У першій частині інтерв’ю (див. матеріал «Про «слов’янський світ» НАТО і ЄС» в № 123-124 від 15—16 липня ц.р.) болгаристка, доцент кафедри слов’янської філології Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директор Центру болгарської мови, літератури, історії та культури Олена ЧМИР розповідає про традицію вивчення болгаристики в Україні, історичні паралелі між нашою країною та Болгарією, а також про болгарський рецепт подолання постколоніального синдрому. Про суб’єктність України серед слов’янських країн, проросійські впливи в Болгарії та життя болгарської общини в Україні — читайте далі.
* * *
— Олено Романівно, Польща, Чехія та інші країни ЄС, передусім слов’янські, активно заохочують українських студентів вступати у їхні виші з перспективою подальшої еміграції. Як, на ваш погляд, повинна реагувати на цей виклик Україна? Зрозуміло, що забороняти — це не вихід. Що треба робити, щоб Україна не втратила суб’єктність в слов’янському світі?
— Наприклад, мій син категорично не хоче їхати вчитись за кордон, хоч я, можливо, була б і не проти. Він хоче жити тут. З другого боку, ця хвиля, яку ми могли спостерігати ще в 90-х роках, зараз знову починає наростати. Це пов’язано з тим, що значна частина молоді з Чехії і Польщі їде вчитись у Західну Європу. Натомість уряди цих держав прагнуть залучити якомога більше культурно близької молоді з інших країн. Водночас економічні проблеми в Україні фактично не залишають багатьом випускникам вибору. Випускнику з Тернопільської чи Рівненської області, який вже знає польську мову, пропонують поїхати безкоштовно вчитися в Польщі з можливістю подальшого працевлаштування. З другого боку, він може подати документи, наприклад, до КНУ ім. Шевченка, де треба платити за гуртожиток, де стипендія не дає можливості забезпечити себе й ти мусиш просити грошей в батьків. Чи є в нього вибір? На жаль... Крім того, маємо чергову демографічну яму, недостатнє фінансування освіти, академічної науки. Стратегія, яка б відповідала на ці виклики, відсутня. Наші випускники після завершення бакалаврату їдуть вчитися в магістратурі до Чехії. Аналогічну програму, орієнтовану передусім на етнічних болгар, запровадила й Болгарія. Випускники складають іспит на знання болгарської мови та історії і можуть вступати у болгарські виші.
Болгарський уряд щороку влітку проводить семінари для зарубіжних славістів та болгаристів (як студентів, так і викладачів) й виділяє п’ять безкоштовних стипендій для участі в них – болгарське посольство передає їх Міністерству освіти і науки України. Аналогічні стипендії виділяють Сербія, Чехія, Македонія, Словенія – йдеться про державну політику популяризації своєї культури. Нині дуже багато говорять про корупцію в освіті… Я вважаю несправедливим, що при проведенні конкурсу на розподілення цих стипендій Міністерство не бажає брати до уваги думку фахівців нашої кафедри, нас навіть не поінформували. Фактично, нас як фахівців позбавили можливості підвищувати свій рівень. На жаль, зарплата університетського викладача не дозволяє брати участь в таких заходах за власний кошт. До слова, коли Драгоманова запросили стати професором Софійської вищої школи, йому запропонували зарплату 13 тисяч швейцарських франків золотом…
Слов’янські держави реалізують ще одну важливу програму. При міністерствах освіти у них існує інститут лекторату. Лектори їдуть в місця компактного проживання відповідних меншин або на університетські кафедри. У нас на кафедрі постійно працює лектор болгарської мови та літератури, зараз це доцент Маріета Гіргінова. Такі лектори оформлюють трьох-чотирьохрічне відрядження, отримують дуже пристойну зарплату, забезпечуються житлом. В Міністерстві освіти і науки України аналогічної інституції просто немає.
«НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЗАВЖДИ БУЛО ПОВ’ЯЗАНЕ З НАЦІОНАЛЬНИМ ВІДРОДЖЕННЯМ УКРАЇНЦІВ»
— Болгарії традиційно властиві певні проросійські настрої. Очевидно, що Росія й досі розглядає цю слов’янську країну як предмет своїх геополітичних інтересів. Наскільки я знаю, там навіть є парамілітарні проросійські організації. З другого боку, вже протягом багатьох років у Болгарії переважає тренд вестернізації. Наскільки зараз проросійські настрої є впливовими у болгарському суспільстві?
— В Болгарії діє проросійська націоналістична партія «Атака». Припускаю, що в країні є багато російських грошей, зокрема в ЗМІ. Під час Майдану в мене часто брав коментарі тамтешній телеканал «Європа». Пізніше у 2014 році в Україні розпочалася мобілізація. В Бессарабії деякі люди в селах вийшли протестувати — російські агенти впливу в регіоні працювали дуже активно. В Болгарії ж тоді було поширено думку, ніби українських болгар мобілізують непропорційно більше, ніж інші етнічні групи. Дався взнаки й вплив російського телебачення, яке там масово дивляться. Доводилось пояснювати у коментарі, що мобілізація в Україні відбувається серед всіх громадян України, а не за етнічною ознакою. Цікаво, що після цього до мене за коментарями більше не зверталися. Болгарські ж ЗМІ моментально роздули новину про «протести» в Бессарабії.
Водночас з власного досвіду можу сказати, що на авто з жовто-блакитною стрічкою в цій країні реагують здебільшого позитивно. Нинішній президент Болгарії Росен Плевнелієв демонструє виразні проєвропейські і проукраїнські погляди. Переконана, що болгарські експерти, в тому числі військові, добре розуміють загрози, які існують з боку Росії. Якщо «з’їдять» Україну, Болгарія буде наступною. Певний проросійській плацдарм там є, але я не думаю, що він захоплює болгарську верхівку. Партія «Атака» має своїх прибічників, але їх небагато. Сьогодні болгар передусім цікавлять питання економіки. Більшість з них бувають на Заході і бачать, як там живуть люди. Ті ж, хто має проросійські погляди — це переважно люди, в яких є певна ностальгія за молодістю. Тоді багато болгар здобували освіту, працювали, їздили на екскурсії в СРСР.
— Зрештою відносини болгар з росіянами ніколи не мали такого відвертого колонізаторського характеру, як це відбувалося в Україні. В Болгарії, зокрема, не було русифікації.
— Звичайно, російську мову в Болгарії теж вивчали, але такого як у нас там ніколи не було. Нині болгарська молодь не знає російської, навіть молоді вчені-слов’янозавці — якщо це звісно не їхня спеціальність. Старше ж покоління вивчало мову, дивилось радянське і російське телебачення. За радянських часів у Болгарії роздували пропагандистський шаблон про те, як «російські брати» звільнили болгар від турецького рабства. Але насправді після «звільнення» все було не так просто. Постраждала, як це зазвичай бувало, передусім інтелігенція. Блискучий інтелектуал, письменник, поліглот онук Драгоманова (син його дочки Лідії) Дімітр Шишманов в останньому до приходу радянської армії болгарському уряді був міністром закордонних справ. Як і інших членів уряду, його розстріляли.
На зустрічах з болгарською діаспорою в Україні, з представниками культурних товариств, на які мене запрошують, завжди підкреслюю, що всі періоди болгарського національного відродження пов’язані з національним відродженням українців. В Україні в 20—30-х роках комуністи зрозуміли, що вони не мають достатньої підтримки не тільки серед місцевого населення, але й серед національних меншин. Саме тому впровадили політику коренізації, відкрили вікно для українізації, болгаризації, створили автономні національні райони. В Бессарабії в Болграді вже давно існувала гімназія. За Румунії там викладали болгарською мовою. Коли ж прийшла Російська імперія, перейшли на російську. Болгарам, як і українцям, не дозволяли здобувати рідною мовою навіть початкову освіту. Більшовики на певний проміжок часу повернули болгарську. Згодом, як ми знаємо, період відродження швидко змінився репресіями.
У самій же Болгарії у 20—30-х роках, як відомо, на відміну від України, існувала незалежна держава. 1923 року уряду вдалося придушити комуністичне повстання. Значна частина лівої інтелігенції перебралась в Радянський Союз і брала участь у процесах національно-культурного відродження болгар в СРСР. Бессарабія тоді була під Румунією, а в Одесі викладалась болгарська мова, був болгарський національний театр. Згодом все це згорнули. Автор першого роману серед бессарабських болгар «На позлатената земя» Микола Фуклєв був репресований і без сліду зник десь у Сибіру.
Під час Другої світової війни, коли Болгарія була союзником Німеччини, частина приазовських болгар звернулись до болгарського царя з проханням прийняти їх назад на Батьківщину. Одним з ініціаторів цього руху був талановитий болгарський письменник Мішо Хаджийський з Приазов’я. Реалізувати переселення не вдалось. Після звільнення радянською армією болгари постраждали. В 1945—1946 роках всіх болгарських чоловіків було вивезено на так званий трудовий фронт — мова переважно йшла про металургійні комбінати Поволжя та Уралу. Повернулись звідтіля небагато.
Болгар Криму депортували трохи пізніше за кримських татар. До слова, попри це, голова кримського товариства болгар ім. Паїсія Хилендарського Іван Абажер, який раніше був проукраїнським громадським діячем, після анексії зайняв проросійську позицію.
Наприкінці 1980-х, коли в суспільстві відновився інтерес до української культури, аналогічні процеси відбувались серед болгар. На замовлення міністерства я готувала один з перших підручників — читанку для шкіл, де відновлювали факультативне викладання болгарської мови.
Кожного разу, коли в Україні виникали національно-культурні рухи, не лише болгарські, це було пов’язано з українським національним відродженням. З другого боку, слід розуміти, що такі процеси формують і певні виклики для нашої держави, і не лише у галузі національної політики. Практично всі національні групи, які живуть в Україні, мають нині потужніші держави, які є членами ЄС та НАТО: Болгарія, Румунія, Угорщина, Словаччина, Німеччина, Польща. Для багатьох вони є привабливішими з різних точок зору місцем проживання, особливо це стосується молоді, тобто Україна використовується як демографічний ресурс.
«ПАМ’ЯТАЙ, ЩО ТИ — УКРАЇНСЬКА БОЛГАРКА!»
— Як україністика почувається зараз у світі серед інших слов’янознавчих дисциплін, зокрема поруч з русистикою, під впливом якої вона тривалий час перебувала?
— Наприклад, в Софійському університеті є факультет слов’янських філологій, де україністика – це окрема спеціальність. На жаль, Україна не працює у цьому напрямку настільки активно, наскільки це робить Росія. Росія, як відомо, вкладає колосальні кошти у розбудову мережі «русского мира» - створює різноманітні культурні, навчальні центри, забезпечує їх літературою, відеоматеріалами, усім необхідним.
Як на мене, якщо говорити про промоцію України за кордоном, то найбільш ефективно було б вкладати кошти в роботу українських лекторів. Лектор – це представник країни. Допоможіть йому літературою, фільмами, організуйте імпрези. Гастролі, виставки – це добре, але крім цього необхідна щоденна робота викладачів української мови і літератури в зарубіжних університетах. Зацікавити молодь Україною, підготувати фахівців-україністів – ось найкращий шлях до повноцінної присутності у світовому культурному просторі.
— І слов’янські країни, вочевидь, мають ключове значення.
— Безумовно! Наша кафедра у цьому напрямку робить дуже багато. Ми приймаємо зарубіжних україністів, беремо участь в обмінах. На жаль, зараз університет не має можливості забезпечити для них безкоштовне поселення. Такі обміни – дуже ефективні. Насправді, йдеться про зовсім невеликі кошти, але за співвідношенням ціна/результат така співпраця є надзвичайно виправданою. Вона призводить до появи за кордоном українських симпатиків.
— Наскільки організованою є болгарська община в Україні? Знаю, що існує навіть болгарська газета.
— В Україні проживає найбільша за чисельністю болгарська діаспора в світі! Офіційно — близько 205 тис. осіб, самі ж болгари вважають, що їхня кількість в Україні сягає чверті мільйона. Йдеться про стару діаспору, яка виникла наприкінці XVIII — на початку XIX століть ще під час російсько-турецьких війн, коли з’явилась необхідність залюднити приєднані до Російської імперії Дике поле та Бессарабію, залишені татарами та черкесами. Саме тоді відбулося масове переселення в Україну болгар-колоністів. Вони живуть в Бессарабії та Північному Приазов’ї, переважно в Одеській та Запорізькій областях.
Болгарське видання «Роден край» — це додаток до «Урядового кур’єра», офіційна газета. Також є електронні ЗМІ. Впродовж 2015 року саме за допомогою електронних ЗМІ я намагалася відстежувати настрої болгарської спільноти в Україні. В Приазов’ї масових проросійських настроїв не було ніколи. Приазовська болгарська община утворилася у 1861 році, коли в результаті програної Російською імперією Кримської війни Бессарабія увійшла до складу Валаського князівства і повернулась під протекторат Туреччини. Частина болгар тоді з Бессарабії виїхала на схід.
Пам’ятаю, ще у 1988 році, коли постало питання, чи вводити факультативно болгарську мову, в Міністерстві освіти і науки відбулася нарада за участю представників районних відділів народної освіти з місць компактного проживання болгар. Представники з Бессарабії були проти вивчення болгарської мови... Мовляв, ми вчимо російську, українську, англійську, куди ще болгарську. Вони не розуміли для чого це. Заврайоно з Бессарабії каже: «Якщо вивчатимемо ще й болгарську, доведеться відмовитись від української». А от заврайоно з Приазов’я каже: «У нас ніхто не відмовляється, всі будуть вчити і українську, і болгарську мову». Коли ж в Болгарії сказали, що вони готові приймати студентів-болгар з України на навчання, всі зрозуміли, чому треба вчити мову.
Свого часу я чула, як приазовська українська болгарка говорила доньці: «Ти їздиш в Болгарію, але пам’ятай, що ти — українська болгарка». Переконана, що формуванню саме такої ідентичності має сприяти держава.
