Мені здається дуже важливим моментом, що, йдучи в журналістику, молода людина не повинна виходити з того, що її слово може мати сильний вплив. Ми зараз багато говоримо, що свобода преси — це дуже важливо для демократичного ладу. Але журналіст повинен виходити не з того, що він такий важливий і може впливати на суспільну думку, а з того, що його головний обов'язок — передати інформацію, саме ця функція найбільш важлива для демократії. Якщо люди приходять до цієї професії з відчуттям, що в них велика влада, це не веде до успіху. Важливіше за все — почуття відповідальності.
Традиція читання газет у Німеччині зберігається, незважаючи на сильну конкуренцію з боку електронних мас-медіа та Інтернету. 80% жителів Німеччини щодня витрачають на читання газет в середньому 30 хвилин. Аналітика, складні, багатоходові журналістські розслідування — козир періодичних видань, яким вони впевнено б'ють своїх молодших, але більш швидких медіа-«братів». Найбільш відомий приклад — розкручування газетою «Зюддойче цайтунг» фінансового скандалу з Гельмутом Колем. Міжнародний інститут преси у Відні, котрий відслідковує питання свободи слова у світі, характеризує Німеччину як одну з небагатьох країн, де держава поважає сильну позицію вільної преси. Зміцненню цієї позиції сприяла поява наприкінці п'ятдесятих років з ініціативи журналістів і видавців громадської організації — Німецької ради з питань преси. Понад сорок років цей орган відстоює свободу преси, розробляє основи публіцистики і норми редакційної діяльності, розглядає скарги проти публікацій і на поведінку журналістів. У Кодексі преси, прийнятому ним, закріплені професійні стандарти і норми щоденної роботи журналіста. До існування ради з питань преси німці звикли, і хоча багато хто називає її «беззубим левом», маючи на увазі відсутність у неї можливості здійснювати які-небудь санкції, крім публічного осуду тих або інших дій, саме від неї в першу чергу німецьке суспільство чекає забезпечення дотримування правил професійної етики журналістів. Останній приклад — днями міністр закордонних справ ФРН Йошка Фішер звернувся до цієї ради з приводу опублікування газетою «Більд» його фотографії двадцятирічної давності, де він нібито зі зброєю в руках нападає на когось. Міністр стверджує, що це фотомонтаж і просить раду розібратися з цим. Що вирішить з цього приводу Німецька рада з питань преси, ми довідаємося найближчим часом, а сьогодні «День» запропонував Сабіні ШТЬОР, першому секретарю, керівнику відділу преси і протоколу посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, в рамках серії наших матеріалів з питань свободи слова в розвинених західних країнах розповісти про деякі особливості функціонування німецького медіа-простору, зокрема, і про роботу даної ради.
«ПЛЮРАЛІЗМ ДУМОК, ЯК ПРАВИЛО, ДОСЯГАЄТЬСЯ НЕ В ОДНІЙ ГАЗЕТІ, АЛЕ ВЖЕ ТИМ, ЩО Є БАГАТО ГАЗЕТ І ІНФОРМАЦІЮ МОЖНА ОТРИМАТИ З РІЗНИХ ДЖЕРЕЛ»
— Яка, на вашу думку, різниця між станом інформаційного простору Німеччини й України?
— Мені здається, що система функціонування ЗМІ в німецькому суспільстві більш розроблена. Якщо ми беремо Західну Німеччину, то вся ця система розроблялася 50 років після війни, тому і функції, і права, і зобов'язання чітко визначені і всім зрозумілі. І читачам, і тим, хто передає інформацію. Крім статті 5 Конституції, яка гарантує свободу думок, свободу інформації і свободу преси, у тому числі протягом півстоліття були прийняті відповідні рішення Конституційного суду, котрі давали пояснення, як це розуміти, що це означає, чому це важливо і до якої міри це працює. Існують ще і земельні кодекси (відповідно до федеративного устрою Німеччини, на території кожної землі діють закони, створені земельним парламентом), є сильні школи журналістики, Німецька спілка журналістів, Німецька рада з питань преси. Все це разом створює систему, яка працює.
— Що розуміють під поняттям свободи преси, свободи слова в сучасній Німеччині?
— Конституційний суд чітко сформулював у 1958 році, що демократія і вільний демократичний лад суспільства неможливі без вільної преси, тому що тільки вільна преса може дати інформацію, необхідну громадянам, щоб вони самі могли формувати і висловлювати свою думку.
І з цього положення насамперед випливає, які права мають журналісти і ЗМІ. По- перше, це право отримання інформації від офіційних органів — що дуже важливо, бо сьогодні іноді робота прес-секретарів та імідж-служб є тільки піаром свого шефа. Хоча прес-секретарі зобов'язані давати саме інформацію. По-друге, кожен журналіст у пошуках джерела інформації вільний спілкуватися, з ким він хоче, і при цьому не розкривати перед судом, хто надав йому інформацію. Але ці права й обумовлюють обов'язки журналістів, насамперед — бути доказовими. Крім того, є важливим обов'язкове відділення фактів від коментарю. Коментарі в більшості випадків відокремлюються візуально.
— Більшість газет і в Німеччині дотримуються певної позиції, крім того, існує поняття редакційної політики. Очевидно, що і при викладі фактів ця позиція може враховуватися...
— Природно, це так. Треба сказати, що я описую ідеальну ситуацію. І вже сам той факт, що існують різні рішення Конституційного суду та інших судів із проблем свободи преси, говорить про те, що система насправді так ідеально не працює. За свободу слова потрібно боротися щодня. Дійсно, важливо не тільки існування границі між фактом і коментарем, але і те, які факти подаються і яким чином. Тому плюралізм думок, як правило, досягається не обов'язково в одній газеті, але вже тим, що є багато газет і інформацію можна отримати з різних джерел. Бо, читаючи «Франкфуртер альгемайне», я знаю, що вона ближче до ХДС, а «Франкфуртер рундшау» —до соціал-демократiв. Я можу порівнювати їхні точки зору, знаючи, яким політичним силам вони співчувають. Але хочу при цьому підкреслити, що все-таки газета тільки тоді читається і має успіх, якщо вона прагне до об'єктивності інформації.
Складніше ці процеси проходять на телебаченні і радіо. На телебаченні така точна політична диверсифікованість, принаймні до того, поки не з'явилися сателіти або кабельне ТБ — була неприпустима. В Україні отримати різноманітну телеінформацію важко, тому що не вся країна може приймати багато різних телеканалів. Загальнонаціональні канали несуть велику відповідальність щодо всеосяжної та достовірної подачі інформації.
Що ж стосується свободи слова, то, зрозуміло, що вона неабсолютна і обмежується іншими основними правами особистості, записаними в основному законі, інтересами національної безпеки і т.д. Людина, яка відчуває, що в пресі потоптане її основне право, може звернутися до суду. Дуже часто це відбувається з жовтою пресою, коли, наприклад, у ній друкують особисті фотографії знаменитостей. Або взяти інший — що набув широкого розголосу — випадок: у 80-і роки в Західній Німеччині на демонстраціях проти служби в армії популярним гаслом була фраза письменника-пацифіста Курта Тухольського «Кожен солдат — убивця». Природно, ця фраза потрапила в газетні повідомлення. Військові подали до суду. Рішення суду мало великий резонанс у суспільстві. Суд ухвалив, що все ж таки можна так сказати, тому що це висловлення думки, а не факту. А вільне висловлення думки саме і захищається статтею 5 нашої Конституції і є однією iз високих цінностей вільного суспільства. У Німеччині також діє спеціальний орган, який забороняє твори, небезпечні з погляду впливу на молодь: порнографічні, націонал-соціалістські твори і ті (це більше за все стосується відео- та кінофільмів), де дуже багато насильства.
До речі, я відчуваю дуже велику різницю між Америкою і Німеччиною, тому що в нас поки немає такого інтересу до приватного життя наших політиків, як там. Хоча й у нас приватне життя стає все більш відкритим. Але водночас нам була незрозуміла вся ця істерика навколо Моніки Левінськи...
— Які, по-вашому, тенденції характерні для нинішнього стану німецьких ЗМІ?
— Зараз у нас спостерігається кілька цікавих, на мій погляд, тенденцій. Перша стосується телевізійних шоу, де люди говорять про цілком приватні речі. У нашому суспільстві лунає критика через те, що ці люди найчастіше не усвідомлюють, чим може для них та їх близьких обернутися відвертість перед камерою. Друга тенденція пов'язана із серіалами по типу reality- TV. У нас є подібна гра-серіал, називається «Великий брат» (за аналогією з «всевидючим оком» в Оруела). Її учасники — люди з вулиці — живуть якийсь час разом в одному будинку, нашпигованому камерами, і щодня глядачі можуть спостерігати, як розвиваються відносини всередині цієї групи. Щотижня глядачі голосуванням обирають одного з них, хто повинен вийти з гри. Цей інтерес до життя зовсім звичайних людей я б віднесла до наступної основної тенденції. І в цьому помітно, я думаю, падіння рівня змісту телебачення. І третя тенденція: політичний журналізм із переїздом столиці з Бонна до Берліну став більш жорстким. Конкуренція серед політичних оглядачів зросла. У Бонні була затишна атмосфера — всі одне одного знали, спілкувалися одне з одним, була налагоджена система, що працювала без збоїв. У зв'язку з переїздом столиці з'явилися нові засоби масової інформації, прийшли нові люди і кажуть, що клімат став агресивнішим. Можливо, це і добре, тому що політики вже не можуть розраховувати на тісні контакти з усіма кореспондентами, і змушені більш відповідально працювати зі ЗМІ.
«РОБОТА РАДИ З ПИТАНЬ ПРЕСИ ДАЄ РОЗУМІННЯ НЕ ТІЛЬКИ ТОГО, ЩО СВОБОДА СЛОВА — ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО, АЛЕ І ТОГО, ЩО БЕЗ ДОТРИМАННЯ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ ЖУРНАЛІСТИКИ ВОНА ТЕЖ НЕМОЖЛИВА»
— Німецька рада з питань преси існує з 1956 року. До її складу входять десять найвідоміших журналістів, а також видавці. Це авторитетний орган самоконтролю і самозахисту німецької журналістики. У 1973 році він прийняв основні принципи роботи журналіста з 13 пунктів. Яким чином суспільство прийшло до необхідності існування такої ради?
— Поява цієї ради стала результатом тривалої боротьби, протистояння держави і суспільної думки з принципів свободи слова і свободи преси. Думаю, журналісти відчували, що вони разом повинні відстоювати свої права. У 1962 році стався знаменитий випадок iз журналом «Шпігель», коли після публікації в ньому статті, котра розкривала на прикладі маневрів НАТО слабкість бундесверу, заарештували видавця Рудольфа Аугштайна разом з декількома співробітниками за розголошення державної військової таємниці. Журналісти виступили на захист свого колеги. Рішення суду підтвердило їхню правоту: редактор повинен був дати цю інформацію, і поняття свободи слова йде далі, ніж собі це уввляв міністр оборони. На цьому прикладі журналісти переконалися не тільки в результативності спільного відстоювання своїх прав, але й у тому, що без ретельної роботи журналіста захист свободи слова приречений на провал. Думаю, розуміння цього і допомогло формуванню Німецької ради з питань преси.
— Чи були в ідеї створення ради супротивники?
— Сьогодні можу сказати, що більшість газет Німеччини зобов'язалася дотримуватися принципів журналістики, а також розташовувати у себе рішення ради у випадку, якщо вона вважає їхні дії неправильними. Однак сам факт того, що цей орган періодично робить зауваження, означає, що не всі погодилися з існуючими принципами або порушують їх у погоні за читачем і рекламою.
— Минулого літа Держкомінформполітики України на зустрічі з журналістами запропонував обговорити можливість існування у нас комісії з журналістської етики як досудової інстанції з питань позовів до ЗМІ, як свого роду консультативного органу.
— Німецька рада з питань преси не має права на санкції і ніяк не може впливати на суд. У нас вся ця система, як я вже говорила, розроблялася протягом 50 років, і тому в нас судова система працює так, що суд просто не приймає скарги, якщо немає підстав.
В основному, звичайно, рада розглядає такі ситуації, коли суд нічого не може сказати. Робота цієї ради дає розуміння не тільки того, що свобода слова — це дуже важливо, але і того, що без дотримання основних принципів журналістики вона теж неможлива.
«ДУМАЮ, ЧОГО В УКРАЇНІ НЕ ВИСТАЧАЄ,— ТО ЦЕ ЄДНОСТІ У ВІДСТОЮВАННІ ЖУРНАЛІСТАМИ БАЗОВИХ ПРИНЦИПІВ ТА ІНТЕРЕСІВ»
— У формуванні ради з питань преси бере участь Німецька спілка журналістів...
— Так, від неї та Промислової профспілки працівників ЗМІ до ради входить десять відомих журналістів. В Німеччині спілка журналістів і Промислова профспілка працівників ЗМІ — дві різні структури. Саме існування спілки говорить про те, що є люди, яким ідея профспілки не близька, тому що профспілка в нас має політичний напрямок — соціал-демократичний. І людина, що за своїми політичними переконаннями не хоче вступати до профспілки, може стати членом спілки. Але, природно, можна бути і членом обох цих організацій. Ця громадська організація поєднує тих журналістів, якi говорять: нам недостатньо тільки писати статті, але ми хочемо впливати на процес розвитку цієї сфери. Природно, якщо йде робота над якимись законопроектами — вони висловлюються. Щоправда, зараз немає потреби в нових законах про пресу, але якби була, то спiлка журналістів намагалась би впливати на цей процес. Спілка журналістів — це і спосіб відстоювати інтереси журналістів.
Думаю, чого в Україні не вистачає, — то це єдності у відстоюванні журналістами базових принципів та інтересів. По-моєму, повинен існувати не дуже широкий спектр базових вимог, котрі повинні бути дійсно однакові для всіх і повинні працювати. Але навіть такого тут немає, і тому тут, мені здається, дуже слабка вага і преси, і журналістики в суспільстві.
Журналістам треба вчитися відстоювати свої права. Кожен може хотіти зробити добро, але це стає неможливим, якщо на нього давлять політичними чи економічними способами (зрозуміло, що кожен повинен жити і не можна дорікати людям, що вони не хочуть втратити роботу)... Механізми самозахисту журналістів повинні краще працювати. І друге — економічна ситуація журналістів в Україні повинна все ж таки покращитися. І може, створення профспілки допомогло б у цьому. Може, варто подумати про якийсь фонд для соціальної допомоги й у випадку безробіття.
«ЯКЩО ЛЮДИ ПРИХОДЯТЬ У ЦЮ ПРОФЕСІЮ З ВІДЧУТТЯМ, ЩО В НИХ ВЕЛИКА ВЛАДА, ТО ЦЕ НЕ ВЕДЕ ДО УСПІХУ»
— В Україні професія журналіста як і раніше залишається привабливою для молоді, хоча для дуже багатьох, хто до неї приходить, вона стає проміжною на шляху до сфери реклами, паблік-рілейшнз та прес-служб. Скільки в Німеччині бажаючих оволодіти цією спеціальністю і яка реальна потреба в журналістських кадрах?
— У мене немає точних цифр, але я знаю, що є набагато більше бажаючих працювати в цій сфері, ніж тих, хто знайде роботу в ній. У нас є різні способи стати журналістом. Можна відразу після школи пройти два роки навчання безпосередньо в газеті — так званий волонтаріат. Але в останні 20 років до журналістики приходять, в основному, люди з вищою освітою. Для них досить одного року навчання в газеті, багато хто з них воліє при цьому одночасно учитися в так званих школах журналістики (найвідоміші в Німеччині — гамбурзька і мюнхенська школи). Після цього вони можуть працювати редакторами та журналістами. Це позитивна тенденція, тому що знання і вміння міркувати для журналістів надзвичайно важливі. Світ стає складнішим, і журналісти повинні бути здатними пояснити його людям. Дуже високі вимоги до тих, хто займається сферами економіки, прогресивних технологій, промисловістю та ін. У цих випадках навіть краще, коли журналіст має базову освіту з певної спеціальності.
Мені здається дуже важливим моментом, що, йдучи в журналістику, молода людина не повинна виходити з того, що її слово може мати сильний вплив. Ми зараз багато говоримо, що свобода преси — це дуже важливо для демократичного ладу. Але журналіст повинен виходити не з того, що він такий важливий і може впливати на суспільну думку, а з того, що його головний обов'язок — передати інформацію, саме ця функція найбільш важлива для демократії. Якщо люди приходять до цієї професії з відчуттям, що в них велика влада, це не веде до успіху. Важливіше за все — почуття відповідальності.
Ще один дуже істотний момент — не тільки суд, закони і рада з питань преси контролюють у Німеччині ЗМІ. Я все ж таки вірю в суспільний контроль. Всі газети і багато телерадіокомпаній — це підприємства, що знаходяться в приватних руках або акціонерних товариств, а значить, вони повинні отримувати прибуток. Для цього їм потрібні читачі (глядачі або слухачі), щоб залучити якнайбільше реклами. Гроші дає навіть не підписка, а реклама. Я не вірю, що ринок може все виправити, але певною мірою ринок все ж таки контролює ЗМІ. Ті, хто не працює якісно, не передає об'єктивно інформацію, але хоче лише впливати на суспільну думку — втрачають своїх покупців, і стають менш рентабельними.
— Поява нових газет на вже сталому загальнонімецькому ринку — можлива, але, напевно, малоймовірна...
— Це дуже важко. Я знаю, що зараз у Берліні дві газети намагаються стати столичними загальнонаціональними. «Берлінер Цайтунг» — колишня східноберлінська газета і «Тагес шпігель» — західноберлінська. Причому вони вже давно заявили про те, що хочуть мати таке поширення і такий вплив. Можливо, це станеться, але ринок для загальнонімецьких газет вузький. Далеко не всі читають дві газети на день. В основному, віддають перевагу регіональним газетам. А більшість інформації отримують переважно від телебачення.
— Регіональні німецькі газети традиційно приділяють досить багато місця інформації про політичне життя центру. Цим вони відрізняються від наших місцевих видань. Вважається, що місцевий читач не має потреби в такого роду матеріалах, він їх не читає і тому віддавати під це газетну площу — марна справа.
— Хочу тут ще раз повернутися до постанови Конституційного суду 1958 року про політичну важливість свободи слова, де говориться: «Право на вільне вираження своєї думки, тобто безпосереднє вираження людської індивідуальності в суспільстві є одним з найважливіших прав людини. Для вільно-демократичного державного устрою воно є цілком необхідним, тому що тільки це право уможливлює постійне духовне протиборство, боротьбу думок, що є життєво важливим для такого державного устрою. У певному сенсі це є основою всякої свободи...» І далі говориться, що в день виборів кожна людина повинна робити свій вибір (якщо мінімізувати, звузити поняття демократії тільки до виборів, чим воно, звичайно ж, не обмежується). Як може робити свій вибір людина, якщо вона не знає, чим є дана партія або даний політик, за якого вона віддає свій голос. Як вона може бути громадянином, тобто членом громадянського суспільства, якщо вона не знає, що відбувається в суспільстві, і через незнання не може впливати на процеси, що відбуваються в ньому.
ДОВІДКА «Дня»
Сабіне ШТЬОР, нар. 1968 р., вивчала в університеті м. Майнц славістику, публіцистику й історію Східної Європи. Під час навчання працювала позаштатним кореспондентом у редакціях щоденних газет, отримала журналістську освіту, будучи стипендіатом Фонду імені Конрада Аденауера. У 1995 році у видавництві «DuMont» вийшла її книга-путівник «Крим». З 1995 року на дипломатичній службі Федеративної Республіки Німеччина. Закінчила дипломатичну школу в м. Бонні, три роки працювала у відділі протоколу МВС Федеративної Республіки Німеччина, з кінця липня 2000 року є керівником відділу преси, роботи з громадськістю і протоколу Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Києві.
