Під час мандрівки Черкащиною учасники Літньої школи журналістики «Дня» відвідали Всеукраїнський симпозіум гончарного мистецтва «Чигирин-2011» і поспілкувалися з його організаторами та учасниками, зокрема з головою Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євгеном ШЕВЧЕНКОМ, який виявився постійним читачем «Дня».
— Газету «День» я читаю давно, — зізнається пан Євген. — Особливо подобається ваша аналітика, історичні статті, що відкривають ті сторінки минулого України, про які чимало людей, на превеликий жаль, нічого не знають. Це стосується насамперед козацької доби та замочуваних подій радянських часів. Добре, що в газеті почали приділяти більше уваги питанням освіти. Я добре знаю цю сферу, як вона розвивається, які там нині проблеми...
З 1997 року ми видаємо журнал «Народне мистецтво» (Шевченко є головним редактором цього видання. — Авт.). Мені приємно, що він отримав відзнаку «Краще мистецьке видання року». Останнє число нашого часопису, «До 360-річчя утвердження Козацької держави», — унікальне (тут зібрані дуже важливі матеріали, особливо ілюстрації). Це пам’ятки епохи козацького бароко, Гетьманщини, які зберігаються в Польщі, у Швеції, в Росії, в запасниках музеїв України, але ніколи раніше не публікувалися. Наші автори — провідні мистецтвознавці з Академії наук, Академії мистецтв.
2003 року Національна спілка митців народного мистецтва України разом із Національним історико-культурним заповідником «Чигирин» започаткувала два симпозіуми-практикуми: влітку — молодіжне гончарство й «Суботів» — восени. На осінній приїжджають вже відомі, заслужені майстри, які працюють у різних техніках народного мистецтва.
Літній майстер-клас триває 21 день. Це єдиний в Україні повноцінний симпозіум, який проходить повний цикл — від приготування глини до випалення. У Косові чи в Опішному — зовсім інша форма роботи. Це фестивалі, на які майстри привозять свої роботи, а в нас збирається молодь, ще невідомі майстри, які під керівництвом старших колег проходять всі ази традиційного народного гончарства. Ми ставимо конкретні завдання, а вони відтворюють найкращі взірці часів неоліту, черняхівської культури, Київської Русі, козаччини. Наприкінці симпозіуму учасники звітують своїми роботами. Біля Музею Богдана Хмельницького відбувається виставка і проходить свято майстрів. Всі роботи залишаються в музеї Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Це наша спонсорська допомога заповіднику. Адже ми мало знаємо той пласт традиційної культури, який був свого часу на Чигиринщині...
Історія появи симпозіуму така. На початку 2000 року в Україні вже не було майстра, який би зробив красиву утилітарну миску. Робилися декоративні речі, а миски, яка побутувала і в Карпатському регіоні, й особливо на Поділлі, не було. На той час у заповіднику працював заслужений майстер народної творчості Яків Брюховецький. На базі його невеличкої майстерні ми заснували Школу гончарства й привезли до неї п’ятнадцять хлопчиків. За дев’ять років вони стали відомими майстрами, які представляють Україну і в Японії, і в Південній Кореї, і в Бразилії, й у Парижі, отримуючи найвищі відзнаки. Наприклад, Іван Бобков, який декілька років тому здобув Гран-прі фестивалю «Жива глина» в Парижі. Для нас це дуже почесно.
Про секрети свого мистецтва розповів учасник симпозіуму, вчитель з Чернігова Роман СТЕПАНЕНКО:
— Я до народного мистецтва прийшов не так давно, хоча з глиною працюю вже біля двадцяти років. Спочатку робив сувеніри, потім поставив гончарний круг і через нього вже дійшов до народних речей. Є навчальні заклади, де вчать гончарів, у Миргороді, на Полтавщині, в Косові. Та, на жаль, вони втрачають народність, бо нині більше тягнуться до європейських стандартів, а нам не треба забувати про своє коріння.
Найбільш трудомісткий процес у нашій роботі — копати глину. Щоб дістатися до хорошої глини, доводиться викопати ями до 5 м завглибшки. Я довго шукав свій склад. У нас на Чернігівщині є село Олешня — осередок гончарства. Там у радіусі 5 км у різних місцях беру 5 видів глини, змішую й отримую те, що мені треба. Фігурні речі тут сушаться декілька днів. А в мене вдома глина примхливіша, так що я до місяця сушу. Проте не всі вироби переживають цей процес. Буває, витрачаєш час, а воно тріснуло — і все. Свої вироби я продаю на фестивалях і ярмарках. За кордон їх беруть, але особисто не їжджу. Подобається самому продавати — людей бачити. Буває таке, що людина візьме роботу, потримає, покрутить, а поставити її вже не може...
Нинішня тема симпозіуму — «Традиція». Ми намагаємося дотримуватися канонів в орнаментиці. Звичайно, всі роблять по-різному, бо кожен гончар має свій почерк. Та й зробити дві зовсім однакові речі неможливо. Берешся за нову роботу, а все одно буде трошки по-іншому, як би не старався.
Гончар із Дніпропетровщини Юрій НЕЧАЙ на наших очах виготовив малесенький глечик-монетку. «Раніше це була дитяча іграшка. Дуже часто на ярмарках майстри ними давали здачу. Коштувала монету, а тому так і називалася. Монетка передає форму традиційного глечика, і діти, граючись, змалку звикали до традиційних форм», — розповів Юрій.
— Ми добираємо талановитих, перспективних людей, — продовжує бесіду Євген Шевченко. — Мета нашої спілки — дати можливість молоді пізнати ті пласти культури, які їм недоступні. З ними працюють наставники — відомі майстри. Ті, хто опановує чигиринський майстер-клас, стають іншими людьми. Більшість гончарів приїздить два-три роки поспіль. Вони вивчають всі техніки — гончарювання, токарювання, ліплення, скульптурну пластику, розпис, працюють із глиною, із шамотом. Вивчають різні техніки. Наймолодший учасник цьогорічного симпозіуму — тринадцятирічний Назар Івашків з міста Червонограда Львівської області. Дуже талановита дитина, трудар, день і ніч працює, вже робить прекрасні речі.
