Російська пропаганда намагається представити Москву своєрідним оплотом «слов’янського світу» й протиставити його Заходу. Але якщо дивитися на факти, то нині «слов’янський світ» — це, хай як парадоксально, передусім країни-члени або кандидати в ЄС та НАТО: Болгарія, Хорватія, Словенія, Словаччина, Польща, Чехія, Сербія, Чорногорія. Здається, в нас про це часто забувають. Адже як пояснити абсолютно немислимі заклики відмовитись від православ’я або перейти на латиницю, які виправдовують саме... необхідністю євроінтеграції?
Болгарія — країна слов’янська, православна, країна з кириличною абеткою. Водночас такий історичний і культурний бекграунд не завадив їй стати членом ЄС та НАТО. Про це, а також — про те, чому за нинішніх реалій дослідження в галузі славістики мають для України стратегічну вагу, говоримо з провідною українською болгаристкою, доцентом кафедри слов’янської філології Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директором Центру болгарської мови, літератури, історії та культури Оленою ЧМИР.
— Олено Романівно, де в Україні готують болгаристів, вивчають болгарську мову?
— Крім Київського національного університету ім. Т. Шевченка, провідним центром з вивчення болгаристики є Львівський національний університет ім. І. Франка. В Одеському національному університеті ім. І. Мечникова вже понад десять років діє окрема кафедра болгарської філології. Вивчають її також і в Бердянському державному педагогічному університеті. Звичайно, в найбільшому обсязі, як це відбувалося в класичних університетах, викладання ведеться в Київському та Львівському університетах. Вони забезпечують практичне володіння мовою. Раніше вже після першого курсу я возила студентів в райони компактного проживання болгар на фольклорну практику. Ми їздили по селах, записували спілкування з людьми. Саме там, з розповідей людей, а не з книжок, я дізналася про «трудовий фронт», на який радянська влада відправляла болгар після Другої світової війни. Зараз, на жаль, фінансування на таку практику немає…
Якщо йдеться про середню освіту, то в Болграді є гімназія, в якій викладається болгарська мова. Ми підтримуємо з ними контакти. В Мелітополі є курси, недільна школа, але це не шкільне викладання. Раніше болгарсько-українська гімназія була в Приазов’ї, в місті Приморську — знаю, що Посольство Республіки Болгарія допомагало їм літературою, запрошувало викладачів. Там навіть викладали народні болгарські пісні й танці. Загалом болгарська мова в середній освіті України присутня мало — зрідка вона викладається як факультатив. Водночас Болгарія організовує курси перепідготовки для вчителів із болгарських сіл, а також для філологів, україністів, русистів. Слід розуміти, що переселення болгар в Україну відбулося ще тоді, коли не існувало сучасної літературної мови. Відповідно, українські болгари є носіями доволі архаїчного діалекту, й вивчення норми сучасного мовлення потребує від них певних зусиль. На жаль, якщо раніше на такі курси вони їздили масово, то сьогодні оплатити собі дорогу може не кожен.
«ЗА СТАЛІНА ВОЛОДІННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИМИ МОВАМИ РОБИЛО ЛЮДИНУ «БОЛГАРСЬКИМ ФАШИСТОМ» АБО «БІЛОПОЛЯКОМ»
— Тобто певна традиція вивчення болгаристики в Україні все ж існує?
— Якщо говорити про наш університет, то болгарську мову і літературу як окрему спеціальність запроваджують тут лише з 1973 року. Попри те, що кафедра слов’янської філології є однією з найстаріших кафедр Київського університету — відкрилася вона ще 1846 року!
Дореволюційні та славісти перших післяреволюційних років були «універсалами» — займалися паралельно сербо-хорватською, чеською, польською, болгарською та іншими слов’янськими мовами. Говорячи про це покоління дослідників, треба назвати Костянтина Радченка, який вивчав болгарську літературу кінця ХІV — початку ХV століть, а також Олександра Лук’яненка, Андроника Степовича.
У ЦЕНТРІ БОЛГАРСЬКОЇ МОВИ, ЛІТЕРАТУРИ, ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ, КРІМ ЗАНЯТЬ, ВІДБУВАЮТЬСЯ СТУДЕНТСЬКІ МАЙСТЕРНІ, МАЙСТЕР-КЛАСИ З ВИГОТОВЛЕННЯ ТРАДИЦІЙНИХ БОЛГАРСЬКИХ ПРИКРАС, ЗУСТРІЧІ З НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИМИ ТОВАРИСТВАМИ
Взагалі ж ставлення до викладання слов’янських мов у різні часи було різним. В історії роботи нашої кафедри є значна перерва. Як відомо, після революції 1917 року в студентах й викладачах університетів вбачали ворожі елементи. Із 1920 до 1932 року замість університету функціонував Вищий інститут народної освіти, а потім — Київський інститут народної освіти. У 1920 — 1930-х роках славістика трактувалася комуністами як ворожа наука, оскільки не відповідала ідеям пролетарського інтернаціоналізму. 1934 року в Москві та Ленінграді відбувся процес у т.зв. Справі славістів, яка, до речі, спершу була спрямована передусім проти української інтелігенції. За цією справою всі славістичні кадри в СРСР фактично було знищено. Українські славісти зазнали репресій ще раніше, зокрема у зв’язку зі сфабрикованою справою «Спілки визволення України». Коли говоримо про Розстріляне Відродження, слід згадати, зокрема, ім’я Михайла Драй-Хмари, який був не лише блискучим поетом і літературним критиком, а й видатним славістом, випускником Київського університету.
Провідний радянський болгарист Самуїл Бернштейн пригадує, як 1943 року його разом із академіком Миколою Державіним викликали до тодішнього міністерства освіти в Москві. Там відбулася тяжка розмова щодо відсутності в СРСР кваліфікованих славістів. У Державіна стався епілептичний напад у кабінеті секретаря, непритомніючи, він обурювався, що спершу всіх розстріляли, а тепер вимагають перекладачів. Досі ж сам факт володіння іншими слов’янськими мовами робив людину або «болгарським фашистом», або «білополяком» — такі знання слід було ретельно приховувати.
Таким чином, славістика відроджується в Москві, а в Київському державному університеті її 1946 року відроджує академік Леонід Булаховський. До 1955 року кафедра слов’янської філології була випускаючою. Потім потреба у фахівцях зменшилась, й слов’янські мови почали викладати як другу мову на російському та українському відділеннях. Із 1963 року — також і болгарську. 1971 року кафедра знову стає випускаючою, а 1973 року, як я вже говорила, відбувся перший набір на спеціальність «болгарська мова і література». 2013 року, на сорокову річницю існування спеціальності, ми провели велику конференцію,трохи раніше того ж року було відкрито Центр болгарської мови, літератури, історії та культури. За ці 43 роки кафедра підготувала багато класних фахівців.
— У чому полягає робота Центру? Хто посприяв його появі?
— Наша кафедра працює в менш чи більш тісній взаємодії з посольствами відповідних країн, а всі слов’янські країни, слід сказати, дуже переймаються поширенням знань про себе, про свої культури. Ми беремо участь у різноманітних акціях, які проводять посольства. 1 листопада 2012 року до нас вперше прийшов щойно призначений посол Республіки Болгарія в Україні пан Красімір Мінчев. Ми саме відзначали «День будителів» — болгарське свято, присвячене діячам, які зробили великий внесок у відродження болгарського народу ще в часи османського рабства. Наші студенти настільки вразили пана посла, що він захотів зробити для університету щось хороше. Оскільки в Інституті філології існує практика створювати мовно-культурні центри (нині їх вже понад 20), Посольство Республіки Болгарія вирішило посприяти створенню Центру, присвяченого їхній країні. Посол звернувся до ректора університету, й нам виділили аудиторію, в якій посольство своїм коштом здійснило ремонт, закупило меблі, техніку, деякі нові книжки. Наш Центр було урочисто відкрито в рамках візиту до Києва віце-президента Болгарії Маргарити Попової 24 травня 2013 року, в День пам’яті св. Кирила та Мефодія, який у Болгарії відзначається як офіційне свято — День слов’янської писемності та культури.
З’явився своєрідний осередок. Ми проводимо не лише навчальні заняття, а й різноманітні студентські майстерні, на болгарські свята організовуємо майстер-класи з виготовлення традиційних прикрас. Довкола Центру гуртуються й представники болгарських національно-культурних товариств.
«ГІБРИДНА ВІЙНА ВЕДЕТЬСЯ Й У БОЛГАРІЇ»
— Хто йде вступати на болгарську мову і літературу? Чи потрібна така спеціальність суспільству та державі?
— Коли я вступала до університету, наша спеціальність була дуже популярною. Зараз ситуація дещо інша. Я закінчила хорошу київську англійську школу. Ми з мамою радилися, куди мені вступати. Моя мама була вчителькою, і вона не хотіла, щоб я працювала в школі, тому я обрала слов’янську, а не англійську філологію. На нашій кафедрі завжди набирали маленькі групи — до десяти чоловік. Попри те, що в Україні немає масового інтересу до вивчення слов’янських мов, нам вдається знаходити вмотивованих студентів. Нині на спеціальність «болгарська мова і література» нам дають вісім місць держзамовлення. У зв’язку з реформою освіти, яка сьогодні триває, наші групи визнали неповними.
За попередніх часів, коли в Україні пропагувався «славянский мир», ми значною мірою були вписані в цей контекст, наш напрям отримував певні фінансові вливання.
Нині науковці, студенти роблять акцент на вивченні англійської мови. Але, як на мене, тут необхідне певне переосмислення. Сьогодні англійська мова стає дуже поширеною — англійську вчать у школах, її знає практично кожен. Але чи повинні, наприклад, наші дипломати спілкуватись англійською зі своїми болгарськими колегами? Обмеження викладання слов’янських мов на користь англійської веде до багатьох втрат, зокрема бізнесових (курси, видання підручників), але також, звісно, й до втрати ідентичності. Нині трапляються такі парадоксальні випадки (про них розповідав мій колега професор Деян Айдачич), коли, наприклад, серби перекладають болгарський роман з англійської, спотворюючи при цьому імена людей, назви місцевостей. Це жахливо! Раніше міжслов’янське співробітництво в межах різних інституцій було тіснішим.
Розуміння значення гуманітаристики для розвитку суспільства сьогодні дещо нівельоване — страждає Академія наук, страждають університети. Якщо ми обмежимо або взагалі відмовимось від викладання болгарської мови (а такі розмови лунають), болгарська сторона може відмовитися від викладання української. Таким чином ми обмежуємо присутність України за кордоном.
Болгаристика в Україні об’єднує певне невелике коло людей. Анатолій Ярема, продюсер каналу «1+1», кандидат філологічних наук, болгарист; Наталя Задорожнюк, кандидат філологічних наук, працює в МЗС; Віктор Шлінчак, журналіст, керівник інформагентства «Главком», випускник болгарського відділення; Богдана Костюк, болгаристка, журналістка «Радіо Свобода». Не всі вони працюють сьогодні з болгарською мовою. Але я переконана, що наша кафедра дає дуже хорошу загальну університетську освіту, яка створює умови для повноцінної реалізації людини в житті.
У перші роки незалежності на роботу в Міністерство закордонних справ перейшло доволі багато наших колег викладачів-славістів і наших випускників. Чимало з них зробили дипломатичні кар’єри. Наш випускник Євген Перебийніс має ранг Надзвичайного і Повноважного Посла і зараз очолює Посольство України в Латвії, а болгаристка Любов Непоп донедавна виконувала обов’язки представника України при ЄС, а нині є послом в Угорщині. Юрій Лисенко, відомий також як поет Юрко Позаяк, працює в нашому посольстві в Загребі.
Знання мови і країни дуже допомагає в дипломатичній роботі. Переважна більшість слов’янських країн нині є членами ЄС, а слов’янські мови є офіційними мовами ЄС. Саме тому нехтування славістикою на користь германістики є, на мою думку, недалекоглядним і нерозумним.
— Київський князь Святослав здійснив декілька походів на Болгарське царство і навіть планував перенести туди свою столицю. Чимало спільного з Болгарією мала така важлива для української історії та культури родина Драгоманових. Болгарія однією з перших визнала УНР. Чи пам’ятають зараз там ці сторінки нашої спільної історії?
— Питання — складне... Вивчення україністики в слов’янських країнах значною мірою стимулюється вивченням слов’янських мов в Україні. Приміром, україністику в Софійському університеті заснував мій учитель, професор, бессарабський болгарин, болгарист, співробітник Академії наук Іван Стоянов, який, на жаль, пішов цього року з життя. До речі, ми з Іваном Андрієвичем створили перший і поки що єдиний в історії Великий болгарсько-український словник, який було опубліковано 1988 року. Сьогодні в Софійському університеті україністика — це доволі потужний напрям. Ми підтримуємо з ними контакти, зокрема цього року вперше здійснили обміни за програмою «Еразмус+». Дуже пишаюся нашими студентками, які склали там іспити на найвищі бали. Це безперечно свідчить про рівень їхньої підготовки.
В Болгарії — доволі потужна українська діаспора. Разом із україністами, дипломатами, послом Миколою Балтажи вони всіляко намагаються протистояти російській пропаганді й популяризувати Україну. Адже, на жаль, т. зв. гібридна війна ведеться й у Болгарії.
Нещодавно українське товариство виникло в Бургасі. Функціонують почесні консульства України в Болгарії. Болгарські бізнесмени, які є почесними консулами, запрошують на реабілітацію бійців АТО. Координатор культурних громад українців Болгарії Антоніна Якімова з командою україністів Софійського університету раз на два роки проводять Драгоманівські читання.
Торік ми разом зі студентами були в Болгарії, й пані Якімова водила нас «українською» Софією, зокрема показала неподалік від Софійського університету будівлю, в якій жила дочка Драгоманова, дружина відомого болгарського вченого Івана Шишманова, письменниця й журналістка Лідія Драгоманова-Шишманова. Пані Якімова з гіркотою розповідала, як вони неодноразово зверталися з проханнями викупити цей будинок, щоб створити в ньому український культурний центр. На жаль, наша держава не дуже переймається такими питаннями. В Болгарії є чимало людей, які опікуються популяризацією української історії та культури. Хочеться вірити, що з кожним днем їхня робота матиме дедалі більше розголосу.
«ЯКЩО УКРАЇНЦІ — ЦЕ РОСІЯНИ, ТОДІ БОЛГАРІЯ — ПРОВІНЦІЯ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»
— Історія Болгарії має багато схожих рис з українською історією. Болгарія теж була об’єктом імперських зазіхань. 168 років владарювання візантійців, а потім — 482 роки панування Османської імперії. Як їм вдалося відродити національну культуру і подолати постколоніальний синдром?
— У теперішніх болгар немає постколоніального синдрому, бо вони мають вже більш ніж столітню історію державного існування. Можливо, саме тому їм інколи важко зрозуміти Україну.
Одного разу наші студентки написали повідомлення проросійському науковцю з Болгарії, який стверджував, що українці й росіяни — один народ. Вони написали йому, що готові погодитися з тим, що Україна — не держава, а українці — це росіяни, але тільки тоді, коли Болгарія визнає, що вона є провінцією Османської імперії.
Типологічно маємо ту ж саму ситуацію — майже 500 років бездержавного існування мали дуже вагомі наслідки. Однак з часом з’являється група пасіонарних інтелектуалів, які починають боротися за відродження самосвідомості, мови, освіти. Звісно, їхній успіх пояснюється також і тим, що Болгарія опинилася тоді на вістрі геополітичних інтересів різних держав. Однак коли Болгарія здобула незалежність, вона почала розвиватися як справжня самостійна держава.
Цікаво, що роль потужної культурної інституції тоді відігравала армія. Мені доводилось бачити болгарські брошури кінця XIX століття, які заохочували солдатів мити руки перед вживанням їжі, вдягати чисту сорочку, вчитися грамоті. Згодом з’являються серії популярних книжечок на історичні теми, доволі, сказати б, шовіністичних за змістом, які, однак, створюють підґрунтя для національної пам’яті й самосвідомості, завдяки яким люди дізнаються про Болгарію як про велику державу минулого. З’являються державні інституції, масова освіта рідною мовою. Таким чином Болгарія відроджувалася як держава.
Народ, націю і державу витягує передусім культура. Модерні слов’янські нації та держави спочатку створювались як культурницькі проекти. Прага в XIX сторіччі була суцільно німецькомовним містом — чеською говорили тільки селяни. Згодом з’являється група людей, об’єднаних довкола мови. Батько слов’янської філології — чех Йосиф Добровський — створює першу чеську граматику німецькою мовою! Він думав, що фіксує мову, що зникає, мову, яка не має перспективи. Але коли з’являється інтерес до своєї історії, мови, то з’являються й люди, які починають нею говорити.
ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В СОФІЇ БУЛО ВСТАНОВЛЕНО У ТРАВНІ 2009 РОКУ В ЦЕНТРІ МІСТА, ПОБЛИЗУ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА БОЛГАРІЇ ТА БУДИНКУ УРЯДУ. ПОРУЧ — КАФЕДРАЛЬНИЙ СОБОР СОФІЙСЬКОЇ МЕТРОПОЛІЇ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ОФІЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ ВІДБУЛОСЯ ДВА ТИЖНІ ТОМУ З УЧАСТЮ ПРЕЗИДЕНТІВ УКРАЇНИ ТА БОЛГАРІЇ / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG
Нинішній Музей Лесі Українки в другій половині XIX століття був одним із трьох будинків в Києві, де інтелігентні люди розмовляли українською мовою. Драгоманов листувався з дружиною і дітьми ще російською мовою. Але потім з’явилася ця ідея, бажання розмовляти українською. Пізніше Борис Грінченко висунув і політичні вимоги, заявив, що одного культурництва недостатньо. Цим шляхом пройшли чи не всі слов’янські народи.
— Чи довелося болгарам на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції йти на певні компроміси в питаннях ідентичності? З якими труднощами вони зустрілися?
— Те, що Болгарія стала членом Євросоюзу, є заслугою правлячого політичного класу країни. Попри певні внутрішні розбіжності з 1989 року, з моменту краху тоталітарного режиму, всі тамтешні політичні сили проголошують повернення до Європи своєю основною метою. В Болгарії не було принципових противників євроінтеграції.
Водночас нині там є різні думки. Коли буваю в Болгарії, бачу, що не все так легко — проблеми є, передусім економічні. Молодь масово виїжджає на Захід. Нелегко сільському господарству, яке втратило величезні радянські ринки. Є багато покинутих сіл, полів, що не обробляються. Водночас з кожним роком помітні зміни на краще. Зокрема одразу впадає у вічі чудова якість доріг.
Мені здається, що європейський принцип «єдності у багатоманітності» не зашкодив болгарській ідентичності. Припускаю, що вона поступово змінюється, модифікується. Болгари, як і раніше, розмовляють болгарською мовою. Але в них є інші проблеми, пов’язані, зокрема, з турецькою та ромською меншинами. Болгарія здійснює значні інвестиції в культуру, в популяризацію болгарської освіти. Активно працює Държавна агенция за българите в чужбина, яка опікується болгарами, котрі живуть за кордоном. Вони передають книжки, підручники, проводять культурні акції. У цьому ж напрямі працює Посольство Болгарії в Україні. В рамках програми обмінів студентів і викладачів «Еразмус» болгарські університети отримують фінансування від ЄС. Тож загалом, на мою думку, болгарська ідентичність від входження країни в європейські та євроатлантичні структури не постраждала.
– Якими, на ваш погляд, є основні проблеми міжслов’янської інтеграції?
– Думаю, що, наприклад, в Польщі браку інтересу до України немає. Але є свої особливості. В Чехії ЗМІ часто пишуть про Україну в кримінальному контексті, часто згадують про українську мафію, але, наприклад, про те що українці є серед солістів Празької державної опери вони забувають. З другого боку, нещодавно один з чеських дипломатів розповідав, як Чехія вдячна українцям за їх внесок. Він вважає, що останнім часом ставлення до українців дуже змінилось. Що більше чесних українських працівників буде з’являтись в слов’янських країнах, що більше там навчатиметься блискучих українських студентів, на зразок студенток нашої кафедри, які зараз вчаться в Софійському університеті по обміну, тим глибшою буде інтеграція.
Нещодавно в стінах нашого університету відбулась розмова за участі директора Інституту літератури НАНУ Миколи Жулинського, директора Інституту літератури Болгарської академії наук Елки Трайкової та професора Деяна Айдачича про співпрацю між відповідними інституціями України, Болгарії і Сербії. Попри труднощі, в цих країнах розуміння важливості представлення і пропаганди власної культури є. Виділяє на це гроші і ЄС. Микола Жулинський вважає, і з ним важко не погодитись, що з нашого боку аналогічних зусиль майже немає. Переконана, що люди, які керують державою, мають нарешті зрозуміти значення гуманітаристики й культури загалом.
