Закінчення. Початок у «Дні», №23-24, 9-10 лютого 2018 р.
Впровадження історичної гетьманської титулатури у дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним аксесуаром нової Української Держави і сприяла відповідному пошануванню її голови — Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.
Послідовно національно-державний характер мала зовнішня політика Української Держави. Міністерство закордонних справ очолив відомий український громадський діяч і вчений Дмитро Дорошенко. Українській Державі, попри всі труднощі, вдалося досягнути неабияких успіхів у зовнішньополітичній діяльності. Одним із найбільш важливих питань, яке вирішував гетьманський уряд, було якомога швидше зміцнити національну державність за допомогою Німеччини і водночас позбавившись її опіки, здійснювати власну політичну лінію. Попри тісний зв’язок з державами Почвірного союзу, влітку 1918 р. Українська Держава робить спробу відновити дипломатичні стосунки з країнами Антанти. І хоча цей крок викликав рішучий протест Центральних держав, уже в жовтні німецький уряд погодився на встановлення відносин України з Антантою. З цією метою широко використовувалися дипломатичні стосунки Гетьманату з нейтральними країнами. Вже напередодні падіння Української Держави було сформовано дипломатичні місії — до Франції на чолі з М. Могилянським і Великобританії та США, головою якої мав стати І. Коростовець. Це було яскравим свідченням намагань уряду гетьмана Скоропадського проводити незалежний зовнішньополітичний курс.
Надзвичайно важливим державотворчим аспектом зовнішньої політики Української Держави було намагання до консолідації усіх українських етнічних територій. Гетьман демонстрував виразне прагнення включити до складу України Кубань, Крим, значною мірою заселених українцями, які ніколи не втрачали духовної і культурної спорідненості з метрополією. У вересні 1918 р. між урядами України іта Криму було укладено попередньо федеративну угоду, згідно із якою Крим мав належати до Української Держави як автономний край з власним сеймом.
Гетьманові у його зовнішньополітичній діяльності було властиве розуміння того, що Україна має бути сильною державою. У цьому контексті надзвичайно важливим було міцно закріпитися на узбережжі Чорного моря, яке було опановане українцями внаслідок тривалої військової боротьби козацтва та колонізаційної експансії. Це завдання необхідно було виконати, тісно прив’язавши до Української Держави Бессарабію, Крим і Кубань, значною мірою заселених українцями.
Морський кордон України був єдиним стабільним рубежем, який водночас був її вікном у світ. Проте він потребував надійного захисту, що міг виконати сильний український флот. Тому проблема Чорноморського флоту була одним із головних напрямків дипломатичної і воєнної політики.
Гетьман висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі т. зв. козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію. Ця територія, заселена донськими, кубанськими, терськими, уральськими (яіцькими) козаками, кавказькими народами, калмиками, казахами, включала також потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя. Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давали реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності.
Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Українською Державою, було розв’язання земельного питання і проведення оптимальної аграрної політики. З перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, яка мала своєю метою створення економічно сильного класу середнього і заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави шляхом парцеляції великої земельної власності за викуп. З цією ж метою планувалося заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.
На початок листопада 1918 року проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою усіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 дес. кожне.
На думку фахівців, цей закон був одним із найбільш демократичних у порівнянні із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здіснення окресленої реформи без сумніву могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньо-заможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави. Звернення до цього досвіду сьогодні, без сумніву, сприяло б виведенню України з кризового стану, в якому опинилось її соціально-економічне життя.
Високої оцінки заслуговує фінансова політика Гетьманату. У надзвичайно складних умовах була створена стабільна грошова система й забезпечено українській валюті високий курс. Економічному відродженню України сприяли заснування Державного банку та Земельного банку, впорядкування бюджетного процесу. Подібні заходи важко собі уявити за часів Центральної ради та Директорії УНР.
Гетьман і його оточення розуміли, що у тій боротьбі, яка розпочалась між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене у новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею та зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею в залежності від участі у боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави. В цьому контексті цілком логічно відновлення історично-традиційного Гетьманату 29 квітня 1918 р. призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону — універсалу Гетьмана Всієї України 16 жовтня 1918 р.
Культурно-творча діяльність доби Павла Скоропадського спиралась на меценатську традицію українських гетьманів, які підтримували загальнонаціональний напрямок розвитку української культури. Починаючи від П. Конашевича-Сагайдачного, який вписався з усім Військом Запорізьким у Київське Братство, підтримав створення Києво-Могилянського колегіуму, і закінчуючи К. Розумовським, який плекав ідею створення університету в Батурині, усі українські гетьмани були ревними опікунами освіти й науки. Навіть за надто короткий період гетьманування Скоропадський заснував два українські університети й Українську Академію наук.
Гетьман не мав наміру обмежитися відкриттям двох українських університетів. Готувалося створення українських університетів в Одесі та Харкові шляхом реорганізації наявних там російських університетів, а також у Катеринодарі на Кубані та в Сімферополі у Криму. Особливо слід відзначити, що на державний кошт були прийняті усі українські середні школи, створені українською громадськістю за доби Центральної ради, і водночас була створена ціла низка нових українських початкових шкіл та гімназій, які фінансувались державою.
Безсумнівні здобутки Гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів, що є темою окремої розмови. Наразі можемо констатувати прагнення класового миру, примирення інтересів селян і великих землевласників, підприємців і робітників, здебільшого за рахунок заможних верств, яке демонстрував Гетьман Павло Скоропадський і його уряд. Воно ставило за мету утвердити реальне соціальне партнерство, сприяти національній консолідації усіх верств українського народу і мало забезпечити стабільність української державності. Поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення Гетьманату Павла Скоропадського цілком відповідало тогочасним тенденціям суспільного розвитку цивілізованих європейських країн.
На тлі нищення більшовиками національних і соціальних вартостей в Росії Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові і національно-культурні цінності. Руйнація Гетьманату Павла Скоропадського українськими соціалістами, фактично у спілці з більшовиками, призвела зрештою до катастрофи, поразки національно-визвольних змагань і втрати української державності.
