Своє 60-річчя львівський фотомитець Володимир Дубас відзначив персональною виставкою «Дорогами життя», що експонується у Галереї Василя Пилип’юка у Львові. В ювілейній експозиції — лише дрібка з багатющого доробку Володимира Олексійовича, а професійно він займається фотографією вже сорок два роки.
У творчому багажі Дубаса — 34 тисячі метрів плівки. Його об’єктив зафіксував всі львівські події від 1968 року. У портретній галереї — метри Микола Колесса, Станіслав Людкевич, Володимир Здоровега, Ростислав Братунь... Роботи Володимира Дубаса експонувалися у п’ятдесяти країнах світу: він автор семи персональних і учасник понад трьохсот міжнародних фотосалонів — від Канади до Гонконгу.
На багатьох удостоювався лауреатських медалей та нагород, зокрема Міжнародної федерації фотомистецтва при ЮНЕСКО. Кілька разів брав участь у фотовиставках «Дня».
— Чи пам’ятаєте свої перші фотоспроби?
— Пам’ятаю, що плівку заряджав в касету в погребі з картоплею. Сидів у темряві аж дві години, бо ніяк не міг ту плівку зарядити. Але якось зарядив, відфотографував, проявив, і вся плівка вийшла кадр у кадр. Хоч як це дивно — з першого разу. Це вже потім було: ліпше — гірше...
— Бодай приблизно можете сказати, скільки за цей час зробили знімків?
— Коли почав працювати в редакції «Ленінської молоді», згодом — «Молодої Галичини» (а це було 1968 року і працював там до 2002 року), фотографував кілометр плівки на рік. І всі свої зйомки пам’ятаю.
— В яких країнах фотографували?
— В останні роки — у Європі. А найбільше мені подобається наша Гуцульщина, хоч я сам родом із Волині. Гуцульщина для мене — це фотографічний клондайк, де можна знімати увесь рік цілодобово. Гори, люди, їхні традиції — я це фотографую з 1967 року. Щодо закордону, то для мене дуже цікава Індія. Там дуже незвичні кольори — таких у нас немає. І це та країна, з якої ще не виїхав — а вже хочеться повертатися... А ще дуже цікаво мені було на чемпіонаті світу з футболу у Німеччині 2006 року — мріяв зняти вболівальників, а особливо бразильських. Навіть гра мене менше цікавила порівняно з поведінкою фанів — до матчу і після. Те, що я бачив у Берліні, Гамбурзі, а особливо — у Кельні, коли Україна грала зі Швейцарією... Дві години ходив за бразильськими вболівальниками — це фантастика! А ще пам’ятаю, як знімав на Олімпіаді-1980 у Москві ведмедика, що відлітав у небо під надзвичайну пісню Пахмутової. Люди справді плакали — я бачив. З таких-от моментів і складається надзвичайно цікаве фотографічне життя.
— Чи є у вас улюблені теми для зйомок?
— Я колись страшенно не любив фотографувати комсомольські збори, ленінські уроки, вибори, тобто те, що є організоване, і мусиш це знімати. Це штучно. Люблю фотографувати подію, дійство, в котре не треба втручатися. Тоді працюєш як репортер — ловиш цікаві моменти. Ось тут і проявляється твоя майстерність, бо шукаєш цікаву точку зйомки, відповідний ракурс. Пригадую, 1976 року ми знімали з товаришем, як Черемошем сплавляють ліс. Поїхали у Верховинський район, знайшли, де в’яжуть плоти... Навіть спромоглися плисти разом із бригадою, і це була просто фантастика. 2001 року я поїхав на фестиваль у Верховину, взяв свої старі фотографії, розшукав деяких з тих людей... Завжди висилаю фото: інколи — через місяць, інколи — через п’ять років. З усіма, кого фотографував, підтримую добрі стосунки. У мене завжди було кредо — хоч би де бував, повертаюся туди через десять чи тридцять років — немає значення. Але завжди — з чистою совістю.
— Кажуть, що до певного часу людина розкидає каміння...
— Я зараз маю майже готову виставку на футбольну тематику. Думаю, що наступного року зроблю її, бо все життя футбол фотографував — перший знімок зробив іще 1964-го. Наступна виставка, яку маю зробити, — Гуцульщина. Третя виставка має умовну назву «Погляд з вічності» і буде присвячена людям, які вже відійшли. Це будуть фотографії не лише знаменитостей — письменників, художників, спортсменів, артистів, а й простих людей, моїх друзів, котрих я люблю і пам’ятаю. Виставка складатиметься тільки з чорно-білих фотографій, в основному — ручного друку. Наступну виставку планую до 20-річчя Незалежності. Маю що показати — знімав усі події у Львові від першого мітингу 7 липня 1988 року біля університету Франка. Ця виставка буде присвячена львівським мрійникам. Отож для мене ще не прийшов час збирати каміння...
— Якби я вас запитала, що в цей момент хочете сфотографувати?
— Нічого! Йду в управління культури, несу рахунки — обіцяли виділити кошти на проведення IV Львівського фотосалону.
