди... А тому діяльність закладу — це не лише відродження давніх українських традицій, а й гарний приклад соціально відповідального бізнесу. Тому після дня, проведеного разом із вихованцями та вчителями клубу, учасники Літньої школи журналістики впевнені, що українцям вдасться повернути мистецтву верхової їзди всю історичну таємничість, майже містичність, яка є однаково актуальною і в ХVII, і в ХХІ століттях.
