— В Україні одночасно функціонує цілий ряд державних органів, компетенція яких у межах регулювання діяльності інформаційного простору перетинається. Утім ця кількість не означає якість і не робить державну інформаційну політику України чіткою та принциповою. Про це свідчать багато аспектів, найголовнішим з яких є провальна політика у сфері захисту інформаційної безпеки держави. Хто ж у цьому «параді органів» є найголовнішим? Якою є роль Деркомтелерадіо? Адже, згідно з постановою Кабміну від 2007 року, до обов’язків Держкомтелерадіо належить у тому числі «розробка заходів щодо запобігання внутрішньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує національним інтересам держави», тобто відповідальність лежить у тому числі й на очолюваній вами структурі.
— На мій погляд, стратегічне завдання Держкомтелерадіо якраз і полягає в тому, що ми повинні вносити пропозиції як щодо забезпечення інформаційної безпеки держави, так і щодо основних положень, які стосуються регулювання ринків — масмедійних, рекламних, інформаційних. Адже інші структури не мають можливостей системного підходу до суб’єктів і видавничої сфери, й інформаційної. А Держкомтелерадіо накопичив досить серйозний кадровий інтелектуальний ресурс і має реальні важелі впливу на обласні державні телерадіокомпанії — через фінансування, бюджетування, кадрові призначення, моніторинг їхньої роботи.
Окрема сфера — видавнича. Саме через можливості та ресурси Держкомтелерадіо здійснюється видавнича програма «Українська книга» (Програма діє з 1997 року. Тоді вона називалась «Національна програма випуску суспільно необхідних видань». З 2002 року — «Програма випуску соціально значущих видань». А з 2005 року — програма «Українська книга». Є одним із важелів стимулювання розвитку видавничої справи в Україні. — Авт.).
До нашої компетенції належать також питання книгорозповсюдження. Українська система книгорозповсюдження — зруйнована. Там, де колись продавали книжки, тепер — шаурма та чебуреки. Просування української книги дуже суттєво ускладнюється через відсутність точок продажу. І це так само належить до питань інформаційної безпеки держави.
Окрім того, підвідомчими Держкомтелерадіо є Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України та Укрінформ.
— Якщо підсумувати сказане, то які основні позиції ви, як керівник Держкомтелерадіо, вважаєте першочерговими?
— На перше місце я поставив би діяльність обласних державних телерадіокомпаній. Друге — це комплекс питань, які стосуються книговидавничої сфери та книжкового розповсюдження. Третє — робота над законодавчою базою, яка б регулювала інформаційний простір за найрізноманітнішими напрямками.
— З огляду на нинішню роботу Верховної Ради, справа до цього дійде не скоро. На загал: наскільки політична ситуація впливає на діяльність Держкомтелерадіо?
— Безумовно, вона має великий вплив. Будь-яким крокам, які ми здійснюємо, дається політична оцінка.
Перше розпорядження, розроблене Держкомтелерадіо, про яке я доповідав і яке було підтримано в Кабінеті Міністрів, — це розпорядження № 1140-р «Про нормативи мінімального забезпечення сіл, селищ та міст кіосками з продажу друкованих засобів масової інформації». Держава повинна, по-перше, запровадити такі соціальні стандарти, які б дозволяли людям купувати газети та журнали не за останні гривні, а по-друге, люди повинні мати де їх купити. Постанова Кабінету Міністрів, про яку йдеться, передбачає встановлення певних стандартів щодо наявності точок продажу преси в населених пунктах. Зокрема, на кожні 5 тисяч осіб, що мешкає в населеному пункті, повинен бути один кіоск. Ця постанова має декілька переваг. По-перше, тим губернаторам та керівникам місцевих органів влади, які переймаються цією проблемою, вона дозволяє робити бюджетні запити, розвивати цю сферу. А тих, кого більше цікавлять чебуреки, вона зобов’язує, а Держкомтелерадіо може застосовувати щодо них адміністративний вплив. Ці точки продажу матимуть або приватну, або державну форму власності.
— Які ще постанови на часі?
— Питання оновлення бібліотечних фондів на сьогодні знаходиться в загоні. На друк книг у 2009 році держава виділила нам 20 млн. гривень. 90% із видрукуваних за цією програмою видань підуть у бібліотеки. Станом на кінець вересня, коли я прийшов на посаду виконуючого обов’язки голови, програма була заблокована. Зараз ми вже почали друкувати перші книги. До кінця року програму ми повинні закрити, тобто бібліотеки повинні отримати книжки. (Ідеться про 150 назв: видання для дітей та юнацтва, твори класиків української літератури, лауреатів Національної премії ім. Т.Шевченка та сучасних українських письменників, науково-популярні, довідкові та інформаційні видання, книги мовами нацменшин України. Цього року вийдуть збірка творів Миколи Руденка, повісті Миколи Вінграновського, «Вибране» Володимира Яворівського, «Козацька енциклопедія для юнацтва» Олени Апанович та ін. — Авт.)...
— Повертаючись до питання про інформаційну безпеку: нещодавно в своєму інтерв’ю виданню «Главред», вже в якості в. о. голови Держкомтелерадіо, ви говорили, що чи не найголовнішою запорукою інформаційної безпеки держави є висока якість національного телепродукту. Як очолюваний вами орган може вплинути на якість телепродукції, що виробляється в Україні?
— Це питання стосується проекту «Канал територіальних громад». Тут є аспект як інформаційної безпеки, так і економії бюджету. Як можна вплинути на якість продукту? Оцінюючи роботу ОДТРК, ми застосовуємо два критерії: рейтинг та ефективне використання бюджетних коштів. Середня загальна частка ринку ОДТРК — 4%, але коли в ефірі новини, вона зростає до 10%. 4% — це замало для телекомпанії із серйозним покриттям. А от 10% — це вже більш-менш нормальна цифра. Наше завдання полягає в тому, щоб підтягнути загальний відсоток до 10. Ми почали вивчати, в якій спосіб це можливо здійснити. Загалом на всіх ОДТРК за державні кошти виробляється 27 дитячих програм, певна кількість спортивних програм і так далі. А чи не спробувати нам оптимізувати ці кошти, аби вироблялася одна, але якісна дитяча програма, яка переможе в конкурсі й яка транслюватиметься на всіх каналах? Ми хочемо створити внутрішнє конкурентне середовище, щоб державне регіональне телебачення не було таким собі тихим болітцем. Ми не плануємо й не маємо права залучати ніяких приватних продакшн-студій, усі програми вироблятимуться за рахунок уже наявних можливостей. Ми так само не втручатимемося в редакційну політику. Нас цікавлять виключно професійні критерії. Без такого внутрішнього конкурентного середовища, як на мене, про якість говорити складно.
— Із чим, на вашу думку, пов’язані нарікання щодо «Каналу територіальних громад»?
— Я не очікував такої бурхливої реакції з боку різних структур... Справа в тому, що ця ідея під різними назвами впроваджується Держкомтелерадіо, відколи цей орган очолював Іван Чиж (2002 — 2006 рр. — Авт.). Саме йому належить ідея і назва «Канал територіальних громад». Далі Едуард Прутнік (очолював Держкомтелерадіо з жовтня 2006 р. по травень 2008 р. — Авт.), так само прийшов до цього рішення, почав його впроваджувати під назвою «Перший громадський», але теж не встиг довести справу до кінця.
Я хочу бути ефективним менеджером, тому, незважаючи на виборчий процес, ми вирішили йти «хірургічним» шляхом. Установили жорсткі терміни: до кінця жовтня — тест, і 15 — 20 листопада ідея повинна бути втілена. Як базову ми обрали Київську ОДТРК, де є непогана технічна база та досвід.
Сьогодні за держзамовленням, тобто на кошти держави, ОДТРК виготовляють продукт, який покриває 2,5 — 4 години ефіру. У той же час держава оплачує 12 — 15 годин розповсюдження телесигналу. Тобто протягом 11 годин, який ми оплачуємо, в ефір іде комерційний продукт.
Чиж свого часу був соціалістом. Прутнік — регіонал. Я — представник НУ-НС. Але ми всі прийшли до висновку, що розвиватися потрібно саме так. Коли є здоровий глузд, немає значення, яку політичну силу ти представляєш.
Для ОДТРК забезпечення рівного представлення кандидатів у Президенти в ефірі не є такою проблематичною, як для приватних медіа. Для масмедійних менеджерів це будуть найскладніші вибори. Попередній рік був економічно провальним, у багатьох виданнь є заборгованості, хтось хоче розвивати якісь нові проекти, тому існує велика небезпека — спокуса одразу і в усіх взяти гроші. Як цього уникнути? Керуватися законом...
— Парадоксально, але чи не найбільша проблема українського інформаційного простору — це відсутність у ньому українського: продукту, форматів, облич, інтересів. Тут постає ще одне нагальне для наших ЗМІ питання — власників. Діалог між державою та власниками ЗМІ повинен вийти на новий цивілізований рівень, коли ті, кому належать провідні медіа країни, будуть поважати державу та суспільство й рахуватися з їхніми інтересами. Як, на вашу думку, повинна виглядати цивілізована модель співпраці держави та медіавласників?
— Будь-який власник у першу чергу думає про свій прибуток. Відповіді на це запитання не знають ні в США, ні в Європі. Але як тільки піднімається інтелектуальний рівень телеглядача, під це повинні підлаштовуватися мовники.
— А навпаки?
— ...
— Але українці, врешті-решт, хочуть бачити своє життя на екрані, своє «мило». Не про Новосибірськ, а про Чечельник, наприклад...
— Українське «мило» вже потроху почало створюватися. Але це проблема передусім фінансова. Таким виробництвом могли б зайнятися державні канали, але, на жаль, рівень фінансування не дозволяє.
— Але гіпотетично, згідно з проектом «Каналу територіальних громад», така можливість може з’явитися?
— Так, ми ставимо для себе таку задачу. Сподіваємося, наступного року за рахунок оптимізації вивільниться певна сума.
— Ми впритул підійшли до теми суспільного мовлення. Нещодавно на засіданні РНБО прозвучала заява, згідно з якою суспільне мовлення в Україні з’явиться не раніше 2015 року. Держкомтелерадіо має долучитися до його формування безпосередньо. Висловлюють різні концепції щодо організації суспільного мовлення в Україні. Яку з них підтримуєте ви? Чому? І чи згадана заява означає, що до 2015 року українці не побачать культурно-просвітницького продукту на своїх телеекранах?
— По суті, «Канал територіальних громад» — це експериментальний матеріал, частина великого проекту суспільного телебачення. До цього процесу ми плануємо залучити також канал «Культура», «УТР». Як на мене, 2015 рік — це дуже далека перспектива. Як колишній представник приватного медіабізнесу, можу сказати, що ми навіть таких планів не створювали. Якщо щось робиться, то робиться за рік. Або не робиться ніколи.
У 2004 році ми мали історичний шанс пройти цей шлях: була готовність людей і непогана ситуація на рекламному ринку. Але щось не спрацювало.
— Що не спрацювало?
— Думаю, в першу чергу на заваді стали політичні проблеми.
— Роздержавлення комунальних ЗМІ — також неоднозначне питання. Адже в чиї руки потраплятимуть роздержавлені ЗМІ і чи будуть руки нових приватних власників чистішими за попередні — це питання так само належить до принципових. Як зробити роздержавлення максимально ефективним для задоволення інформаційних потреб суспільства?
— Тут у мене трохи більше досвіду. Я є секретарем Національної спілки журналістів. Ми з паном Лубченком (Ігор Лубченко — голова Національно Спілки журналістів України. — Авт.) цю тему порушували давно на рівні семінарів, пробували організувати законодавчу ініціативу. Є так звана пілотна група (50 з гаком видань), які добровільно пішли на роздержавлення. Але на сьогодні цей процес призупинено. Свого часу я мав можливість вивчати проблеми розвитку медійної сфери в США, Німеччині. У США є кілька крупних загальнонаціональних газет, решта — регіональні. Я абсолютно переконаний, що час великих загальнонаціональних видань закінчиться і в Україні. Тому що людям цікаво передусім те, що відбувається в їхньому регіоні. Відтак відбудеться і перерозподіл рекламних бюджетів, які зараз в основному зосереджені в Києві. Думаю, в ці проекти пішли б великі масмедійні фонди — норвезькі, шведські, польські, які інвестують саме в газетні неполітизовані проекти.
Попередні зволікання були у зв’язку з тим, що Кабмін побоювався «тупої» приватизації цих ЗМІ. І зараз для роздержавлення дуже невдалий час. Напевне, його треба використати для круглих столів, дискусій, конференцій.
Я хочу стати своєрідним містком між Спілкою журналістів, за якою стоять редакції комунальних медіа та державою. Нехай на цьому етапі роздержавлення буде добровільним. Можливо, завдяки прикладу перших, на це підуть і всі інші.
