— Які ваші враження від виставки? Якою ви побачили нашу країну очима авторів представлених на фотовиставці робіт? Наскільки вдалою вам здається така форма святкування газетою своїх днів народження, як фотовиставка (а цього року ще й видання книги «Україна Incognita»)?
Віктор СКОМОРОХА, глава Конституційного суду:
— Фотовиставка дуже цікава. Надзвичайно об’єктивний об’єктив. Наприклад, фотографія «Варіанти» (на знімку Віктор Медведчук і Леонід Кравчук. — Ред. ) — сидять у куточку політики, немов би усамітнилися, а об’єктив зафіксував і жести, і думки... А фото Бенюка! Це фантастика! І разом iз тим вражаючі пейзажі. Фотовиставка справляє враження. До речі, як і ваша газета. Видання, на мою думку, найчитабельніше, дуже кваліфікована і об’єктивна газета. Користуючись нагодою — гострого пера вам і об’єктивного об’єктиву, здоров’я, благополуччя, багатих спонсорів та довголіття. Щодо фотографій — найбільше сподобалися знімки Бенюка і, асоціативно, пейзаж «Туман над річкою повис».
Володимир СЕМИНОЖЕНКО, віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань:
— Це дійсно виставка робіт професіоналів своєї справи, причому не просто фотовиставка, а фотохудожня виставка. Це й зрозуміло, адже нині жанр фотознімків повинен ототожнюватись із жанром газети, а «День» якраз визначається майстерністю у подачі інформації. Зміст слід доповнювати такого ж рівня фотографіями. А сьогодні, коли інформаційна сфера настільки насичена, глибока і різноманітна, що її одним лише словом охарактеризувати дуже складно, саме якісні та вмілі фотознімки допомагають зацікавити суспільство важливою інформацією.
На мій погляд, ця виставка — не просто показ того, що друкувалося в «Дні». Це спроба привернути увагу українців до сюжетного жанру фотографії загалом. Бажаю газеті «День», щоб наступного разу виставка ще більше виходила за межі надрукованих у газеті знімків, а відтак і за межі цього залу.
Євген МАРЧУК, секретар Ради національної безпеки та оборони України:
— Думаю, що в цьому році за своїм сутнісним і операторським рівнем виставка навіть дещо вища, ніж у минулому. Хоч і тоді були не менш вдалі роботи. У цьому році відчувається досить ретельна селекція. Втішає, що на виставці представлена не стільки політика, скільки нормальне життя нормальних людей. Хоч і знімки на політичну тему, скажімо, «Ставки зроблені» (на фото Анатолій Кінах. — Ред. ) передають дуже високу напругу пристрастей. Переконаний, що фотовиставка «Дня» — гарна традиція. Якоюсь мірою — знак того, що справа майстрів фотографії, як кажуть, зростає і міцніє. Діапазон інтересів збільшується, майстерність удосконалюється, фотографії (наприклад, Кофі Аннан на березі Дніпра або Юрчик Мотозюк) несуть у собі дуже високу експресію і сприймаються як самостійні художні твори, навіть якщо не знати історії їхнього походження. Це свідчить про високий рівень не лише тих, хто знімає, а й тих, хто відбирає фото на виставку. Свідчення зростаючого, динамічного рівня редакції.
Асоціативно, до глибини душі мене зачіпає фото Юрчика Мотозюка, оскільки це пов’язано з його долею і з долями багатьох інших, потерпілих у львівській трагедії... Знімок зроблено справді професійно. Думаю, що автор зробив безліч знімків, але те, що він вибрав саме цей, свідчить не тільки про його рівень фотографа-професіонала, а й про його людяність. Високий рівень майстерності виявлено на знімку Ющенка, за яким стоїть Порошенко — психологічне значення фото важко перебільшити. Піймати композицію двох облич, за якими читається серйозний підтекст... Або, скажімо, фото Ігоря Юшка з округленими очима, якого «підстрелив» фотокор «Дня» Микола Лазаренко.
Від багатьох фотографій віє теплом. Наприклад, знімок «Справжня свята простота» (на фото по істині свята дівчинка торкається ряси серйозного священика. — Ред. ) Такі фото вражають у саме серце такими рідкісними в наш час любов’ю і теплотою. Кожна робота на виставці цікава по-своєму. А як вдало «піймали» одним об’єктивом чотирьох народних депутатів iз мобільними телефонами. Взагалі — репортажні знімки надзвичайно цікаві ще й тому, що багато про що можуть розказати. Гарний знімок інколи може сказати набагато більше, ніж текст. Погляди, пози, жести, мізансцена... Все це — ціла філософія, за якою можна прочитати, точніше — побачити багато чого.
В’ячеслав ЮТКІН, голова наглядової ради банку «НРБ-Україна»:
— Знімки настільки високого рівня, що, не знаючи переможців, можна назвати й інші фото, які по силі не поступаються. Не замислюючись — міг би назвати з десяток таких, які заслуговують, на мою думку, найвищої оцінки. Вражає серія фотографій із Чорнобиля («Переселенці»). Фото, які отримали перші призи, безумовно, високої соціальної напруги. Але на виставці представлена й маса інших знімків, які, мені здається, у чомусь випереджають «лауреатів». На подібних заходах часто буває декілька удач, а решта — досить слабкий ряд. У вас, стає зрозуміло, є ще добра сотня знімків, які можна виставити і, здається, тільки місце не дозволяє цього зробити. Рівень настільки високий, що хочеться виділити всі фотографії.
Михайло РЕЗНИКОВИЧ, головний режисер Національного театру російської драми імені Лесі Українки:
— Рівень фоторобіт — це рівень дуже хорошого образотворчого мистецтва. Це рівень найкращої кінематографії. Кадри блискучі. Вам би слід було видати невеликий каталог. Купили б! Я би першим купив, тому що це творчість, яка акумулює творчість. Вона дає мотив для власних роздумів. Вважаю, що «День» — це газета завтрашнього дня, газета дуже глибока. І це дуже серйозно.
Георгій КУЗЬМIН, «Киевские Ведомости»:
— Ця виставка геніальна вже через простоту своєї ідеї. Це чергова сторінка життя нашої країни, де представлено всі наші кращі фотомайстри. «День» робить велику справу, завдяки йому такі виставки стали сьогодні регулярними. Приємно, що у нас так багато хороших фотокорів. Може, наша щоденна текучка примушує їх не завжди так класно працювати, але сьогодні вони показали дуже високий рівень.
Міливоє ЛОНЧАРЕВИЧ, перший радник посольства Союзної Республіки Югославія:
— Дуже добре, що такі виставки влаштовуються щорічно. Я і минулого, і позаминулого року їх відвідував. Найбільше враження на мене справила робота «Перший крок у бізнесі». Хлопчик на ній такий щасливий, що вступає у доросле життя. Я бачу цю фотографію не вперше і щоразу радію разом із цією дитиною. Мені цікаві всі роботи, вони відображають усі пласти життя — і досягнення, і сільське господарство, і природу…
Ван МІНЬ, прес-аташе Посольства КНР в Україні:
— Мені дуже приємно бути присутнім на сьогоднішньому заході. Адже газета «День» дуже відома і популярна, її читають багато людей. Хоч вона існує тільки шість років, але вже досягла великих успіхів. Думаю, що все це завдяки спільним зусиллям журналістів і співробітників цієї газети. Ми щиро бажаємо вашій газеті великих успіхів у майбутній роботі. Думаю, що ці фотографії зроблено на дуже високому рівні і вони показують високу майстерність фотографів. Усі вони різні — такі ж, як і саме життя. Переважно тут портретні фотографії. Мені дуже подобаються вирази облич цих людей. Їхні емоції — справжні. Великих успіхів! І сподіваємося на тісну співпрацю між вашою газетою і нашим посольством.
Панайотіс ПАНАЙОТУ, відповідальний секретар консульства Республіки Кіпр в Україні:
— Виставка цікава в тому плані, що показує реальне повсякденне життя, де б це не було — на вулиці чи в парламенті. Ситуації пізнавані, але примушують замислитися. За великим рахунком, немає різниці, що вибрали для місця дії — Захід чи Схід, Україну чи Кіпр. Радощі і конфлікти всюди схожі. Хіба що на Кіпрі спокійніше, і в наших газетах рідше зустрічаються такі експресивні знімки. З вашої виставки відчувається, що в Україні життя вирує.
Микола НАГІРНИЙ, директор ЗАТ «Трускавець курорт»:
— Минулого року фотовиставка «Дня» відобразила біль, що розривав суспільство. А сьогодні вона більш конкретизована і персоніфікована. Життя йде вперед і знімки повинні це відображати. Для себе я виділив алегоричну роботу «Прагнення повноцінного життя», де інвалід-колясочник змагається зі здоровим бігуном. Одинадцять років держави — юний вік. І виставка послідовно відображає розвиток держави, мудрості державних мужів. І водночас — ми бачимо тонкий гумор на цю тему на фото з депутатами, які розмовляють по мобільних телефонах.
Наталія ЛІГАЧОВА, головний редактор iнтернет-видання «Телекритика»:
— Як завжди виставка, яку проводить газета «День», — одна з найцікавіших серед тих, що проводять у Києві. І головна її особливість та достоїнство, на мою думку, — це присутність великої кількості фотографій, що відображають реальне життя, яким живуть наші співвітчизники. Тобто це не офіціозне фото і навіть не фото неофіційне, але все-таки політиків і відомих осіб. А ми бачимо на цих фотографіях обличчя та будні наші. Власне кажучи, обличчя і будні тих, хто живе такими ж проблемами, як і ми. І кому точно так само важко. І хто одночасно і радіє, і засмучується — словом, відчуває.
Яку країну я побачила? Реальну. Ця країна, де люди страждають від катастроф (взяти, наприклад, фото, яке стало дуже знаменитим, — Юрчика з Скниліва). І звичайно, з другого боку, — це краса пейзажів, які припали до душі навіть одному зі світових лідерів Кофі Аннану. Тобто це — країна протиріч, країна різноманітності, країна подолання життєвих труднощів й одночасно, мені б хотілося вірити, — країна надії. Принаймні, представлені тут фотографії про це говорять. Інша річ, що ми сьогодні навряд чи зможемо визначити, наскільки оптимістичний тонус виставки адекватний тому, що відбувається в житті насправді, але хотілося б в це вірити.
Святкувати свої дні народження таким чином — на мою думку, одна із найбільш вдалих ідей, які взагалі колись продукувалися в наших засобах масової інформації. Тому що замість банального, як дуже часто буває, банкета чи замість небанального, але все-таки «междусобойчика» у формі капусника тут пропонують справді суспільно значущу подію. І це дає характеристику й такому виданню, як «День», який завжди прагнув бути серйозною, якісною пресою, що підіймає суспільно значущі проблеми та намагається про ці проблеми говорити (принаймні, досить часто) відкрито і головне, — в дискусійному режимі. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з лінією газети, але не можна заперечувати того, що, по суті, в цій газеті можна прочитати дуже серйозні аналітичні публікації та з цієї газети можна дізнатися, що ж, все-таки, відбувається в країні.
Юрій МАКАРОВ, «1+1»:
— Усталені на сьогодні ритуали святкування надзвичайно нецікаві й беззмістовні. Тому кожному, хто намагається знайти якесь нове обличчя для того, щоб у колі приємних друзів щось приємне сказати і відчути, вже за це — велика подяка.
Я не частий відвідувач виставок і фотовиставок, зокрема. Але я знаю: те, що сьогодні побачив, кардинально відрізняється від деяких презентаційних фотографій, де на першій сторінці — Президент держави, на другій — державні символи і т.ін. Тут, звісно, все більш життєво, більш гостро і, якщо завгодно, цікавіше та змістовніше.
Фотокамера не лукавить. На відміну від, скажімо, телекамери, яка вміє обманювати, фотокамера може обдурити тільки за умови якогось надзвичайного хитрування, постановочної зйомки тощо. І якщо виходити з того, що все те, що ми тут бачили, — це правда, то життя України представляється, як мінімум, більш різноманітно. З нього набагато більше стирчать у різні боки якісь гілочки, цвяшки, стрічки, випирають якісь камені, шматки заліза, вирази людського обличчя, гримаси, жести, зрештою, — аж до образи дією. Але все це набагато більш змістовне і менш безрадісне, як не парадоксально, ніж це уявляєш, коли дивишся телевізор. Це трошки освіжає мізки в сприйнятті країни, як певної цілісності.
Ірина ГОРДІЙЧУК, «ТЕТ»:
— Мені здається, що фотографія часто буває більш цікавою, ніж кіно, ніж телебачення. І багато наших телевізійників мало використовують фотографію, хоч фотографією напрочуд вдало відображається саме та мить, яка повинна зупинитися. Виставка мені сподобалася, я дуже уважно її подивилася. Якою я побачила нашу країну? На жаль, я все-таки побачила її (на жаль, тому, що, напевно, насправді так воно і є, але так хочеться, щоб ми цього позбулися) досить сильно політизованою і досить сильно страждаючою, скажімо так. Навіть багато дотепних фотографій (як, наприклад, «Вуличний кутюр» Сергія Чузавкова) пов’язані з якимись політичними моментами. Очевидно, ми настільки всі, як кажуть, заангажовані суспільством (я й фотокорів маю на увазі, і всіх нас, журналістів), що часто забувається дивитися на якісь ліричні речі. Вже занадто швидко ми живемо.
Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби ICTV:
— Тут особливо відчуваєш Україну. Коли «варишся» щодня в редакції, читаєш щодня журналістські тексти з описами українського політичного життя, дивишся в Інтернет, складається враження, що всі збожеволіли. Тому що доводиться мати справу з масою інформації політиканської, а не політичної. А ця виставка відображає життя суспільства, життя людей, яке, безумовно, багатше, цікавіше, красивіше, благородніше, смішніше, ніж політика, в яку ми volens nolens занурені щодня. І ці фотографії випромінюють енергію, що допомагає жити і працювати. Тобто видно, що Україна — інша, а зовсім не та країна, яку представляють дивні персонажі.
Я побачив Україну, що намагається стрибнути, хоч їй непросто. Ось цей стрибок через багаття у ніч на Івана Купала («Стрибок на Івана Купала» Сергія Старостенка, м. Київ, друга премія, 2002 рік. — Ред. ) — мені здається, що це краща фотографія. Це мій суб’єктивний погляд. Фотографія хлопчика зі Скниліва, забризканого кров’ю, можливо, своїх батьків, — це, безумовно, гран-прі («Юрчик Мотузюк. Скнилів», Євген Кравс, м. Львів, головний приз, 2002 рік). Але це — трагедія. Мені хочеться бачити Україну іншою: не такою, як ми бачимо її в Скниліві, а саме в стрибку, в польоті. І ось цей політ — його бачимо на фотографії «Стрибок на Івана Купала». І хочеться вірити, що найтемніший час для України вже позаду, цей стрибок — напередодні світанку. Це небезпечний стрибок через вогонь і потім буде м’яке приземлення. А те, що воно буде м’яким, видно з цієї фотографії. Стрибати непросто, стрибок обтяжений певними накопиченнями, але проте… Україна виглядає цілком елегантно, навіть судячи з цієї фотографії.
Святкувати день народження газети, організовуючи фотовиставку, — це стовідсотково вдала ідея. Газета немовби здійснює стрибок — я знову користуюся цією метафорою — над політиканською метушнею, над усіма перекрученнями, з якими нам доводиться тут стикатися. І переходить ніби одразу на наступний рівень, підіймається на інший поверх рефлексії, на інший поверх свідомості, оминаючи весь той бруд, який так і лізе в очі, чи навіть нам пропонують на нього дивитися. Це, на мою думку, абсолютно космічне святкування, і ось саме в такому антуражі відчувається та енергія, яку має Україна: країна загалом, народ, українська інтелігенція. Такий погляд — погляд натхнення.
Володимир ПАНІОТТО, директор Київського міжнародного інституту соціології:
— Знаєте, я колись сам займався фотографією, і нині беру участь у підготовці галереї портретів московських соціологів (вона висітиме у моєму кабінеті), так що з фотосправою я трохи знайомий. Про виставку можу сказати, що вона вийшла цікавою, дуже вдало підібрано фотографії. Майже кожен знімок — свого роду шедевр. Дуже багато політичного гумору і сатири.
Для себе я відзначив кілька непоказових, на перший погляд, фотографій, які багато людей пропускають, проходять повз них. Наприклад, «Шляхи» Артюшенка. Цей знімок, якщо в нього вдивитися, має дуже глибокий філософський смисл, який для багатьох залишається непоміченим. Ще я зауважив таку яскраву й сучасну фотографію як «Кохання в стилі арт», де зображена пара під час поцілунку, і в цей момент її просвічують рентгеном.
Від себе можу лише привітати газету «День», якій вдалося зібрати таких чудових фотографів. Я дуже радий, що мене запросили. Цього разу виставка вийшла вражаючою. Думаю, не тільки я так вважаю. Тут зібралося стільки людей, що я насилу пробирався крізь них, оглядаючи фотороботи.
І наостанку скажу: мені приємно, що «День» професійно підходить не тільки до фотооформлення своїх матеріалів, але й є «газетою номер один для соціологів», яка на своїх сторінках представляє широку палітру думок соціологів і дані соцслужб, а не перетворюється на «театр одного актора», як деякі видання, що публікують інформацію тільки однієї соціологічної фірми. Дякую!
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України:
— Ми досить довго працювали з людьми, потерпілими від Чорнобильської аварії, тому мене дуже вразили фотороботи «Самосели». Фотограф знайшов той стан, який характерний для цієї категорії людей.
Чому потрібен відеоряд, коли газета в основному намагається словом вплинути на розуми і душі читачів? Справа в тому, що картинка краще, різноманітніше і різнобічніше може відобразити дійсність у всіх проявах, які в слові обов’язково втрачають щось. Картинка робить це емоційно глибше, живіше. Фотодійсність, яка з’явилася на виставці, набагато правдивіша, ніж та дійсність, яка відбивається в роботах. У цьому набагато більше правди, ніж у тому, з чим нам часто доводиться насправді стикатися.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог:
— Фотовиставка «Дня» — це різні обличчя України. І що особливо радує, це обличчя не лише політичні, що мені ближче, але й життя нашої країни в найрізноманітніших проявах — від буденного до найнесподіваніших ракурсів. Особливо приємно, що всі ці фотографії дуже теплі. Тут не просто чорно-білий ракурс, який примушує роздвоюватися, напружуватися, але це життя, яке навіть на чорно-білих фотографіях несе в собі теплоту.
Щодо фотографій українського політикуму, то це завжди дуже цікаво, особливо, коли фотограф вибирає іронічний ракурс. Мені дуже сподобався знімок, де зафіксовано чотирьох харківських молодих депутатів, яких я умовно називаю «нова харківська хвиля», що одночасно розмовляють по мобільних телефонах. Ну що ж, це життя, яке вимагає бути постійно на зв’язку.
Вадим КАРАСЬОВ, політолог:
— В основі фотографії лежить філософія дня. Тому газеті «День», газеті філософської актуальності за жанром, за родом не тільки належить право проведення такої виставки, але це є філософська і концептуальна необхідність для такої газети. Фотографії, які я встиг побачити, — це не тільки часовий зліпок, зріз, тут багато в чому закладені моменти дня, які потім закладаються у велику історію. Характерно відзначити, що фотографія, як форма візуальної репрезентації, працює за принципом метонімії, коли окреме заміщає загальне. Тут кожна фотографія — це, здавалося б, епізод, але в цьому епізоді розкриті ті тенденції, які характеризують всю нашу історію. У цих документальних фрагментах я бачу філософську панораму, аналітичну картину не лише «Дня», як газети, не лише дня як календарної одиниці, а й усієї нашої поточної та майбутньої історії.
Тетяна МАРЧЕНКО, директор туристичної фірми «Христофор Колумб»:
— Дивлячись на цю виставку, думаю, що це, мабуть, наше майбутнє. Ці фотографії — якась єдина мить. Кожна гарна в своєму роді, кожна про щось розповідає, по кожній можна написати книгу. Я в захваті. Ця виставка — свіжий подих, свіже дихання. Картина теж прекрасна, але картину пишуть тиждень, рік, а фото — це одна секунда. Потрібно відчути той момент і зафіксувати, щоб потім біля фотографії люди стояли довго, дивилися і раділи. Всі фотографії тут підказують, що нібито вони можуть щось змінити в людині. Вони несуть тепло, підіймають настрій.
Наталія МАЛІМОН, журналістка:
— Коли кажуть, що немає незамінних людей, то я кажу так: незамінних немає, але є неповторні. Мені здається, що колектив газети «День» складається саме з людей неповторних, починаючи з її головного редактора Лариси Івшиної. Завдяки їй, напевно, і збираються в одному колективі такі оригінальні та унікальні люди. Якщо поглянути на інші газети, то складається враження, що там матеріали одного якогось автора, все написано одним стилем. А в газеті «День» кожен автор має своє обличчя і свою думку. Це дуже важливо для сьогоднішньої преси. Фотографії надзвичайно цікаві, з кожним роком їх рівень зростає. Просто дивуєшся, як можна у звичайному житті знайти такі унікальні моменти.
Костянтин НОВИЦЬКИЙ, доцент Національної музичної академії ім. П. Чайковського, заслужений артист України, бандурист-віртуоз:
— Виставка — всеохоплююча. Помічається багатожанровість. Через це в залі наче відчуваєш себе учасником багатьох подій. Ці фото — інформація нашим нащадкам. Серед відвідувачів йшло дуже жваве обговорення робіт — і це показово. Це говорить про те, що вони не залишають нас байдужими, навпаки — надихають на нові думки. Судячи з реакції друзів, які прийшли вітати газету, виставка надзвичайно цікава і корисна для власного розвитку. Побільше б було таких подій. Я привів би сюди своїх учнів. Це було б для студентів дуже корисно.
Микола СКИБА, провідний науковий співробітник Національного музею Т.Г. Шевченка:
— Виставка привертає увагу своєю різноплановістю. Тут є гострі політичні заявки, є приємні для ока ліричні краєвиди України, є й м’який гумор — реальна динаміка нашого життя. Нема однобічності, штучної загостреності. Вона виграє на тлі сучасних професійних виставок. На ній представлені роботи як професійних авторів, так і аматорів. Цікаве залучення чорно-білого фото. У наш час це елітний жанр репортажного фото, строгість ліній чорно-білого знимку надає можливість більше побачити пластику людини, глибину її душі, ніж строкате кольорове фото. Дуже приємне оформлення робіт — біле паспарту та чорна тоненька рамочка — допомагає зосередити увагу на роботі.
Юрій ШАПОВАЛ, історик:
— Я вже не вперше на фотовиставках газети «День», то для мене найцінніше тут співвідношення простого життя і політичного. На мою думку, ця виставка і має таку специфіку. Зафіксовані і приємні, і не дуже приємні моменти з життя політичних діячів. Ми бачимо перших керівників держави і абсолютно звичайних людей, які живуть своїм життям. Здається, що фотокамера якось підгледіла ці моменти, тому що вони зовсім не фальшиві, наприклад, дитина зі священиком. Це мене вражає найбільше, це для мене, історика, ті миттєвості, які є в нашому житті найдорожчими. Що ж стосується нової книжки «Україна Incognita», то її випуск доводить одну принципову річ — інтерес газети «День» до історії є не кон’юнктурним, це — сталий інтерес. На жаль, навіть самі історики не завжди фіксують свої праці, і те, що газета зібрала їх в антологію, — цінно. Залишається побажати, щоб були нові й нові книжки. «Україну Incognita» укладачі назвали книжкою етюдів. А виставка — це фотоетюди про наше життя, про наші будні, про наші свята, про нашу політику. Книжка до певної міри може тут служити паралеллю, хоча словесний жанр є іншим, він більш важкий, а моменти, які схоплював фотохудожник, тривають секунду. Публікації ж, як правило, присвячені більш монументальним питанням. У цьому і є різниця. Але паралелі є. Я вдячний і за книжку, і за фотовиставку.
Ірина ДАНИЛЕВСЬКА, головний редактор журналу «Officel Украина», голова комітету «Сезонів моди»:
— Вітаю і підтримую «День» у цій справі. Приємно, що відзначені якісь національні моменти. Вони перестали бути актуальними для політиків, вони перестали начебто бути цікавими взагалі. Але насправді це не так. І ця виставка доводить, що є люди, для яких це не тимчасова ситуація, не кон’юнктурна річ, а справжня, від душі, від щирого серця. Це найголовніше.
Анатолій БОРСЮК, телеканал «1+1»:
— Я був минулого року на вашій виставці. Що змінилося? Тільки певні обличчя на фотографіях. Це я маю на увазі політичні фоторепортажі. Змінились особи, а, в принципі, і їх поводження, і моменти, в яких їх зафіксувала фотокамера, схожі. Тобто обличчя змінилися, а самі ситуації і поведінка в цих ситуаціях — дуже схожі. Я не знаю, чи потрібно, щоб фотовиставка віддзеркалювала політичний аспект нашого життя. Мені було б цікавіше, якби виставка була б трошки більше людяна і менш київська. Тоді вона більше цікава не тільки тим, хто живе у великих містах в атмосфері політичних баталій. Люди, які живуть у селах, далеко від місць скупчення політики, живуть своїм простим, буденним, повсякденним життям. Хотілося б саме цих людей бачити на знімках, бо їх набагато більше, ніж тих, хто зафіксований на фотографіях, представлених на виставках. Тут все ж таки більший той прошарок, проблеми якого не цікавлять простих людей. Мені дуже подобається знімок «Перед судом» — поцілунок через грати. Тут передана глибина людської трагедії, навіть через грати життя продовжується, продовжується кохання — поєднання того, що не можна поєднати. Грати і кохання, можливо, це прощальний поцілунок. Таке сильне напруження! У житті багато зустрічається такого, що не можна поєднати. Мабуть, і в тому сила мистецтва, що воно може поєднати речі, які нам здаються непоєднуваними. Тоді й виникає інтерес до твору мистецтва.
Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор телекомпанії «Гравіс»:
— Я не сподівалася, що виставка буде такою цікавою, різноманітною, із почуттям гумору. Є, звичайно, сумні речі — прощання з Лобановським і трагедія в Скниліві. Але дуже багато оптимізму і якихось несподіваних моментів життя. І це говорить про високий професіоналізм, по-перше, самих фотографів, а по-друге, підтверджує, що фотографія — це унікальне мистецтво. І я дуже рада, що ця виставка ще раз допомогла нам це зрозуміти, зібравши стільки прекрасних робіт в одному залі.
Так, у нас багато проблем, але треба усміхатися і треба стійко долати їх, а не плакатися над ними: «Горе, горе! Культура гине, економіка гине, все гине». Все нормально, нічого не гине, все живе. І прекрасно. І ще одна деталь. Мені приємно як журналісту і як керівнику компанії відзначити, що серед виставлених робіт не лише роботи, представлені фотографами, фотокорами, які працюють в газеті «День». Тут дуже багато майстрів з інших видань. І це просто прекрасний жест. І серед переможців — представники різних видань. Це говорить про те, що насправді це демократична виставка і відбиралися кращі роботи, а не ті, які могли зіграти на пабліситі самої газети. На мою думку, саме такий підхід більше грає на пабліситі, ніж якісь інші речі.
