Маятник історії відраховував останні місяці року 1240 від Різдва Христового. В глибокій зажурі стояли понурі чорні ліси, пронизливий вітер гнав у безвість важкі темні хмари. В такий час, коли, здавалося, сама природа навівала відчуття непояснимої пригніченості й туги, над руським народом згущалася довга ніч монголо-татарського панування. Кривавим смерчем проносилися руськими землями Батиєві орди, в руїнах лежали давні мiста, хмари ситого вороння кружляли над тисячами потятих воїнiв. І тягнулися в далекі монгольські степи нескінчені потоки бранців — талановитих будівничих, зброярів, ювелірів та інших ремісників. А жителі мiст та сіл, де ще не пройшлися монгольські тумени, з тривогою чекали на день прийдешній. Тим часом ординська навала нестримно сунула далі на захід.
В один з таких днів зловісна примара погибелі нависла і над стольним градом земель руських. Охоплені жахом від усвідомлення безвиході та приреченості, сотні киян споглядали з висоти мiських стін небачене досі видовище: довкола Києва, скільки око сягало, метушилася «небачена рать», незлічене кочове воїнство. Наслухавшись страхітливих чуток, що ширилися по всій землі, про нечувану жорстокість пришельців, кияни тепер наяву відчували наближення судного дня. «І пробував Батий коло города, а вої його облягли город, — свідчив очевидець тієї моторошної картини. — І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його…»
Для оволодіння найбільшим городом Русі хан Батий кинув всі свої сили. Захоплений киянами «язик», татарин Товрул, повідав, що під городськими стінами зібрався весь «цвіт» монголо-татарської орди. «Се були брати його (Батия), сильні воєводи Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк, — запише пізніше літописець. — А першим його воєводою був Субедей-богатир і Бурондай-богатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську. І інших було без числа воєвод...».
Більшість знекровлених у нерівній боротьбі розрізнених руських князівств вже топтали коні туменів монголів. Обложеній монголо-татарськими полчищами «матері городів руських» не було звiдкiля чекати на допомогу. Знаючи про лиху долю, що спіткала їхніх сусідів, кияни без роздумів відкинули пропозиції про здачу Києва на милість завойовників.
...Хід історичного розвитку давньої Євразії у ХII — ХIII ст. йшов саме таким шляхом, що вторгнення Батиєвих орд розпочалося не на Русь Володимира Мономаха чи його сина Мстислава Великого, що перебувала в зеніті ратної слави, чи, принаймні, на Русь часів диумвірату Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславовича, які успішно протистояли агресивному натиску Степу, а на відособлені, чимдалі дужче затягувані трясовиною міжусобиць, князівства.
Особливо несприятливими для них виявилися часи, що передували появі на східних кордонах Русі грізних пришельців, котрих «никто же добре ясно не весть, кто суть, и отколе изидоша, и что за язык ихъ, и которого племени суть, и что вера ихъ». Достатньо сказати, що з 1201 р. по 1212 р. на київському столі змінилося 12 князів, і всякі коментарі будуть зайві. Переможці у змаганні за стольний Київ добре розуміли хиткість, ненадійність свого становища. Будь-якої миті їх могли зігнати зі столу інші претенденти, і тоді колишні князі взагалі могли залишитися без волості. З цих міркувань окремі князі, що мали міцні позиції у своїх вотчинах, вважали за краще залишатися на старих місцях, а Києвом управляли їх ставленики.
1169 р. київським князем з волі Андрія Боголюбського став його брат Гліб Юрійович; на початку ХIII ст. галицький князь Роман Мстиславович залишив на київському столі Інгваря Ярославовича; напередодні взяття Києва монголо-татарами ним управляв тисяцький Данили Галицького Дмитро.
Катастрофічна поразка розрізнених навіть під час битви на Калці русичів і половців від монголів у 1223 р. мала непоправні наслідки для подальшого розвитку як Русі в цілому, так і Києва зокрема. Після величезних людських втрат, загибелі Мстислава Романовича давня столиця вже не змогла звестися на рівні ноги. Знов, наче в калейдоскопі, змінюються на Горі правителі: з 1235 р. по 1240 р. київський стіл посідало 9 князів, а напередодні облоги, чи не вперше з часів Кия заснований ним град взагалі залишився без князя.
Діючи за принципом «моя хата скраю» князі розраховували, що біда не дійде до них чи пройде стороною, а в крайньому разі сподівалися пересидіти лиху годину за міцними і, як їм здавалося, неприступними стінами. Логіку таких дій важко збагнути, адже ще в 1223 р. князі мали усвідомити всю глибину загрози. Не могли вони не розуміти і нині, що їм загрожує неординарне половецьке вторгнення. На той час давні держави Центральної Азії і Закавказзя, з якими Русь вела торгівлю, вже впали під натиском туменів «Підкорювача Всесвіту» Чінгізхана, а їхнi квітучі міста лежали в руїнах. І про це не могли не знати на Русі, що підтверджується літописними рядками: «И мы слыхахом, яко многы страны (татари) поплениша: Ясы, Обезы, Касоги, и половець безбожных множество избиша...» Але немає навіть натяків у літописах про спроби організованого опору завойовникам князями південно-західних земель. Важко збагнути, що криється за цим — деморалізованість правлячої верхівки, її егоїзм чи політична короткозорість. Навіть падіння Переяславської та Чернігівської земель не зупинили князів від зведення особистих рахунків.
Останнім київським князем доби Київської Русі вважався Данило Галицький. Не вважаючи за доцільне залишатися на порубіжжі з монголо-татарами, він посадив у Києві діяльного, досвідченого та хороброго тисяцького Дмитра, доручивши йому підготувати мiсто до оборони. Зі скупих літописних рядків про героїчний опір киян завойовникам та особисту мужність Дмитра можна зробити висновок, що за виділений йому Історією короткий проміжок часу воєвода зробив усе можливе для виконання поставленою перед ним завдання. Маючи в своєму розпорядженні недостатньо війська для захисту найбільшого мiста Русі, Дмитро значну роль в організації оборони відвів мiському ополченню. Але і цих сил могло виявитися замало для утримання всього мiста, тому, щоб не розпорошувати сили захисників, з початком облоги воєвода віддав наказ залишити Поділ, оборонні споруди якого не були пов’язані з оборонними спорудами Гори. Цим може бути пояснене повідомлення літопису про штурм лише Верхнього мiста.
Щоб тримати захисників Києва в постійній напрузі, Батий розпочав штурм стін мiста по всьому їх периметру — чисельність приведеного ним війська дозволяла це — і кияни стійко відбивали безперервні атаки. Але основний удар монголо-татари спрямували в найуразливіше місце стін — біля Лядських воріт. Замість традиційного глибокого рову перед валом цю ділянку укріплень захищала заболочена заплава Хрещатицького ручая.
На час штурму болото скували міцні морози і татари без перешкод підвели під стіни всю свою стінобитну техніку. Каменеметальні машини — пороки — «безперестану били день і ніч». Врешті-решт стіна була зруйнована і в пролом ринулися тисячі ординців. Кияни билися з запеклістю приречених, завдавали ворогу тяжких втрат і монголи були змушені зупинитися на валу. Для продовження битви не вистачало сил як у нападників, так і в захисників. Не маючи найменшої надії на поповнення своїх сил, і розуміючи, що всієї території Верхнього мiста йому вже не втримати, Дмитро відвів вцілілих оборонців Києва в град Володимира.
Холодний ранок 6 грудня 1240 року перегорнув найтрагічнішу сторінку в багатовіковій історії «матері городів руських». Підкріплені свіжими силами і підбадьорені тим, що значна частина Верхнього мiста опинилася в їхніх руках, ординці прорвали укріплення мiста Володимира в районі Софійських воріт, названих пізніше Батиєвими. Уперта боротьба велася за кожну вулицю, кожний дім, яскравим свідченням чого є дані археологічних розкопок. Навіть Десятинна церква, що стала останнім оплотом захисникiв Києва, не відразу впала. В літописi записано, що хори храму обвалилися від ваги людей, що заполонили їх. Однак більш ймовірне припущення, що храм зруйнували пороки. За час, поки татари підвели їх під стіни церкви і розбивали їх, обложені здійснили відчайдушну спробу вирватися на волю, риючи підземний хід до схилу Старокиївської гори. Оглушливий гуркіт падаючих стін та склепінь, що впали, поклав край останній надії захисників древньої столиці. Більш ніж за сiм століть повернуто археологами із небуття цей, здавалося, навіки похований під уламками трагічний епізод оборони останньої твердині Києва…
Закінчення читайте на наступній стор. «Історія та «Я»
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:
414-90-00 — Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ
Адреса електронної пошти (e-mail): [email protected].кiev.ua
