«Двадцять років, без сумніву, — немало, але це також можливість зупинитися й осмислити пройдене, проаналізувати зроблене і подумати про те, що треба зробити», — зазначила на початку розмови директор установи Ірина Ключковська, яка очолила інститут 2004-го. І додала, що успіх інституту, а він, безперечно, є, — це успіх усієї команди: «Для мене надзвичайно важливо, що поруч дуже надійні, дуже віддані, творчі і СПРАВЖНІ люди». Про етапи становлення МІОКу, важливість місії інституту, завдання й надзавдання, пріоритети і проблему №1 — у подальшій розмові з Іриною КЛЮЧКОВСЬКОЮ.
— Ірино Михайлівно, чи можете згадати передумови створення МІОКу?
— Інститут виник 1992 року — відразу після проголошення незалежності. Мабуть тому, що ініціатор його створення, шістдесятниця, в’язень брежнєвських таборів Ірина Калинець дуже добре розуміла, що таке світове українство, що таке діаспора і взагалі яку роль вона може відігравати. Отож 1992 року, коли було створено наш інститут, головним його завданням стало відкрити для України світове українство. Це, по суті, були перші кроки, коли люди з діаспори знайомилися з Україною, бо кордони відкрилися. Але чи Україна познайомилася з ними? Тому що дотепер, як нам показує практика і наше спілкування на всіх рівнях в Україні, розуміння, що таке діаспора і яку роль вона може відіграти для України, немає. Я думаю, що, власне, це незнання, яке відображається в законах, ухвалених чи неухвалених, у тій політиці, яку проводять чи не проводять, породжує дуже серйозні речі... Такі речі треба плекати ще зі школи: коли школяр, студент, громадянин України розуміє це, то усвідомлення цього переходить на вищі щаблі. МІОК, поза сумнівом, на різних етапах свого розвитку виконував різні завдання — із роками змінювалася й наша держава, і діаспора.
За часи незалежності в діаспорному середовищі виникли два нові явища. Виникли українські громади на пострадянському просторі. Їх дуже багато, і вони вимагають великої уваги з боку держави. Виникло й цілком нове явище — новітня хвиля еміграції, яка нині активно інтегрується в чужих країнах і, власне, починає формувати ту інтеграційну модель створення самої діаспори. Нам треба було давати відповіді на ті запитання, котрі ставив новий час. Тому першочерговим своїм завданням вважали роботу зі східною діаспорою, зокрема з українцями Росії, — це наш пріоритет. Й одними з перших в Україні ми почали працювати із трудовою міграцією. Що спонукало до цього? Зовсім прості речі. Коли переглядали пресу, то побачили дуже негативний образ трудового мігранта. Як правило, його змальовували або як жінок легкої поведінки, або як зрадників, які, маючи вже свою — незалежну — державу, виїхали за її межі шукати простішої долі. Багато говорили у пресі і про злочинний світ, який переніс свою діяльність за межі України... Але коли ми впритул познайомилися з тими людьми, то побачили, що це зовсім не так. Без сумніву, трудова міграція українців, як і кожне явище, має свої плюси й мінуси, але за кордон виїжджають здебільшого освічені люди, дуже активні соціально, здатні до конкретної дії, — вони не сиділи, не нарікали на те, що не можуть прогодувати родину... Їхній шлях — дуже непростий. За різними оцінками, за межами України — від 4,5 до 7 мільйонів людей. Тобто ми поставили перед собою завдання спробувати змінити цей стереотип, негативний образ трудівника-мігранта, який почав укорінюватися в нашому суспільстві. Гадаю, ми взагалі були одними з перших, хто активізував цю тематику. І мене тішить, що процес почався, причому на різних рівнях — від громадських організацій до державних структур. У Кабінеті Міністрів сьогодні є група фахівців, які працюють над питаннями трудової міграції. Це питання обговорювали й на парламентських слуханнях.
— Що можете занести до почесної книги своїх надбань?
— На першому етапі становлення інституту ми налагоджували контакти зі світовим українством, і цей етап уже пройдено. Потім було важливо структурувати роботу нашого інституту і визначити його пріоритети. Тепер ми маємо чітку структуру. Організаційний відділ забезпечує реалізацію проекту «Відкриймо для України українську діаспору, або світове українство». Говоримо саме про світове українство, тому що не всі люди, які перебувають за межами України, є діаспорою. Це громадяни України, які мають українські документи і, сподіваюся, тимчасово живуть за межами України. Українське суспільство має визріти до розуміння, як це відбулося в багатьох країнах світу — Ізраїлі, Китаї, Ірландії, країнах пострадянського простору. Чи, наприклад, у Вірменії, яка має величезну діаспору і давно дійшла висновку, що необхідно співпрацювати зі своїми земляками, котрі живуть за межами країни. Другий наш відділ — україністики. І ми не просто вигадали собі ці напрями — нам дуже допомогли конгреси «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», котрі проводимо раз на два роки. Власне, синергія людей, які займаються теоретичною роботою, практиків і людей, які безпосередньо працюють за кордоном, визначає коло проблем. Отож наш відділ україністики створює навчально-методичне забезпечення для освітніх закладів за кордоном. Ми переконані, що освіта — потужний засіб збереження національної ідентичності українця за кордоном. Їх, звичайно, є багато: родина, громадські організації, церква... Але головну роль, на наше глибоке переконання, відіграє освіта. І, як показав нам час, наступив момент, коли той навчально-методичний у старій діаспорі починає вичерпуватися, потребує осучаснення, модернізації, а для нових освітніх шкіл просто потребує створення, — нині практично всі кричать: «Не маємо з чим працювати». Тому ми поставили собі за завдання створити нашими скромними силами підручники, навчальні посібники, методички і Літні школи з вивчення української мови. Це також відповідь на запит, тому що стара діаспора говорить, що втрачає мову, що, на жаль, українська мова для молодих поколінь — уже як іноземна. І навіть наші новітні трудові мігранти нині говорять про те, що їхні діти, яких вони взяли із собою, так активно входять у чуже середовище, що дуже швидко втрачають свою мову. А третій наш відділ, формування якого лише розпочалося, — вивчення міграційних процесів.
— Чому ваш інститут виник саме на базі Львівської політехніки?
— Передовсім скажу, що це велике щастя і для університету, і для нас, і нам комфортно працювати у ЛП, але і Львівська політехніка може пишатися тим, що у її структурі є унікальний інститут. Другого такого в Україні немає. Це дуже добре питання, тому що на різних рівнях обговорюють проблему місії університетів у сучасних умовах. Нині багато провідних науковців, філософів говорить про те, що місію університетів як закладу, який би відповідав ролі національної держави, уже вичерпано. В умовах, коли в Україні ще не створено національної держави, ми маємо говорити про окрему місію нашого університету — як просвітницького закладу, і тут величезне поле для діяльності. Вважаємо, що робота нашого інституту у структурі вищого навчального закладу є абсолютно логічною, оскільки розвиваємо гуманітарні проекти, які Львівська політехніка завжди підтримувала на різних рівнях — і на громадському, і на навчально-освітньому. Тому й дуже легко й логічно увійшли у структуру університету. Левова частина нашої роботи — навчально-освітня, і це дає нам можливість контактувати з різними університетами з різних континентів і налагоджувати дуже цінні контакти — як для нас, окремої структури, так і цілої Львівської політехніки. Наведу кілька прикладів. Наші контакти з українцями Казахстану стимулювали укладання угод із кількома вищими навчальними закладами цієї республіки. Сподіваюся, що, крім гуманітарної сфери, на яку ми «зав’язані», почнуть працювати фахівці з різних галузей, зокрема технічних. Наразі тривають переговори про укладання договору з Усть-каменогорським університетом. Цього року, після відвідин Астани, ми побували в їхніх університетах і відчули велику зацікавленість їх у співпраці з Львівською політехнікою. До нас приїжджають студенти з Московського гуманітарного університету. Нині розглядаємо питання про поїздку наших студентів до Москви. Також контактуємо з вишами Канади... Дуже важливо, щоб у самому університеті було розуміння необхідності розвитку цієї співпраці, а воно в ЛП є. Ми переконані: лише знання гуманітарної сфери дає людині широкий світогляд, з яким вона потім може легко застосовувати свої професійні знання, працювати у різних сферах.
— Чи можете назвати кілька найзнаковіших зустрічей із представниками світового українства? Кого для себе відкрили?
— Ми відкриваємо людей не тільки для себе — намагаємося відкрити цих особистостей для якомога ширшого кола. Відкриваємо, звичайно, передовсім для львів’ян. Але завдяки газеті «День», яка дає нам такий прекрасний майданчик для висвітлення подій у МІОКу, відкриваємо їх для цілої України. Зокрема, для нас дуже цікавими були зустрічі з поетесою з Бразилії Вірою Вовк, лауреаткою Національної премії ім. Тараса Шевченка, про яку писав «День». Пані Віра не тільки пише поезію українською — вона є прекрасним перекладачем, пропагує через переклади українську літературу у світі. Також не можу не сказати про зустрічі з людиною широкого світогляду, економістом та громадським діячем світової слави Богданом Гаврилишиним, і про це також писав «День». Вважаю унікальною постаттю й Василя Бабенка — ректора філії Московського університету в Уфі. І таких зустрічей — безліч. Українці допомогли нам повернути цілком забуті імена, зокрема акторки Ніни Певної, яка була на засланні у Ханти-Мансійському окрузі, і про це теж писав «День». Надзвичайно цікавою була зустріч із Ларисою Скрипниковою, почесною головою правління Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина»; Юрієм Дмитрієвим — дослідником, редактором Карельської республіканської «Книги пам’яті» жертв політичних репресій, секретарем комісії з реабілітації жертв політичних репресій; Сергієм Колтиріним — директором краєзнавчого музею карельського міста Медвежегорськ. І ці зустрічі висвітлював на своїх сторінках «День», за що ми щиро вдячні головному редакторові видання пані Ларисі Івшиній. Також цікаві зустрічі відбувалися з українцями Бразилії, Франції, Татарстану, Башкортостану... Тобто наш інститут дає можливість познайомити Україну з людьми, які щодня працюють на українську справу за межами нашої держави. У цьому контексті не можу не згадати Сад світового українства, який ми заклали з ініціативи головного редактора «Дня» Лариси Івшиної 13 квітня 2010 року у Шевченківському гаї (Музеї народної архітектури і побуту. — Т. К.). До речі, Лариса Олексіївна спеціально приїхала до Львова, аби взяти участь у цій направду визначній події, і посадила зимову яблуньку українців Росії, а допомагав їй громадянин Росії, студент Львівській академії мистецтв Роман Заєць. По-перше, всі деревця прижилися. По-друге, дуже важливо, що ця гарна історія відбулася напередодні конгресу «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», в якій взяли участь українці з усього світу, і ми возили їх до Шевченківського гаю, аби показати сад... Отож газета «День» є для нас невичерпним джерелом не тільки інформації, а й гарних ідей. І, звичайно ж, надійним партнером.
— Із якими проблемами стикаєтеся у своїй роботі і чи є такі проблеми, котрі не в змозі розв’язати?
— Не зроблю жодного відкриття, якщо скажу, що найголовнішою проблемою є фінансування наших проектів. Ми заклали в основу своєї співпраці тезу «рух назустріч одне одному». Тобто вважаємо, що світове українство впродовж понад 100 років зберігало нашу культуру, традиції, духовні скарби за межами України, але воно тепер потребує нашої підтримки. Тому є дуже багато проектів, для реалізації яких необхідна фінансова підтримка. Оце закінчення в назві нашого інституту — «...зв’язків з діаспорою», хай як це дивно, дуже сильно нам перешкоджає. Тому що в нашому суспільстві утвердився стереотип про діаспору як про багатих людей, які роблять фінансові вливання, і коли ми звертаємося щодо фінансової підтримки, то часто чуємо: «Ми не даватимемо грошей...» Але, звичайно, є фонди, які нас підтримують. Наприклад, фонд Богдана Гаврилишина, який допоміг із виданням нашого підручника «Крок 1». Також фонд Арсенія Яценюка. Підтримує нас і УГКЦ — комісія з освіти і виховання, яка видає ще один наш підручник — «Мандрівка Україною» (він пролежав без руху три роки, бо ми не могли його профінансувати). Але, на жаль, це радше винятки, ніж правила. На грудень готуємо великий проект щодо відзначення 110-ї річниці від дня народження Едварда Козака — відомого художника, карикатуриста, публіциста, добре відомого за кордоном, але не в нас. Подавали проект на розгляд фонду Ріната Ахметова «Розвиток України», однак не знайшли фінансової підтримки. Дуже шкодуємо, бо за цим широкомасштабним проектом у нас є домовленості з Донецьким технічним університетом, його центром «Софійність», який займається гуманітарними питаннями... Тож підготуємо ювілей митця своїми скромними можливостями — те, що можемо. До речі, один із напрямів проекту — всеукраїнський конкурс шаржу і карикатури, який підтримує газета «День», і це дуже приємно. Плануємо також виставку оригінальних робіт Едварда Козака в Національному музеї.
— Що ще в найближчих планах МІОКу?
— ІІ Усеукраїнська конференція «Українська мова у світі», яку проводитимемо до Дня писемності — 8—9 листопада. До участі в заході зголосилося багато представників з-за кордону, а обговорюватимемо питання, пов’язані з функціонуванням української мови як іноземної, із навчально-методичною літературою, проводитимемо й майстер-класи для викладачів, котрі працюють з українською мовою як іноземною. Плануємо також ювілейну академію пам’яті засновниці МІОКу Ірини Калинець. На великі події очікуємо наступного року. Зокрема, уже розпочали підготовку до IV конгресу світового українства, який присвятимо 200-літтю від дня народження Тараса Шевченка. Робимо це свідомо в передрік ювілею Кобзаря, бо, на наше глибоке переконання, така велика постать, як Тарас Шевченко, яка об’єднує українців і в Україні, і поза нею, заслуговує на те, щоб про неї говорили не лише на ювілеях. Саме в нас відбуватиметься і Х Світовий конгрес українців. Усе це дуже важливо, бо на офіційному сайті конгресу фігурує цифра «20 мільйонів поза межами України», а це фактично половина населення України. І це величезний ресурс, який за сприятливих умов і доброї політики може відіграти величезну позитивну роль для самої України. зокрема в утвердженні її іміджу в світі.
