Щодня більше 100 людей приходять сюди зі своїми проблемами та бідами, а повертаються додому, озброєні знаннями щодо того, як їм діяти далі. Зневірених практично не буває. I це вже не перша ланка в розбудові громадянського суспільства, яку створив своїми руками Андрій САДОВИЙ. Iнститут розвитку міста, діяльність керівника культурно-мистецького Фонду ім. митрополита Андрія Шептицького i, звичайно, «Радіо твоєї свободи», організоване у перші ж години помаранчевої революції на Радіо «Люкс» (засноване 1995-го теж А. Садовим разом із товаришами), яке стало практично громадським штабом революції у Львові.
— Андрію Iвановичу, чому, на вашу думку, діяльність «Самопомочі» отримала такий колосальний резонанс?
— Тому що в ментальності галичан — надіятися на себе й доводити справу до кінця своїми руками. До речі, такі громадські організації з такою ж саме назвою активно працювали на Галичині на початку ХIХ століття. Ми згадали про це й наповнили їх духом сучасності. А чому саме я до цього спричинився? Ви ж знаєте, люди поділяються на дві категорії: ті, які руйнують, і ті, які будують. Я все своє життя намагався будувати. Збудував радіо, медійний комплекс, Iнститут розвитку міста, «Самопоміч». Причому це не випадкові, а цілком закономірні проекти.
1998 року я став депутатом міської ради, мене обрали головою депутатської комісії з економічної політики. Потрапивши в міську раду, звичайно, хотів розібратися, що ж робиться в місті? Статус голови комісії вимагав від мене роботи над перспективами завтрашнього дня. Однак дуже швидко я зрозумів, і це викликало у мене просто шок, що в місті ніхто не працює над перспективними планами, ніхто не переймається днем завтрашнім... Тоді й виникла ідея створення Iнституту розвитку міста. Як сьогодні пам’ятаю, ми провели 2 грудня 2000 року нашу першу дуже потужну конференцію, яку висвітлювало центральне українське телебачення, до речі, із деяким подивом: як це громадська організація й пропонує концепцію розвитку міста?! Зібралося близько 20 професорів, близько 40 кандидатів наук — саме ті люди, які у Львові й дбають про місто. Мушу сказати, що й до сьогоднішнього ця аналітична, об’єднавча робота триває. Ми проводимо круглі столи, семінари, видаємо всеукраїнський журнал «Місто». Власне, займаючись саме цією роботою, я зрозумів, що згідно з класичною схемою має бути так: громада міста й духовна еліта Львова повиннi впливати на мешканців міста. Однак на практиці відбувається все так: еліта, потім великий каньйон, а на другому його боці — мешканці міста Львова, які фактично не знають своїх прав, якими в разі потреби просто маніпулюють. I я вирішив усе це змінити.
Реалізація ідеї «Самопомочі» почалася з невеличкої приймальні, яка поступово переросла в потужну структуру, що має центральний офіс і сім приймалень по місту. Сьогодні актуальними є чотири напрямки — консультації з юридичних питань, комунальних, соціальна робота й діяльність психологів. Є люди, які мають великий досвід роботи у виконавчих органах влади, є багато молоді, яка тільки-но закінчила університети.
— Що конкретно дає людям «Самопоміч»?
— Ті десятки й десятки тисяч людей, які пройшли через «Самопоміч» за ці роки, стали юридично грамотнішими, вони відчули віру у власні сили. Тому що ми не вирішуємо проблеми за когось, ми лише розповідаємо, як ви цю чи іншу проблему за законом маєте розв’язати, що вам потрібно крок за кроком зробити. Можемо написати звернення, позов до суду, при потребі здійснимо юридичний супровід... Пройдемо з вами весь тернистий шлях. Але не замість вас, а разом із вами! У разі чого ми можемо підключити телебачення, радіо, газету, тобто, зробити проблему відомою. I якщо людина долає цей шлях, усвідомлюючи, що вона таки подолала його, то не просто радіє з цього, вона цей досвід передає іншим людям. Можна порівняти це з лавиною, ефектом доміно, тому що єдине прохання, яке ми маємо до людей, таке: якщо позитивно вирішується ваша справа, то, будь ласка, своїм досвідом допоможіть іншій людині вирішити вже її проблему. Тобто людей потрібно навчати й спонукати до юридичної самоосвіти. В принципі, це має робити влада, українська держава, яка після здобуття незалежності мала би розпочати цей процес. Але, на превеликий жаль, вона цього не зробила. Тому ми маємо такий сьогоднішній стан в місті та у державі.
— Цілком природнім було б і таке — досвід, знання, зібрану інформацію, висновки передати, знову ж таки, представникам влади...
— Дуже часто люди до нас звертаються як до останньої інстанції. Це неправильно. У місті має працювати міська влада, моментально реагуючи на всі біди своїх мешканців. Тому цілком закономірно, що весь наш досвід, пов’язаний із прийомом громадян, турботою про їхнє буття, потрібно передати місту. Створити такий путівник, який залишиться в місті на багато років дійсним, бо ні за рік, ні за два дива не станеться. Кількість проблем моментально не зменшиться. А громадяни... Ви ж спілкуєтеся з людьми, та й я кожного дня виїжджаю на якісь зустрічі й скажу, що мені часом соромно, що наші люди, мудрі від природи, в юридичному плані абсолютно неосвічені.
— Наведіть, будь ласка, приклади вашої дієвості.
— Є приклади приватних осіб, прості, коли треба з ЖЕКом угоду підписати, а є складні, є колегіальні, комунальні... Наприклад, оркестр нашої львівської філармонії дає сьогодні концерт на Сихові, на подяку «Самопомочі», а диригувати буде Мирон Юсипович, один із кращих диригентів Європи. Повірте, дійсно, якби ми не втрутилися, оркестру вже б не було, він фактично розпадався. Дійшло до дуже великого протистояння в середині колективу, керівництво, по суті, звільнило половину оркестру, люди з цим не погодилися. А місцева влада зайняла не досить логічну позицію... Ми все це проаналізували, консолідували конструктивні зусилля, й оркестр зберігся. А цей оркестр заснував колись Філарет Колесса. Це ж нонсенс — такий колектив втратити?! На щастя, на сьогоднішній день цей оркестр отримав друге дихання.
Або ще такий приклад. У нашому місті шокові бригади «швидкої допомоги» хотіли ліквідувати зовсім. Це ті бригади, які викликають у найскладніших випадках, коли відбуваються великі аварії, природні катаклізми. Просто хтось підрахував, що люди, які там працюють, отримують завеликі гроші, й вирішив, що всі «швидкі» мають бути однаковими. I мало кого хвилювало, а раптом станеться велика біда? Ці ж люди мають особливий досвід, застосовуючи його, роблять над собою надзусилля. З Божою допомогою, завдячуючи нашим юристам, ми відстояли «шокові бригади», й вони працюють дотепер.
Досить резонансна ситуація склалася в грудні. Зателефонували мені на мобільний пізно ввечері, о пів на одинадцяту, люди, які перекрили міст на Рясне. Я приїжджаю — дійсно, міст заблокований. Ми йдемо до будинку, в підвалі якого затоплено геть усе. П’ять сантиметрів залишилося до електрощита. Люди всі вийшли з дітьми на вулицю, бо біда могла статися. До речі, потерпілі три днi сигналізували у всі органи влади, однак реакція була нульовою. Мене це особисто вразило й я наполіг, щоб приїхали представники міської й обласної влади, а вже спільно ми викликали представників МНС. До ранку воду відкачали, й люди увійшли в будинки, щоб відпочити.
— I все ж таки ви маєте якийсь важіль, який не дає спокою представникам влади...
— Я просто заявив перед камерами: «Якщо станеться нещасний випадок, хтось нестиме кримінальну відповідальність». Кожен негативний випадок треба оприлюднювати й називати при цьому конкретних винуватців.
— Але в ситуації з бомжами громадськість не перемогла. Притулку таки в місті немає...
— Це не можна називати поразкою громади, й потім, ще не вечір. Це був прецедент у місті, до нас звернулася Олеся Саноцька, яка очолює громадську організацію «Оселя», із приводу бомжів, яким немає де пересидіти під час страшних морозiв, тому вони гинуть. Спільними зусиллями вдалося організувати тимчасовий притулок (завдячуючи, в першу чергу, МНС-никам), і тим самим, я впевнений у цьому, врятувати життя багатьом людям. Досягненням стало вже те, що ми відверто заговорили про цю проблему, зібрали нараду, справа закрутилася. Те, що місто, наразі, не зрозуміло, що потрібна постійно діюча структура, йому самоповаги не додає.
Ви знаєте, головна наша біда навіть не комунальна чи погані дороги, а питання приниження людської гідності. Людину сьогодні дотиснули до плінтуса. Я намагаюся людей розбудити: вставайте, це — наше місто. Чому хтось має вказувати нам, що робити? Ми самі маємо визначити больові точки й розв’язати проблеми. Я сьогодні спілкуюсь із молоддю й розумію: вони думають, що Львів завжди був таким — неохайним, непричесаним, з купою проблем, безробіттям. Насправді це було квітуче місто в 90-х роках. Я вже не говорю, що працювали промислові гіганти, дослідні інститути, я говорю про те, що була чистота, ніхто не дозволяв собі викидати сміття просто на тротуари. Всі говорять зараз, що Київ гарний, а ви подивіться на Ужгород, Луцьк, ці міста мають європейський вигляд. Треба зрозуміти, що існує конкуренція між містами, така ж сама, як між газетами чи підприємствами. На превеликий жаль, Львів програв цю конкуренцію. I наш обов’язок знову почати виборювати першість.
У нас часто говорять про маленького українця, мені це, особисто, не подобається. Ми маємо говорити про сильного, потужного українця, якому потрібно надати роботу та вселити втрачену віру в самого себе. У нас багато говорять також про побудову громадянського суспільства, яке має стати на шлях боротьби з корупцією. Та зробіть хоча б один крок — зробіть прозорою діяльність влади. Закупівля міського транспорту, різні тендери, використання бюджетних коштів... У нас в Україні специфічна корупція. Якщо у світі щось з нуля зробили, є надприбуток, то з того мають процент — так працює світова корупція. У нас для того, щоб заробити 100 доларів, треба «загубити» дорогою 100 тисяч. Коли ми цього позбудемось, тоді й громадянське суспільство розвиватиметься. Правова освіта громадян може стати на шлях боротьби з корупцією. У нас держава виділяє гроші на соціальні програми на папері, але самі програми не діють. До нас щодня приходить більше 100 людей, й ми у цьому переконуємось. Простий випадок — шість місяців тому згорів відомчий будинок, шість сімей залишилися на вулиці. Вони два тижні ходили по всіх інституціях. Міська влада, обласна — нуль реакції. Прийшли люди в «Самопоміч», і ми їх поселили за півдня. Виявляється, є у нас кризовий центр у місті Львові, в готелі «Турист» на останньому поверсі, на нього щомісяця виділяються страшні кошти, але про це нікому не говорять і ніхто про це не знає. Так само стоять порожніми будинки, які ніби працюють як притулки, а насправді приміщення порожні, й хтось очікує, коли на нього можна буде «накласти лапу».
Громадянське суспільство — це повага до іншої людини й повага до самого себе. Перш за все треба перестати закидати ту людину ідеями, відволікати зайвими розмовами, а дати можливість нормально жити. Кожна людина платить податки й за це її треба поважати, мало того, чиновник за це повинен кожного любити, бо за цi кошти вiн існує. Наш чиновник, крім того, що не усвідомлює, чиїм коштом живе, ще й зловживає своїми можливостями.
— А якими можуть бути подальші кроки «Самопомочі»?
— «Самопоміч» — це ідеологія. Сьогодні багато людей приїжджає з інших місць переймати наш досвід. Останнім часом приїжджали з Iвано-Франківська, Запоріжжя, Тернополя. Навіть у Києві щось подібне створили. Ми охопили Львів, тепер треба, щоб «Самопоміч» працювала по області, й треба йти далі — в інші регіони. Шукати таких фанатів, як ми, і спільно з ними це творити. Кожна людина має своє покликання, чимало людей мають саме таке покликання — допомагати.
— Власним коштом?
— Я вмію заробляти. Я з восьмого класу пішов у технікум, з 13 років почав працювати. Пройшов шлях від працівника конвеєра до керівника підприємства союзного значення — «Південьзахіделектромережбуд». А живу так: в одному місці заробляю — в іншому витрачаю, такою є моя життєва філософія.
— А чи не варто «Самопомочі» озброїтись чимось на зразок «Радіо твоєї свободи», щоб дієвість ставала мало не моментальною?
— Практично так ми й працюємо, відразу ж на хвилях радіо «Люкс» повідомляємо громаду, що й де відбувається — витікає вода, немає світла, потрапила в біду дитина... А «Радіо твоєї свободи» працювало просто в екстремальних ситуаціях. Ми ж першими почали закликати в ефірі людей їхати на Майдан. Розказували, що потрібно з собою брати, де стоять автобуси. Шофери з наших повідомлень дізнавалися, де на дорогах встановлені «шипи», як можна їх об’їхати. Це було цілодобове спілкування з людьми, бо дзвонили до нас, і ми передавали інформацію всім. З того часу в мене залишилися дивовижні враження й відчуття, що ми все можемо. В єдності наша сила!
