Швидкість у роботі журналіста іноді має вирішальне значення... Принаймні, так було зі мною, коли після завершення маршрутної частини проекту «Українці на Балканах» я повертався із Загреба, столиці Хорватії, до Києва. Пересадку з поїзда на поїзд, причому на різних вокзалах та ще й з придбанням нового квитка, треба було робити в Будапешті. Оскільки я не знав угорської мови, то було домовлено, що мене зустріне голова Товариства української культури в Угорщині Ярослава Хортяні й допоможе зробити пересадку на потрібний поїзд до Києва. Попередньо я також домовився, що маю обов’язково зробити фотознімок нашої землячки «не в тому місці Будапешта, яке для неї найцікавіше, а в тому, яке найдорожче».
Між прибуттям і відбуттям поїздів було дуже мало часу, тому Ярослава Хортяні після нашого знайомства взяла таксі, і ми помчали до місця фотозйомки. По дорозі я ввімкнув диктофон і, незважаючи на заперечення, що «про неї все є в Інтернеті», почав розпитувати пані Ярославу про її дитинство, про те, як вона потрапила з Тернопільщини в Угорщину, про сім’ю, про головні життєві критерії... Ніякі біографічні довідки не можуть замінити живе спілкування з людиною — вони можуть бути тільки доповненням.
Поки їхали — пішов дощ. Почало сутеніти. Я закріпив на фотоапараті спалах, змінив об’єктив і сказав своїй супутниці: «Коли під’їдемо до вибраного вами місця, ви швидко вийдете з таксі, і я зроблю три фотознімки — більше фотоапарат на такому дощі не витримає».
Таксі зупинилося біля прекрасного пам’ятника Тарасу Шевченку, і жінка вийшла з авто. Тут дощ, на щастя, тільки почав накрапати. Коли я тричі натиснув на спускову кнопку затвора, пані Ярослава підійшла до мене і сказала: «Оцей пам’ятник Тарасові Григоровичу — найвагоміше, що я зробила у своєму житті. Поруч, як бачите, українська церква. Тут дуже часто збираються і діти, і дорослі — наші земляки-українці... Тому для мене це місце і є найдорожчим у Будапешті».
Після короткої зупинки біля пам’ятника Кобзареві наше таксі знову взяло курс на залізничний вокзал...
Ще до нашої зустрічі у Будапешті я знав, що Ярослава Хортяні за свою багаторічну діяльність в українській діаспорі на теренах Угорщини нагороджена орденом княгині Ольги, церковним орденом Христа Спасителя та міжнародним орденом Святого Станіслава. А пам’ятник Т.Г. Шевченку — найвагоміший результат її наполегливої діяльності за останні 33 роки, коли українська дівчина Ярослава Гук із села Вовківці Тернопільської області вийшла заміж за угорця Нандора Хортяні. Він, до речі, став її надійним помічником та опорою в житті. І девіз у них один на двох: «Хто бореться — той живе».
