Коли Ада Роговцева вступала до театрального інституту, один з іспитів у неї приймав молодий актор і педагог Кость Петрович Степанков. Потім він напише у своїх спогадах: «Про п’ять принципів соцреалізму я не дуже слухав. А ось ямочки на щоках побачив відразу...»
Це була найперша зустріч Ади Роговцевої й Костянтина Степанкова. У майбутньому — двох великих акторів, гордості України. У майбутньому — чоловіка й дружини, які прожили разом майже 50 років і виростили двох дітей — сина й дочку.
Яскравішу, красивішу, гармонійнішу акторську пару уявити собі було неможливо. Їм заздрили, про них базікали, за їхніми успіхами та невдачами пильно стежили. Але навіть недоброзичливці не могли не погодитися: це було кохання, про яке складають легенди й співають серенади.
А 22 липня 2004 року цей світ рухнув. Помер Кость Петрович Степанков. Із того дня Ада Миколаївна вчиться жити без нього. Знімається в кіно, грає в театрі, як завжди, піклується про дітей та внуків. І регоче, виблискуючи ямочками, згадуючи, що незабаром в неї ювілей.
— Адо Миколаївно, нині ви — рідкісний гість у Києві і ми не маємо можливості постійно спостерігати за вашою творчістю. Чим заповнене сьогодні ваше життя?
— Розумієш, Ірочко, коли приходить певний вік, багато хто з моїх колег або зневіряється й скисає, або знаходить заняття паралельне колишньої професії. Щасливий випадок, якщо людина затребувана як актор. Тому я дякую Господу, що до сьогодні працюю в трьох антрепризах у Москві. Дещо намічається в Пітері. Знімаюся в кіно. Щоправда, часом мені говорять, мовляв, хіба ці ролі для тебе? Не розумію й не звертаю уваги на подібні уколи. Виходити на знімальний майданчик, дивитися в об’єктив кінокамери, зустрічатися з партнерами з найрізніших куточків світу — величезна радість. Неважливо, що ролі, які мені пропонують сьогодні, не зовсім звичні для мене. Адже я все життя з юності грала тільки головних героїнь. А це означає: пристрасть, любов, сильні емоції. Нинішні ролі, в основному, функціональні. Доводиться стримувати себе, пристосовуватися. Буває нелегко. У зв’язку з цим згадую давній жарт приятельки, коли ми розмінювали величезну квартиру на Пушкінській у Києві на менші. Вона сказала тоді: «Квартиру то ти зміниш, а куди подінеш ходу?» (Сміється). Якщо ж серйозно: набагато приємніше прийти до свого 70-річчя з новою роботою, ніж вислуховувати урочисті промови про минулі заслуги.
— Ви так легко сказали, скільки вам виповнюється років!
— Та зовсім не легко, а з огидою! (Сміється). Слава Богу, звичайно, що дожила, але для жінки це жахливий вік.
— Відчуваєте його?
— Мабуть, ні. Хіба що, коли недобре себе почуваю. Розпад то в організмі все одно відбувається. Або коли натикаюся в дзеркалі на чуже обличчя. Не подобається мені це личко! (Регоче). Хоч, чесно кажучи, постаріла я дуже рано. Коли мені виповнилося 14 років, вирішила, що життя скінчене, а я вже дуже стара. Відтоді й живу з випередженням часу.
— Чому?!
— Адже багато! Вже не тринадцять! (Заразливо сміється). У мене й дочка Катя така сама. Вона старенькою народилася.
ФIЛЬМОГРАФIЯ
«Кривавий світанок» (1956)
«Коли співають солов’ї» (1956)
«Павло Корчагін» (1956)
«Шельменко-денщик» (1957)
«Прапори на вежах» (1958)
«Кінець Чирви-Козиря» (1959)
«Коли починається юність» (1959)
«Літаючий корабель» (1960)
— Адо Миколаївно, не гадала, що будемо так багато й весело говорити про жіночий вік. Можна дізнатися ваш рецепт збереження оптимізму?
— Гумор, філософське ставлення до життя, терпіння, мужність і велика любов до всього, що тебе оточує. До сонечка, ліхтаря на вулиці, дітей, внуків. Тоді кожний рік, дарований в старості, — подарунок. Ось єдиний рецепт. Тільки так, вважаю, варто жити.
— Читаючи ваші спогади про театр, була приголомшена, скільки талановитих акторів зустріли ви на своєму творчому шляху. Павло Луспекаєв, Олег Борисов, Кирило Лавров, навіть Олександр Вертинський...
— Розповім смішну історію, пов’язану з Вертинським. У театральний інститут я вступила відразу після школи. Мені було 18 років. А у вересні на зйомках «Фата моргани» за Коцюбинським зіткнулася з цим геніальним актором. Він був вже немолодою людиною, але весь час пустував на майданчику. Зустрів мене одного разу, обійняв і говорить: «Дитя моє, де ми сьогодні вечеряємо?» Я втекла в жаху, забилася в куток і довго ридала, вирішивши, що метр прийняв мене за повію, оскільки зробив подібну пропозицію. А він просто пожартував із дівчам із комунальної квартири. Взагалі моє післявоєнне покоління було надзвичайно безглуздим, неписемним у стосунках чоловіка й жінки. Під час зйомок того ж самого фільму, наприклад, мене проводжав додому партнер по картині. На прощання поцілував так, як цілуються в кіно. Це був перший справжній поцілунок у моєму житті. Я влетіла в квартиру з криком: «Бабусю, швидко дай мені марганець, зеленку, йод, що-небудь... Я вагітна!» Уявляєте?! Адже мені було не 12—13 років, а вже 18. Й інший приклад. Ми з п’ятирічним внуком Олексієм залишилися вдома вдвох. Я дивилася телевізор, він грав у стороні. І раптом на екрані — відверті постільні сцени. Не для денного показу. Я гарячково схопила пульт, намагаючись перемкнути канал. А Олексій незворушно каже: «Адусю, не нервуй. Це недовго. Я вчора бачив». Виросло інше покоління. Тому ніколи й нікому не можна нав’язувати своє уявлення про життя. Однак, якщо чесно, не впевнена, що краще: моє юнацьке неуцтво чи ранні знання сьогоднішніх дітей.
— Час покаже. І все-таки, Адо Миколаївно, якщо можна, повернемося до ваших зустрічей з людьми, які стали згодом легендою кіно й театру.
— Ірочко, ти згадала про Луспєкаєва. Коли студенткою четвертого курсу я прийшла в театр імені Лесі Українки, задихалася від захоплення. Все, що там відбувалося, здавалося мені чарівною казкою. А головним чарівником, якого побачила на сцені з гальорки, був саме Паша Луспєкаєв. Ці перші враження незабутні. Так само як пізніше у виставі «Живий труп» побачила чудового актора Михайла Романова. Тут уже він був головним лицедієм. А потім трапилося незбагненне для мене. На початку 59 року я зустрілася на підмостках театру в цілинній п’єсі Марка Соболя «Товариші романтики» з Борисовим, Халатовим, Луспєкаєвим, тим же Романовим. Це була моя прем’єра в театрі. Я грала головну роль, Альонушку, і кумири глядачів були моїми партнерами. А вдома в цей час панувало пекло. Петрович помирав у туберкульозній клініці. Температура за 40, покрився висипом, і його відправили в дитячу інфекційну лікарню. Жити не хотілося. При цьому в мене кожного вечора вистава. Пам’ятаю: стою за кулісами, плачу, і раптом позаду хтось кладе мені на плечі руки, дві величезні лапи... Паша Луспєкаєв. Тримає мене, як дитину, щоб зігріти. Дише в потилицю й каже: «Адо, мине час, Костя видужає. Ви будете жити довго й щасливо. А зараз ти повинна зібратися: необхідно виходити на сцену. Ти зробиш це. Подолаєш себе. І пізніше зрозумієш, що це зіграє тільки на користь тобі, твоїй майбутній професії». Я слухала й думала: «Боже, який цинізм! Як він може казати мені такі слова?!» Але зібралася, відіграла виставу, вийшла на поклони, усміхалася... Петрович видужав. Його врятувала молоденька дівчина, чудовий лікар, визначивши, що температура й висип — алергічна реакція на стрептоміцин. А я до сьогодні вдячна Паші Луспєкаєву за те, що він не сюсюкав зі мною, не жалів мене, а говорив людські, серйозні речі. Пізніше ми зустрічалися з ним у коридорах «Ленфільму». Я знімалася у фільмі «Салют, Марія!», він — у картині «Біле сонце пустелі». Паша вже був на протезах. Чап-чап, йде коридором, а я вилітаю з гримерки: обнімемося, притиснемося одне до одного, постоїмо у сирому коридорі годин у шість ранку, коли майже нікого немає на студії, і розійдемося. Він дуже благав мене перейти в БДТ, до Товстоногова...
ТЕАТР
«Юність Полi Вихрової»
«Варшавська мелодія»
«Російські люди»
«Хозяйка»
«Хтось повинен»
«Філумена Мартурано»
«Матінка Кураж та її діти»
та інші
— Ви не переїхали через Костю Петровича? Через те, що йому не було роботи в Ленінграді?
— Так, звичайно. А зустрічі з Пашею так і стоять у мене перед очима, хоч ми навіть ні про що не говорили з ним. Ми не були друзями. Не пили, не гуляли разом. Наші стосунки будувалися за принципом Андрія Платонова: не обов’язково володіти предметом своєї любові, набагато важливіше відчувати її постійним жителем свого серця. Всі ті люди, яких ти згадала, — постійно живуть у моїй душі. Як можна забути, наприклад, Кирила Лаврова. Коли ми знімалися з ним у картині «Приборкання вогню», я чекала дитину. Він дізнався про це, і став оберігати мене. Водив у дієтичну їдальню, годував манною кашею, компотом... Дивовижна була людина — ніжний, розуміючий друг. В якійсь передачі Лаврова запитали, чи був у нього роман із Роговцевою? Кирило посміхнувся своєю неповторною посмішкою й відповів: «На жаль, ні». Як я можу забути його?
ФIЛЬМОГРАФIЯ
«Важкий колос» (1970)
«Салют, Маріє!» (1970)
«Усього три тижні» (1971)
«Приборкання вогню» (1972)
«Вічний поклик» (1973-83)
«Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?» (1977)
«Діти як діти» (1978)
«Море» (1978)
«Напередодні прем’єри» (1978)
«Літні канікули» (1979)
«Осіння історія» (1979)
«Поема про крила» (1979)
— Кость Петрович не ревнував вас до партнерів?
— Дуже ревнував. Буквально зжирав себе. Хоча знав, що він для мене — все. Коли помирав (ми приховували правду до його останнього подиху), я запропонувала йому повінчатися. Костя хотів цього. Мріяв про золоте весілля, до якого не дожив чотири роки. І раптом відмовився вінчатися. Сказав: «Ми прожили з тобою чудове життя. Нас пов’язують такі могутні узи, які нічого підкріплювати». Коли пішов, мені здалося, що мене розрізали навпіл. Адже я без нього себе не пам’ятаю. Із 18 років була поруч із ним. Покохала його, він став моїм першим чоловіком. З’явилися діти — Костя й Катя, які трагічно перенесли смерть батька. Їхня присутність врятувала мене від відчаю. Ми з Катею переглянули Костині щоденники, і я вирішила написати книгу про Петровича. Назвала її: «Мій Костя».
— Ви також ведете щоденник?
— І я веду, і Катька. Вони дуже згодилися мені, коли писала книгу. А недавно, наприклад, мій внук Олексій, якому 16 років, запитав: «Адусю, як Костя зізнався тобі в коханні?» Відповідаю: «Дуже просто. Я ніколи не ходила в гуртожиток на студентські вечірки. І в юності не була тусовницею. А після першого курсу чомусь вирішила піти на прощальний вечір. Заглянув туди й Костя. Запросив мене танцювати. Грала чудова музика. Я вигукнула: «Люблю цю річ!» Костя: «А я тебе...» Тихо-тихо так сказав. Не вимовив, а видихнув. Знаєш, як в чеховських розповідях: можливо, мені здалося? Можливо, нічого не було сказано?.. Це трапилося наприкінці першого курсу. Потихеньку завертілися-закрутилися стосунки...
— Як вас називав Кость Петрович?
— Адча, Ра, Птаха. Пізніше — Адулетта. Кричить, бувало поблажливо-зневажливо: «Адулетта!» Йому подобалося мене дратувати. А я стала називати його Петровичем.
— Пригадала раптом історію, як Петрович вирішив подарувати вам каблучку з діамантом...
— Костя був дуже зворушливою й смішною людиною. Він добре пам’ятав своє голодне жебрацьке дитинство. Не любив голубів, бо в роки війни доводилося їх їсти. Завжди боявся, що завтра не вистачить їжі, хоч по піввідра котлет викидалося після гостей. Коли ліпив вареники, просив мене полічити, скільки їх. Хотів зробити як можна більше. Дитячий страх не проходив у нього ніколи. Не був скнарою, позичав усім гроші, але досі знаходимо його записочки з помітками: «Хліб — три рублі. Молоко — два рублі». І раптом вирішив накопити грошей і подарувати мені на тридцятиріччя перстень з діамантом. Я його всіляко заохочувала. Коли настала заповітна дата, Костя підніс мені конверт із грошима. Дивлюся, там пристойна сума: накопив, та ще забутий борг повернули. А він каже: «Вибач, усього на чверть каблучки набралося. Ніяк не думав, що вона стільки коштує!» Так і не дочекалася я дорогого подарунка! (Сміється).
ФIЛЬМОГРАФIЯ
«Сімейне коло» (1980)
«Овід» (1980)
«Висока проба» (1983)
«Мама, рідна, люба...» (1986)
«В одну-єдину ніч» (1986)
«Чотири листи фанери» (1992)
«Два місяці, три сонця» (1998)
— Підтвердіть або спростуйте ще одну легенду: про вашу дружбу з Президентом.
— Із Віктором Андрійовичем Ющенком? Що ви, яка дружба! Просто ми обоє з Сумщини, і коли Віктор Андрійович ще був головою банку, часто приходив на вистави в театр, був шанувальником моєї творчості. Перед моїм 60-річчям продюсери, які займалися ювілейним торжеством, звернулися до нього з проханням допомогти в організації свята. Віктор Андрійович подумав-подумав, і мені подарували першу в моєму житті машину, повідомивши про це телефоном. Вона красувалася біля мого будинку, поруч з Оперним театром. І друге спілкування з Віктором Андрійовичем сталося, коли Костi Петровичу залишалося жити менше місяця. Він прийшов до нас додому. Довго сидів і розмовляв з Костем. Для Кості Петровича його візит був дуже важливий, а для мене — велика честь. У цей час тривала передвиборна компанія, але він знайшов час, згадав про наше горе. Потім — похорони. Віктор Андрійович прийшов один, без охорони. Був щиро засмучений. Гарний, як бог. Весь у чорному, із дивними гвоздиками. Нахилився до нас із Катею й сказав: «Дівчата, все буде добре». І я повірила йому. Тому й пішла на Майдан. Не шкодую про це. Мені здається, він зробив нас кращими, незважаючи на розчарування. Я була членом партії й отримала досвід помилок і оман. Знаю на власному досвіді, що в житті буває всіляке. Не отримала б цього знання, можливо, сьогодні було б дуже гірко, якби не мій вік...
— А який у вас вік?
— Мудрості.
ФIЛЬМОГРАФIЯ
«Шукшинські розповіді» (2004)
«За два кілометрах від Нового року» (2004)
«Тобі справжньому» (2004)
«32-ге грудня» (2004)
«Щастя за рецептом» (2006)
«Інфант» (2006)
— Слід би закінчити інтерв’ю на цій значній ноті, але інтуїція підказує мені вчинити інакше. Прочитайте що- небудь зі своєї поезії, будь ласка.
— У мене є такі пустотливі віршики: «Продышу я дырочку на стекле морозном. Подсчитаю выручку, как жучок навозный». Це про моє нинішнє життя. Весь час у дорозі: у потягах, літаках. Вікна покриті памороззю, запітнілі. Думки про заробіток... А якщо серйозно, послухайте ось це:
Загляда у вікна дощ осіннім сумом,
Промовля: «Ще діждеш світлої пори,
То ж виходь під дощик і в дорогу — нумо!
Вгору й тільки вгору, ще не час згори.
Ще розмочить осінь в серці горя грудку
Під плащем любові душу проведи,
І не піддавайся холоду і смутку,
По стежині росній наноси води
Піч топи і грійся, віршами й піснями,
Що вітри-поети в хату принесуть.
Те ж кохай і віруй, віруй до нестями
І не буде вбогим твій осінній путь.
