Пропонуємо читачеві інтерв’ю з доктором філософських наук професором Анатолієм Колодним — керівником відділу релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України. Пан Колодний — відомий як у світі науки, так і серед релігійних діячів спеціаліст, який блискуче орієнтується у складному, різноманітному, суперечливому морі сучасних релігійних конфесій, течій, об’єднань, протиріч, проблем України. У спілкуванні як з діячами наших історичних церков, так і з «пророками» новітніх релігій поведінку пана Колодного незмінно відзначають дві риси — шляхетна толерантність та науковий інтерес. За останнє десятиріччя під керівництвом п. Колодного відділ релігієзнавства випустив у світ солідну бібліотеку — без перебільшення — монографій, енциклопедій, довідників, часописів, інформаційних бюлетенів, якими користуються як шанувальники, так і вороги професора Колодного — як в Україні, так і за кордоном. Пан Колодний — активний учасник міжнародного співтовариства релігієзнавців, має чимало друзів і шанувальників серед релігійних діячів української діаспори.
— Як змінилася, шановний пане професоре, релігійна ситуація в Україні після виборів Президента?
— Здається мені, що про це ще рано говорити. Під час виборів відбулася поляризація церков країни. Як відомо, Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) активно підтримала провладного кандидата, тоді як більшість інших церков публічно виступили за справедливі вибори, за чесність, проти насилля. УПЦ Київського патріархату в процесі виборів, вочевидь, плекала надію на те, що буде створено Помісну церкву (через що вона публічно жодного разу не засудила політику УПЦ МП). Але ці надії не справдилися. Недавній синод УПЦ МП засвідчив, що ця церква не тільки не покаялася у скоєному, а й відкрито вимагає від Президента облишити всі намагання об’єднати православ’я.
— Чи схвалюєте ви скасування Державного комітету в справах релігій (Держкомрелігій), який стільки років підряд — як танцівниця на канаті — балансував між владою та релігійними організаціями?
— Ліквідація Держкомрелігій одноначно свідчить про зміну політики нової влади. Однією з причин скасування є й те, що під час виборів цей Комітет не засудив активного втручання церковників у політику, жодного разу не скликав засідання Всеукраїнської ради церков для засудження тих політичних процесів, у яких брала активну участь УПЦ МП (фальсифікації виборів, акції за сепаратизм та інше). Це свідчить про те, що Держкомрелігій був повністю співзвучний із політикою кучмівського апарату. Через те сьогодні більшість релігійних спільнот виступає за його ліквідацію, що цілком природно, — Комітет сам себе довів до цього стану.
Однак у державному апараті має бути інституція, департамент (скоріше за все, у складі Міністерства юстиції), який би займався релігійними справами, — питаннями реєстрації релігійних громад тощо. Не втручаючись при цьому в їхнє внутрішнє життя, не корегуючи поведінку церков, не нав’язуючи їм підписання якихось там закликів, відозв, як це практикував Держкомрелігій.
Скажу більше — сьогодні у службі Президента створюється група, яка буде займатися релігійними питаннями. До речі, очолить цю групу наш співробітник, доктор філософських наук Олександр Саган. Впевнений, що він буде триматися політики толерантності, демократичності, невтручання у внутрішні справи церков, — тієї політики, яку вже 10 років відділ релігієзнавства Інституту філософії НАНУ впроваджує в життя. Маємо надію, що тепер, зрештою, відбудеться не тільки відокремлення церкви від держави, але також держави від церкви, про що чітко заявив Президент.
Все свідчить також про те, що Президент, уряд України не роблять ставки на створення державної церкви, на що надіялися деякі церковні діячі. Адже Україна — поліконфесійна, а не православна країна — статистика свідчить, що за кількістю громад православні складають 51% від загальної кількості віруючих, а за соціологічними опитуваннями — 48%. Тому основна політика держави має зосереджуватися на забезпеченні міжконфесійної злагоди, взаєморозуміння. Я б дозволив собі навіть так це сформулювати — держава повинна допомогти нашим християнам стати справжніми християнами. Тому що зараз значна частина, скажімо, православних поза храмом фактично не є християнами. Христос закликав любити не тільки ближнього, але навіть ворога свого, а що ми бачимо у церковному світі? Ненависть, злостивість, підступ — навіть у стосунках між прихильниками одного Бога. Хіба то християни? Гадаю, нова політика держави буде спрямована саме на «християнізацію» християн.
— Як ви ставитеся до посилення ролі суду у вирішенні конфліктів як між державою та церквою, так і між окремими церквами? Наприклад, при вирішенні майнових проблем?
— Гадаю, так воно і буде. Як це протягом вже тривалого часу практикується у західних країнах. Все буде публічно вирішуватися в суді, а не келійно в кабінеті чиновника.
— Останніми роками в Україні стало «модним» публічно демонструвати свою віру. Загальновідомо, що навіть голова Держкомрелігій, відкриваючи офіційні міжконфесійні заходи, хрестився, — попри те, що в тих заходах брали участь також мусульмани, іудеї та інші. (До речі, це тільки погіршило репутацію голови Держкомрелігій серед віруючих.) Що ви про це думаєте? Чи мають на це право службовці, депутати багатоконфесійної держави? Звідки у нас цей клерикалізм?
— Не так давно в газеті «День» було надруковано статтю президента Франції Жака Ширака «Світськість — основоположний принцип республіки». Президент Ширак твердить, що світськість і тільки світськість держави може гарантувати свободу совісті всім її громадянам. Я зараз проглянув наш Закон «Про свободу совісті» й знову впевнився у тому, що світськість України там дійсно утверджено. Сам факт того, що статті цього закону України підкреслюють саме «свободу совісті», а не «свободу віри», говорить про рівність і права як віруючих, так і невіруючих.
Попри це, у нас справді поширена «мода» на релігію, що аж ніяк не можна назвати релігійним, духовним відродженням. Як твердить статистика, зростають тільки кількісні, а не якісні показники релігійності — такі, як чесність, порядність, доброзичливість і доброта. Кількісно релігійність дійсно зросла — сьогодні у нас 29 тисяч релігійних організацій. Але скільки у нас віруючих? Згідно зі численними опитуваннями, віруючими вважають себе близько 70% громадян. Та серед них, згідно зi статистикою, тільки 5 — 6% тих, хто керується вiрою у своїх вчинках, сумлінно виконує всі релігійні заповіді. (Скептики кажуть, що ще менше — 2 — 3% населення.) Патріарх Філарет колись сказав, що зараз з’явився новий тип віруючого — «переносний», який впродовж життя буває у церкві два рази — вперше його приносять до храму, щоб охрестити, вдруге — щоб відспівати після смерті». Коли люди йдуть до церкви, то часто з відверто прагматичних причин. Скажімо, приналежність до церкви (протестантської) може забезпечити безкоштовне отримання освіти або вивчення іноземних мов, або поїздку за кордон. Сучасна молодь, навіть віруюча, все менш зорієнтована на «голу» обрядовість, від чого найбільше страждають православні церкви.
А щодо загравання державних чиновників з релігією, а вірніше, — з віруючими, то, гадаю, це негативно позначається на діяльності обох сторін. Бо віра, приналежність до якоїсь конкретної конфесії — це справа особистого життя чиновника, яку він не має права демонструвати на людях. Згадаймо цю дивовижну картину — на релігійні свята Президент України об’їжджає храми кількох християнських конфесій (не включаючи протестантські). І це замість того, щоб згідно зі своєю власною вірою вистояти святкову службу в храмі, парафіянином якого він є. Всі розуміють, що це гра на публіку, на телебачення, гра, яка, окрім усього, заважає спокійному богослужінню в храмах.
Скажу більше — я не сприйняв той захід, який відбувся в Софії Київській, коли кілька представників християнських конфесій благословляли новообраного Президента. На мою думку, пана Ющенка мав благословити духівник його церкви. А з таким «соборним» благословенням виникає чимало запитань і навіть колізій. Наприклад, хто мав представляти УАПЦ, яка сьогодні складається з кількох непримиримих частин? Чому від баптистів був тільки один представник, тоді як в Україні існує кілька течій цієї конфесії? Залишилися невдоволеними керівники іудейських і мусульманських громад, яких на цей урочистий акт взагалі не запросили. І таке інше. І вийшло так, що захід в Софії засвідчив, певним чином, нерівність церков і конфесій в Україні.
— Ваше ставлення до релігійної освіти в Україні? Чи мають наші діти вивчати Закон Божий чи християнську етику у загальноосвітніх школах?
— Закон України говорить, що державна система освіти відокремлена від церкви і має світський характер. А що ми бачимо зараз? Енергійні спроби церков використати державу, її кошти заради утвердження своєї — духовної освіти. При цьому цілком ігнорується той факт, що в наших школах навчаються діти батьків різних релігій і конфесій або діти невіруючих. Інакше кажучи, відбувається нав’язування дітям певної конфесії або навіть розділення дітей на «віруючих» та «ізгоїв». Це є не що інше, як форма прозелітизму, який так засуджують самі церкви. А щодо предмета християнської етики, то з цим курсом не згодні й численні християни. Скажімо, баптисти й інші протестанти, а також іудеї виступають проти. Протестують також деякі невіруючі. В загальних школах має викладатися загальноосвітній предмет — курс етики, який увібрав би у себе моральні засади всіх релігій.
Закон не виключає духовної освіти, але в ньому говориться про необхідність «створювати для релігійних дітей навчальні заклади чи групи». Так, як це роблять іудеї, — мають школи, де вивчаються як Тора, так і загальноосвітні предмети. Але православні того не хочуть — їм легше прийти у шкільний клас, де безкоштовно забезпечені й приміщення, й учні. Забезпечені державою. Не має сумнівів у тому, що прихід у класи світських шкіл духовних осіб є порушенням світськості, порушенням законів держави.
Варто згадати також, що нещодавно Європа прийняла Конституцію, в якій не згадується християнство (попри запеклі й тривалі дискусії з цього приводу). Це підкреслює те, що Європейський Союз — світське утворення і що Україну він також трактує як світську державу.
— Чи буде, за вашими прогнозами, УПЦ МП брати участь у наступних парламентських виборах, чи зміниться її суспільна стратегія і тактика?
— Плани використати цю церкву ми спостерігаємо вже зараз — із боку Комуністичної партії (в заявах Симоненка) та з боку Партії регіонів (зроблена заява про «підтримку» УПЦ МП цією партією). У висловлюваннях митрополита Одеського та Ізмаїльського Агатангела і його оточення («Единое Отечество») можна знайти заклики до протидії, протистояння. Так що нічого не змінилося. Тим більш, що Митрополія не зробила жодного кроку, щоби так чи інакше засудити те, що творилося на виборах навколо Віктора Ющенка. Між тим синод УПЦ МП мав би публічно засудити політичні дії деяких своїх ієрархів (незалежно від того, кого і хто підтримував), окремих священиків та владик, а також духовнi установи — монастирі, управління, храми. Мовчання ж — то є ознака згоди з протизаконними діями. Тому не дивно, що на Сході України нині активно об’єднуються мирянські навколоцерковні братства, які запрошують Віктора Януковича у «вожді».
Із цього приводу думаю, що держава має повне право притягнути деяких «політиків» цієї церкви до суду за порушення законів, в яких чітко сказано, що церква політикою не займається. Багато кого можна притягати до відповідальності також за відкриту брутальну образу кандидата Ющенка як особи. Але, на жаль, держава спускає це на гальмах. Ми зараз порушуємо це питання — давно слід деяких, вихованих на імперських традиціях духовних осіб послати на спокій. У церкви є здорові сили, які могли б радикально змінити стиль керівництва УПЦ МП. Тоді б легше було б вирішувати також питання об’єднання православ’я.
— Яка, на вашу думку, частина єпископату УПЦ МП (це 39 владик) сприймає у глибині душі українську національну ідею і була б не проти Української помісної церкви?
— Гадаю, невелика — кілька осіб, одиниці. Вам відома імперська кадрова політика Московського патріархату: єпископів-росіян, скажімо, посилають в Україну, а владик-українців направляють у Росію чи інші республіки. Тому очікувати інших поглядів чи поведінки від таких росіян, як митрополит Агатангел чи архієпископ Іонафан, просто неможливо. А дехто має подвійне обличчя — тут, в Україні, презентується досить помірковано і лояльно, а в московських виданнях пише просто невірогідне.
— Як загальновідомо, Вселенський патріарх Варфоломій «взяв сторону» — виступив на боці народного кандидата, зробив Україні певні заяви, пообіцяв сприяти об’єднанню православ’я. Нещодавно його резиденцію відвідала українська делегація. Як ви вважаєте — чи може патріарх Варфоломій піти далі заяв та поздоровлень? Чи готовий він визнати автокефалію частини українського православ’я?
— На одній із міжнародних конференцій у Салоніках я сказав керуючому справами Константинопольської архієпископії митрополитові Мелітону, що Константинополь ставиться до Київської церкви не як церква-матір, якою вона є, а як церква-мачуха. Мені, втім, відомо, що патріарх Варфоломій та інші владики налаштовані помітно проукраїнські. Однак ця церква перебуває у надто складній ситуації. Вона, як і Російська церква, боїться розпаду, бо складається із багатьох, мало зв’язаних між собою частин. І тому поводить себе надзвичайно обережно. Окрім цього, треба враховувати думки інших православних церков світу (у світі всього 14 таких церков), які групуються навколо двох полюсів — Вселенського патріархату та Московського. Не будемо, однак, заперечувати, що послання Вселенського патріарха пану Ющенку дають надію, що історична церква-матір таки допоможе українському православ’ю.
До речі, московські церковні та світські політики вельми незадоволені українськими посланнями патріарха Варфоломія, що й не дивно — нещодавно президент Володимир Путін назвав УПЦ МП «Російською церквою в Україні». Чимало російських політиків вважають цю церкву останньою ланкою зв’язку з Україною.
— Розкажіть, прошу, про участь українського православ’я у світовому релігійному житті.
— Ситуація у нашому православ’ї призводить до того, що українські церкви ніколи — ніколи! — не беруть участі в міжнародних релігійних організаціях, симпозіумах і конференціях тощо. Бо якщо їде за кордон хтось із єпископів УПЦ МП, то тільки як член делегації РПЦ — Україна й не згадується. Нас взагалі там немає, ніхто нас не знає, наче ми й не існуємо зовсім. Між тим йдеться про найбільшу Православну церкву світу з більш як тисячорічною історією!
Постійне представництво православних церков незалежної України в міжнародних інституціях, які займаються релігійними справами, конче необхідне. Зараз ми працюємо (в рамках Української асоціації релігієзнавців) над тим, щоб представити українські церкви (православ’я та інші конфесії та релігії) на наступному Всесвітньому парламенті релігій, який відбудеться в Монреалі. Поїдемо туди численною організацією — аби світ пізнавав нас через наші церкви.
