На нинішній рік припала низка знакових для українців ювілеїв. Проте чинна влада їх фактично проігнорувала. Правда, нинішній Президент зустрівся з діячами культури і навіть говорив про потребу формування української ментальності. Але чи не формується вона, коли ми, зокрема, згадуємо про видатні постаті минулого та їхні діяння? Особливо прикро, що проігнорований такий ювілей, як 250-річчя від дня народження Івана Котляревського. У часи «національного відродження» ХІХ ст. ім’я цього автора для українських діячів значило дуже багато. Тарас Шевченко не даремно звернув увагу на Котляревського, присвятивши йому вірша, де є такі слова:
Все сумує — тільки слава
Сонцем засіяла,
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Котляревський та його творчість, передусім поема «Енеїда», стали знаковими для діячів українського «національного відродження» ХІХ ст. Так, 30 серпня (12 вересня) 1903 року, попри чималі труднощі (у той час українська мова й українська культура в царській Росії зазнавала значних утисків!), відбулося урочисте відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві. Ця подія перетворилася на велику національну акцію. На неї приїхали відомі представники української інтелігенції: Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Микола Міхновський, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Леся Українка, Гнат Ходкевич та інші. Олена Пчілка виступила на цій урочистості українською мовою — незважаючи на заборону.
Навіть у радянській Україні шанували Котляревського. 200-річчя від дня народження письменника там широко відзначалося. До ювілею було видано повне зібрання його творів. Відбувалися різноманітні урочистості. Про Котляревського чимало писалося в пресі. Мені в той час було трохи більше одинадцяти років. Проте до сьогодні пам’ятаю численні інтерпретації «Енеїди» на сторінках гумористичного журналу «Перець». А це було одне із найбільш тиражних видань радянської України — його наклад сягав кількох мільйонів (!) примірників. Хіба такі речі не сприяли збереженню української національної свідомості й формуванню української ментальності?! І це в період застою, коли пройшла перша хвиля арештів українських дисидентів. Правда, на чолі тодішньої УРСР залишався Петро Шелест, якому не байдужою була українська культура — чого, боюсь, не скажеш про багатьох високопоставлених можновладців незалежної України. Принаймні Шелест і тодішня республіканська комуністична номенклатура вважали, що Котляревському треба віддати належну шану — що й було зроблено.
ІВАН ЇЖАКЕВИЧ. ПОРТРЕТ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО. 1948 РІК
НЕАКТУАЛЬНИЙ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
А ось у часи незалежності про Котляревського забули. Чи майже забули. Для нашої владної еліти він виявився неактуальним.
АЛЕ ЧИ ЦЕ ТАК?
Не так давно довелося познайомитися з одним воїном, який тривалий час воював на Донбасі й який вивчив на пам’ять «Енеїду» Котляревського. Цей твір надихав і надихає його. Зрештою, Котляревському довелося повоювати з турками. І в «Енеїді» можна знайти чимало військової героїки. Ось хоча би такі слова:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша
од гармат,
Там жизнь — алтин,
а смерть — копійка,
Там лицар — всякий
парубійка,
Козак там чортові не брат.
А ще варто згадати популярний в Польщі музичний гурт «Еней», який заснували нащадки українців, переселених під час операції «Вісла». Для творців цього гурту головний герой «Енеїди» Котляревського є символом поневірянь наших одноплемінників, яких переселили на чужі землі. До речі, гурт «Еней» має чудову пісню «Білі тополі» про війну на Донбасі, яка «бере за живе».
Творчість Котляревського і сьогодні для нас має значення — зокрема, у протистоянні з Росією. Інша річ, що вона потребує належного осмислення. Зокрема, в антиімперському ключі.
НА СЛУЖБІ ІМПЕРІЇ?
Декому така постановка питання може видатися дивною. Ну який із Котляревського противник Російської імперії? Він (принаймні про це свідчить його біографія) був начебто її благонадійним обивателем.
Народився письменник у Полтаві. Полтавщина ж була «традиційним» козацьким регіоном, який входив до складу Гетьманщини. Тут у середовищі козацтва були сильні проросійські впливи. Знайшла ця проросійська «полтавська лояльність» вияв і в «Енеїді» Котляревського, де є такі слова:
Було полковник так
Лубенський
Колись к Полтаві полк веде,
Під земляні полтавські вали
(Де шведи голови поклали)
Полтаву-матушку спасать...
Тут мається на увазі Полтавська битва 1709 р., коли російські війська розгромили армію шведського короля Карла ХІІ та його союзника — українського гетьмана Івана Мазепу. Тоді на боці росіян опинилося чимало козаків. Стосувалося це й жителів Полтави. Котляревський, згадуючи ці події, однозначно демонструє свою прихильність до росіян.
Зрештою, він сам тривалий час, з 1796 по 1808 роки, перебував на службі в російській армії, зокрема в Сіверському карабінерському полку. Дослужився до чину штабс-капітана. У 1806—1807 роках Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 років, перебував на теренах Придністров’я, зокрема в місті Бендери. Був учасником облоги Ізмаїлу, де виявив хоробрість під час штурму цієї фортеці. Отримав орден Святої Анни 3-го ступеня за те, що під час цієї війни зумів загітувати буджакських татар перейти на російську сторону.
Також Котляревський у 1812 р., коли французькі війська, очолювані Наполеоном Бонапартом, вторглися на терени Російської імперії, сформував за сприяння малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського у містечку Горошин Хорольського повіту 5-й український козачий полк.
З 1810 р. Котляревський працював у Полтаві наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян», а також попечителем «богоугодних» закладів (1827— 1835 рр.). З 1816 по 1821 рр. був директором Полтавського вільного театру.
Є в Котляревського твір, у якому він оспівує високопоставленого царського урядовця. Це «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Щоправда, ця «Пісня...» далека від од, які писали російські автори, прославляючи високопосадових царедворців. У творі маємо й елементи гумору, й соціальної сатири. Зрештою, компліменти Котляревського Куракіну були не безпідставними. Останній, будучи малоросійським губернатором з 1802 по 1807 рр., чимало зробив для розвитку на Гетьманщині освіти, охорони здоров’я, економіки.
Мав Котляревський підтримку з боку Миколи Рєпніна-Волконського — ще одного малоросійського генерал-губернатора. За сприяння останнього письменник у 1817 р. був підвищений до чину майора, нагороджений перснем з діамантом і почав отримувати щорічну пенсію в розмірі 500 рублів. На той час це була чимала сума. Наприклад, учитель гімназії мав близько 300 рублів на рік.
Звісно, в силу свого становища, письменник мусив демонструвати лояльність до Російської імперії. Не був він опозиціонером. Однак не все було так однозначно. Якраз на початку ХІХ ст. серед малоросійських дворян Гетьманщини поширюються ідеї українського автономізму. Своєрідним маніфестом автономістів стала «Історія русів», яка набула популярності в їхньому середовищі. Нащадки козацької старшини мріяли про відновлення автономної Гетьманської держави. Навіть згадуваного Рєпніна-Волконського, який опікувався Котляревським, звинуватили в автономізмі.
Автономісти, попри лояльність до Російської імперії, демонстрували певну критичність до її владної верхівки, а також до росіян. Це і знайшло вияв у творчості Котляревського. Він (можливо, і несвідомо) творив у сфері культури «український світ», який не лише протистояв російському імперському проекту, але й руйнував його.
БЛАГОНАДІЙНА ЧИ КРАМОЛЬНА «ЕНЕЇДА»
Так, у XVIII ст. на теренах Східної Європи виросла нова імперія, котра почала іменуватися Російською. Ця імперія, взявши етнонім від русинів-українців, намагалася також перейняти їхню культуру. У цій справі імперській владі допомагали українські інтелектуали, серед яких варто виділити Феофана Прокоповича — соратника Петра Великого, автора церковної реформи в Російській державі. Тоді здійснювалася справжня експансія культурних діячів з українським корінням на терени Росії. Зрештою, це було і в пізніші часи. Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Микола Гнідич, Антон Чехов, Анна Ахматова... Цей ряд можна продовжувати.
Фактично новочасна російська культура виросла на фундаменті давньої української культури. Вона засвоїла руську (українську) книжну мову, яка широко використовувала церковнослов’янізми. Це робило цю мову піднесеною, «не для повсякденного спілкування». Не даремно один із «батьків» новочасної російської мови Михайло Ломоносов вважав серед своїх «врат вченості» «Граматику...» старослов’янської мови українця Мелетія Смотрицького.
Не можна сказати, що конфлікт між імперською «штучною» Росією та провінційною «природною» Україною був чітко вираженим — особливо на його початках. Імперськість і провінційність в українців нерідко уживалися, хоча й могли породжувати внутрішні конфлікти. Чи не найкраще бачимо це на прикладі Миколи Гоголя.
1798 рік, коли в Петербурзі, столиці (!) Російської імперії, були опубліковані перші три частини «Енеїди» розмовною українською мовою, став не лише роком народження нової української літератури і «відкидання» літератури старої. Зрештою, цією мовою художні твори писалися й публікувалися набагато раніше. Рукописи розмовною українською мовою фіксуються вже в XVI ст. На початку XVII ст. навіть з’являється перші друковані твори цією мовою — інтермедії Якуба Гаватовича, «Трагедія руська». Правда, надруковані були вони не кирилицею, а латинкою. Загалом же появу таких творів можна трактувати як явище маргінальне, яке не заслуговувало на помітну увагу.
Чого не скажеш про «Енеїду» Котляревського. Її поява в друкованому вигляді дала старт для початку соціокультурного конфлікту між імперською Росією та провінційною Україною. Котляревський, для якого написання «Енеїди» було такою собі забавкою, певно, навіть не розумів, що він створив. Поет не переймався тим, щоб видати свій твір. Без його дозволу перші три частини «Енеїди» надрукував Максим Парпура. Можливо, останній більше розумів значення цього твору. Тому й зайнявся його виданням.
«Енеїда» — справді геніальний твір. Їй важко підшукати аналоги як в українській, так і в світовій літературі. Автор, що добре знав українське народне життя, зумів його тонко передати як з допомогою мовних засобів, використовуючи рідну полтавську говірку, так і з допомогою класичних літературних символів, а також символів національної історії. «Енеїда» — це діатриба, де з гумором і «несерйозно» говориться про одну з найбільших трагедій України — про ліквідацію Запорозької Січі. Говориться, використовуючи відому поему римського автора Вергілія.
Звісно, такий твір не зміг з’явитися на «голому місці». За його плечима існувала велика традиція давньої української — як традиція «висока», що зверталася до класичних зразків, так і традиція «низька», яка, зокрема, виявлялася в творчості т. зв. мандрівних дяків.
«Енеїда» Котляревського дала для нової української літератури потужний старт. Після такого старту вона могла вже розвиватися самостійно, не звертаючи особливої уваги як на стару літературу, так і на новочасну російську.
У ЧОМУ ПОЛЯГАЛА ЛІТЕРАТУРНА РЕВОЛЮЦІЙНІСТЬ «ЕНЕЇДИ»?
Передусім у її народності, чи навіть простонародності. Котляревський апелював до народної культури, відкидаючи культуру елітарну. Правда, робив це письменник «не зовсім серйозно». Зрештою, його самого важко назвати типовим представником народу. Його батько працював канцеляристом. Сам же Котляревський навчався в Полтавській семінарії, був домашнім вчителем, офіцером, службовцем. Проте ця несерйозність виявилася достатньо серйозною річчю. Орієнтація на простолюдну культуру стала в новій українській культурі домінуючою. Теоретичне обґрунтування цієї народності зустрічаємо в пропагандистсько-програмовому документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу».
Хоча «Енеїда» й використовувала спадок давньої української літератури, але вона його й відкидала. Причому відкидала радикально. Варто згадати хоча б фрагменти твору, в яких висміюється традиційна вченість, яка культивувалася в тогочасних українських школах. Також ця вченість, поєднана з російською імперською культурою, висміюється у драматичних творах письменника. У «Наталці Полтавці» носієм такої вченості є Возний, у «Москалі-чарівнику» — Фінтік. І перший, і другий є, радше, персонажами негативними, над якими насміхається автор. Насміхається над їхньою «неприродною» мовою, яка є новочасною російською чи наближеною до російської, над чудернацькими піснями, що лунають з їхніх уст. У цих драматичних творах протиставлення «штучної» російської імперської та «природної» української культур надзвичайно контрастне. При цьому немає сумніву, що Котляревський однозначно симпатизує останній.
Чи робив Котляревський це свідомо? Або наскільки свідомо? Чи інтуїтивно? Якщо ж інтуїтивно, то інтуїція його не підвела. Він відчув суспільний запит і блискуче реалізував його. Котляревський створив «матрицю» для нової української літератури, яка відкидала елітарність, апелюючи до народності й «природності». Так, ця література виглядала як провінційна. Але чи могла вона бути не провінційною в умовах існування Російської імперії? Провінційність, простонародність, «природність» — це була її зброя в протистоянні імперській культурі. Саме це допомагало їй зберегтися. Як і допомагало зберегти український народ від імперської асиміляції.
ПРО ЩО РОЗПОВІДАЛА «ЕНЕЇДА»?
Але говорячи про форму «Енеїди», варто звернути увагу також на її зміст. Про що твір? У ньому в алегоричній формі йдеться про руйнування Запорозької Січі й про поневіряння українського козацтва після цієї події, пошуки ними нових земель.
На це робиться натяк буквально в перших рядках твору:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Як відомо, Січ була зруйнована з санкції імператриці Катерини ІІ. Сталося це за життя Котляревського. Пам’ять про цю подію довгий час жила на Гетьманщині, ставши потім травмою для української національної свідомості. Варто хоча б згадати, як руйнування Січі трактувалася у «Книзі битія українського народу» чи в поезії Тараса Шевченка.
Однак це було пізніше. В кінці XVIII — на початку ХІХ ст. ставлення української козацької старшини, представники якої отримали дворянство в Російській імперії, до «нецивілізованого» козацтва, котре репрезентувала передусім Запорозька Січ, не було однозначно позитивним. Критично-іронічне трактування старосвітського козацтва, наприклад, зустрічаємо у відомих прозових творах Григорія Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» і «Конотопська відьма». Щось подібне у ставленні до запорожців є і в перших частинах «Енеїди».
Описуючи діяння Енея та його товаришів, Котляревський малює портрет «типового» козака. Це людина, яка не проти погуляти, добре поїсти й випити. У «Енеїді» не раз зустрічаються сцени гучних козацьких пиятик, коли око тішить різноманіття страв, а горілка ллється рікою. Ці абсурдні гулянки — наче спроба втекти від реальності, перетворити буття в забуття. Для Енея та його козаків головне — не отримати насолоду, а «втратити голову».
Маємо в поемі й негативну характеристику Запорозької Січі. Остання порівнюється зі «смирительними домами». Так, Зевс, звертаючись до богинь, які не слухаються його, каже:
Або оддам вас на роботу,
Запру в смирительних домах,
Там виженуть із вас охоту
Содомить на землі в людях.
Або я лучшу кару знаю,
Ось як богинь я укараю:
Пошлю вас в Запорізьку Січ;
Там ваших каверз
не вважають
Жінок там на тютюн
міняють,
Вдень п’яні сплять, а крадуть вніч.
Але ці вади козацтва, про які говорить Котляревський, -лише одна сторона медалі. Є й інша. Козаки постають як люди військові. Непевність їхнього становища, коли в будь-який момент може чекати смерть, і визначає їхнє легковажне, гультіпацьке ставлення до життя. Козаки ж при потребі можуть ставати героями, захисниками вітчизни. В одному з місць поеми так говориться про «троянців-запорожців»:
Було тут військо ?-? волонтирі:
То всяких юрбиця людей,
Мов Запорожці-чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей.
Воно так, бачиш, і негарне;
Як кажуть то ?-? нерегулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем, чи обідрати ?-?
Ні сто не вдержить
їх гармат.
Писав це Котляревський, маючи на увазі козацькі нерегулярні загони, які воювали на боці російської армії. Але зараз, читаючи ці слова, мимоволі виникають асоціації з українськими добровольчими батальйонами, що заявили про себе під час нинішньої російсько-української війни на Донбасі?
Котляревський, якому довелося чимало «понюхати пороху», добре знав військове життя з його суперечностями, де героїзм часто поєднувався з розгульним життям, коли воїн перед лицем смерті хоче сьогодні «взяти від життя все».
Наприкінці «Енеїди» зустрічаємо навіть апологетику Гетьманщини, маємо ідилічну картинку із зображенням козацьких полків:
Так вічной пам’яти бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто війско шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький,
Полтавський
В шапках було, як мак
цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.
Ці рядки можна трактувати в дусі українського автономізму. Автор представляє козацькі полки як певний взірець воїнської доблесті, мріючи про їхнє відновлення. Зрештою, в 1812 р., як уже зазначалося, Котляревський створив козачий полк, сподіваючись, що його вдасться зберегти.
Загалом під час написання «Енеїди», яке розтягнулося на багато років, відбулася еволюція ставлення Котляревського до козацтва. Якщо в перших частинах воно критичне й іронічне, то в заключних частинах спостерігаємо вже певну переорієнтацію письменника в цьому питанні. Котляревський передусім позитивно говорить про козацтво Гетьманщини. Останнє замальовується в ідилічно-ностальгічному дусі. Щось подібне бачимо в «Історії русів». Тому вважалося (і, зрештою, не безпідставно), що письменник відновив «козацьку славу».
Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», це — відображення такої ж еволюції малоросійського дворянства, яке виросло із козацької старшини. Значною мірою інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники зверхньо дивилися на «нецивілізоване» козацтво. Для них, людей, які вкусили плодів просвітництва, воно було чимось низьким, архаїчним, таким, що відходить у минуле. Але проходив час, ейфорія від імперської інтеграції миналася. Конкуренція за владу в імперії була сильною. Малоросійське дворянство поступово почало втрачати позиції. Воно «замикається в собі». І тоді в його середовищі поширюються ідеї автономізму. Набуває популярності звернення до козацького минулого, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Ця тенденція отримає розвиток, зазнає трансформації і навіть стає одним із центральних моментів у генезисі новочасної української національної свідомості, яка все відвертіше стає в опозицію до свідомості імперської. І біля витоків цього процесу стояв саме Котляревський зі своєю «Енеїдою».
Загалом Котляревський (хай, можливо, несвідомо) кинув культурний виклик Російській імперії. У перспективі це дало результати. І за це його варто поцінувати.
