«День» завершує друкувати публічну лекцію професора Кам’янець-Подільського університету Валерія Степанкова, яка відбулася в Національному університеті «Острозька академія». Лекція викликала неабиякий інтерес не тільки в студентів, викладачів Острозької академії, але й у фахівців (а серед останніх є чимало таких, що готові підготувати контраверсійне бачення проблем Національної революції ХVII століття). Ми будемо раді оприлюднити на сторінках «Дня» відгуки на виступ шановного професора. Нарешті, щиро дякуємо за допомогу в організації публічної лекції В.С.Степанкова ректора НУ «Острозька академія» Ігоря Демидовича Пасічника та першого заступника міського голови Кам’янця-Подільського Ігоря Васильовича Лисого.
...Ми розповідаємо про якісні зміни в суспільствах Нідерландів, Японії, інших країн, але забуваємо, що такі самі зміни відбулися й на території Української держави в середині XVII століття. Майже 100 років українські селяни користувалися соціальними наслідками цих перетворень. Пригадайте процес закріпачення в XVIII столітті в Лівобережному Гетьманаті.
Українці, хай і на нетривалий час, відчули себе нацією. Козацтво вже відчувало себе політичною нацією Речі Посполитої в тогочасному розумінні ще в 30-х роках XVII століття; вони вважали себе господарями на цій землі. Я називаю ці події Національною революцією, враховуючи якісні зрушення революційного характеру, що відбулися на території Козацької України, тобто на території Української держави (виключаючи західноукраїнський регіон). Аналогічна ситуація була в Голландії: на півночі Нідерланди, на півдні Бельгія. І не треба боятися цих порівнянь!
Я категорично проти термінології «козацько-польська війна» і т. ін. Політичний чи національний аспект, а з іншого боку аспект соціальний. Не можна ці аспекти поєднувати! Якщо поляки вели повстання під проводом Тадеуша Костюшко, чи згадаймо Польські повстання (революції) 1830—1831 рр. та 1863—1864 рр., то, будь ласка, покажіть мені, де ж написано в польській літературі, що велася «російсько-шляхетська війна». То було Польське повстання. Хто його очолював — шляхта. В Україні ту ж саму роль виконувало козацтво. Але це не означає, що не вели боротьбу селяни, міщани, духовенство, частина української шляхти... То чому ми наголошуємо на слові «польська», «держава» чи національність, а з іншої сторони подаємо лише стан — козацтво. Оце і є наслідок впливу на нашу свідомість польської історіографії; ми ж завжди намагаємося підладжуватися під чиюсь думку — Росії чи Польщі, «гнемо хребет» перед Сходом і Заходом. Боїмося сказати — не дай Бог, образяться, що їхні предки щось робили не так, підкреслюю, на наших етнічних теренах. Вони свою історію гарно пам’ятають. Грюнвальд поляки й литовці не забувають!
Це ж була українсько-польська війна. Треба ставити питання, а не перетворювати визвольну боротьбу української нації за незалежність виключно на внутрішню громадянську війну Польщі (козацтво вело боротьбу з урядом за свої станові інтереси). Хіба тільки станові інтереси були? А національний фактор? Нація втратила сотні тисяч людей, а тут створюється стереотип; дана термінологія, на мою думку, не наукова.
Водночас з’явилися й інші міркування з приводу хронологічних меж революції. Так, на думку В.Шевчука, Визвольна війна закінчилася у 1678 році зі знищенням турками Чигирина, а юридично її поразку оформив «Вічний мир» між Московією та Річчю Посполитою 1686 року. Є ще декілька варіантів...
Я, зокрема вважаю, що ці події Української революції завершилися 1678 року. Чим я керуюся у своїх міркуваннях щодо цього? Якщо ми говоримо про національно-визвольну війну чи про українську революцію — немає значення, — ми повинні чітко визначитися, яка була її мета. Мета боротьби полягала в тому, щоб здобути незалежність України, й це саме так. Тоді постає питання: якщо ми беремо 1657 рік — смерть Богдана Хмельницького, велика втрата, й далі розпочалася громадянська війна. Але боротьба за незалежність не припинилася, вона продовжувалася. Після Гадяча в 1658 р. був Чуднів 1660 р. А хіба після укладення Чуднівського договору завершилася боротьба Української держави чи то за незалежність, чи то за кращий статус політичної автономії, чи за кращу протекцію? Чому ми забуваємо про політику Тетері чи про політику Дорошенка, якого я вважаю після Богдана Великого найталановитішим політичним діячем XVII—XVIII століть.
Тепер постає запитання, чому я вважаю, що 1676 рік завершив Національну революцію? Справа в тому, що цього року в Українській державі відбулися катастрофічні процеси, а саме: було ліквідовано Правобережний Гетьманат Петра Дорошенка. Після 1676 року ні Юрій Хмельницький, який був проголошений князем, ні наступні гетьмани, що проголошувалися з дозволу польського короля, не змогли відновити державу в Правобережній Україні, там, де ця держава створювалась, де була її столиця — Чигирин. У 1676 році припинилося існування Української держави, була ліквідована державність на Правобережній Україні. І героїчні зусилля представників української еліти другої половині XVII — початку XVIII століття, включаючи Івана Мазепу, відновити державне життя, домогтися певного політичного статусу в складі чи Османської імперії, чи Росії, чи Польщі вже успіху не мали.
І ще один момент: якщо ми візьмемо, те що сталося де-факто, коли укладався Бучацький договір із Річчю Посполитою й Туреччиною в жовтні 1672 року, ми з вами знаємо п’ять — шість коротких його статей, то це не є весь зміст договору, а лише основні положення. В архівах зберігається його зміст, розписаний на багатьох сторінках. Так от, є цікавий момент: у договорі, коли я досліджував це питання, вперше знайшов термін «Українська держава», у перекладах із турецької на польську було й положення про Українське панство. Польща визнавала українське панство, тобто в кордонах Брацлавського і Київського воєводств, правобережна частина Київського воєводства, що частково перебувало в складі Московії. А вже договір 1676 року між Річчю Посполитою та Османською імперією (після того, як Петро Дорошенко здав повноваження) не передбачав збереження Української держави — так було зафіксовано на міжнародному рівні.
1677 року турецький уряд зробив спробу поновити державне життя за допомоги Юрія Хмельницького — це правда, але як все закінчилось — невідомо й до нашого часу. З цього приводу звертаюсь до молодих істориків — все, що розповідають про кінець життя Юрія Хмельницького, що його в Замості чи Кам’янці скинули з мосту — легенда й неправда. Доля Юрія Хмельницького досі невідома. Юрій Хмельницький не повертався в Україну після того, як він був позбавлений влади згідно з миром між Росією й Туреччиною 1671 року; його вивезли до Туреччини.
Спроби знайти підтвердження загальновідомих нібито фактів і моїми колегами, які займаються історією XVII століття, завершилися нічим.
Юрій Хмельницький в нашій історії дуже негарно зображений — великий батько й немічний син. Його трагедія полягала в тому, що він любив Україну (я читав його листи, вони дуже патріотичні), а також він просто не був політиком. До влади Юрій прийшов у 16 років, в той час полковники й старшина мали великий життєвий досвід, політичний вплив, вони могли погріти руки на імені Богдана, його нащадків. Юрій став заручником політичної боротьби.
КОЛИ БУЛО СФОРМУЛЬОВАНО УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНУ ІДЕЮ?
На середину XVII ст. бурхливий розвиток самосвідомості істотно збагатив зміст національної ідеї. У різних прошарків населення формувалося чуття етнічної спільноти, відбувалася національна самоідентифікація «русинів» власне як «українців», хоча залишалося маркування населення України й Білорусі назвою «руський народ». Зміцнювалося відчуття нерозривності власного буття з місцем їхнього проживання, яке бачилося священною землею предків, рідним руським краєм, тобто Батьківщиною. Для українців священними виступали Київ і Дніпро, й цікаво, що з початку XVII століття подібних рис починає набувати для козаків Запорожжя. В одному з листів відзначається: «козаки зберегли Запорожжя». Православ’я перетворювалося в одну з найважливіших невід’ємних ознак етнічної самоідентифікації українців, у підвалину їхньої національної єдності. Водночас, внаслідок політики національно-релігійних утисків польського режиму (у 30 х рр. XVII ст. мали місце елементи етнічних чисток), серед козаків ширилося й міцніло почуття ненависті до Польщі й поляків, католиків, греко-католиків та євреїв, котрі підтримували колоніальний режим.
Представники патріотично налаштованої шляхти, духовенства й інтелігенції розвивають ідею безперервності буття руського (у розумінні українського) народу з княжих часів. Відтак князі й козацькі гетьмани окремими авторами представлялися частинами однієї й тієї ж Русі. З 20 х рр. XVII ст. поняття «руськийнарод» набуває «термінологічної конкретності, позначаючи мешканців територій, історично пов’язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами княжої доби, як відзначає Наталя Яковенко. Починає виділятися існування такого особливого спадкового «знаку» українського народу, як «преславна руська кров». Започатковується обґрунтування погляду на нього як окремий народ серед решти слов’янських народів, котрі сповідували православ’я. Зароджується й розвивається поняття національного відступництва, яке різко засуджувалося. Часто-густо переміна православного віросповідання на католицьке чи уніатське трактувалося як прояв національної зради. У середовищі шляхти формується погляд на себе як на «руський народ політичний», рівноправний з польським і литовським народами й котрий разом із ними виступав співтворцем Речі Посполитої. Відстоювалася думка, що дане об’єднання трьох «вільних народів» сталося на договірній основі зі збереженням прав і свобод руського народу.
Відбувався процес «переростання відчуття етнічної спорідненості, яке спирається на спільність території, мови та релігії, в усвідомлення себе політичним колективом-народом, що має виключне право на політичну самореалізацію в межах власної території». Виразно окреслилися контури мети національних прагнень — вільного, без національно-релігійного гноблення, розвитку. Але її реалізація, і це треба відзначити, вбачалася тогочасною елітою не у виході зі складу Речі Посполитої й створенні самостійної держави, а в зрівнянні українців у правах із поляками й литовцями. Ця поміркованість стала наслідком неспроможності родової знаті сформулювати й висунути «політичну програму для руського національного існування». Серцевину національної ідеї народу, що бореться за незалежність, складає комплекс уявлень і положень про створення суверенної держави.
До початку Національної революції 1648 — 1676 рр. у свідомості частини старшини й рядового козацтва почала викристалізовуватися ідея політичної самобутності утворюваного державного організму. У зв’язку з чим у 30-х роках посилюється сепаратизм старшини, прагнення домогтися від уряду визнання витворених владних структур, тобто певного автономного політичного статусу для козацької України. Так, у 1630 році керівники повстання вимагали виведення з козацької території польських підрозділів, а Корсунська козацька рада 1632 р. ухвалила не пускати «ляхів» у Лівобережну Україну. Вперше висувається ідея захисту своїх прав на певній території, що засвідчувало наміри утворити власну козацьку республіку.
З початком Національної революції розпочався якісно новий етап у розвитку державної ідеї. Переговори українського гетьмана Богдана Хмельницького з послами коронного гетьмана Миколи Потоцького у березні 1648 року засвідчили наміри повсталих козаків домагатися не тільки відновлення станових прав і вольностей, але й виведення з Лівобережжя та «України» (того часу такої назви не було) польського війська, скасування тут «управління Речі Посполитої» й дозволу на відносини з «зарубіжними володарями», тобто широкого самоуправління для козацької України.
Здобуті в травні 1648 року перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем дозволили Б.Хмельницькому радикалізувати політичну програму. Тепер вона передбачала, окрім поновлення «давніх вольностей», підпорядкування Війська Запорозького «тільки одному королю», ліквідацію на теренах козацької України (включаючи Білоцерківщину та Уманщину) польських органів влади й адміністративно-територіального поділу та перетворення даної території в удільну, з визначеними кордонами, державу, очолювану гетьманом. Так вперше було висловлено ідею утворення держави на частині української території. Ймовірніше всього вона мала становити собою не автономне утворення в Польщі, а третю складову частину (разом із Польщею і Литвою) Речі Посполитої. Слід зауважити, що влітку 1648 р. гетьман і більшість його соратників не виношували планів розриву із Річчю Посполитою й виявляли готовність визнати владу польського короля, хто б ним не став: московський цар, трансильванський князь чи хтось із братів покійного Владислава IV, котрий помер 20 травня (за умови визнання прав утвореної козацької держави).
Ця програма в умовах масового розгортання національно-визвольної боротьби українців пробудила у свідомості польської й української шляхти новий погляд на козацьку Україну та характер її відносин із Річчю Посполитою. По-перше, вони раптом осягнули можливість відродження Української держави зі столицею у Києві; по-друге, побачили в її появі смертельну небезпеку для існування Речі Посполитої. Тому в листі до примаса Польщі Мацея Лубенського брацлавський воєвода, український православний шляхтич Адам Кисіль вмовляв вжити рішучих заходів для врятування Вітчизни від загибелі: «Щоб з нею не трапилося (від чого нехай береже Бог) того ж, що з Римською імперією». Як засвідчив хід конвокаційного сейму влітку 1648 р., канцлери Польщі й Литви звернули увагу представників шляхетського стану на недопустимість порушення цілісності Речі Посполитої й необхідності пам’ятати приклади Нідерландів (Голландії) і Неаполітанського повстання 1647 року. Створена сеймом комісія для переговорів з Б.Хмельницьким отримала суворий наказ у жодному випадку не погоджуватися на створення «особливого уділу з володінь Речі Посполитої», ні на скасування її влади на теренах певного регіону (йшлося про козацьку Україну).
У свідомості учасників визвольної боротьби зароджувалася (далеко не завжди чітко сформульована) ідея самостійності Русі, її незалежності від Польщі. Захоплені до полону козаки й повсталі селяни й міщани заявляли, що «вже держава від вас ляхів перейшла до нас козаків», засвідчували наміри «вдарити по Речі Посполитій» й дійти до Вісли («загнати поляків за Віслу»). Польські сановники також констатували існування у них плану досягти «відокремлення Русі від Корони». Ці погляди реалізовувалися на основі власної держави у надзвичайно інтенсивному процесі розбудови, за зразком Війська Запорозького, державних інституцій на визволеній території: армії, центральних і місцевих органів влади, адміністративно-територіального устрою (полково-сотенного), судових установ, соціальної структури.
Після перемоги під Пилявцями (23 вересня 1648 року) у гетьмана визріває задум «відняти польські володіння до Вісли», тому вирішив продовжити похід до західних кордонів України. Але в цей час а ні він, а ні більшість старшин ще не спромоглися сформулювали ідеї створення незалежної держави в етнічних межах України. Вірогідніше всього вони виношували задум домогтися визнання з боку новообраного короля за Україною (щонайменше в складі Київського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського та Подільського воєводств) статусу третього суб’єкта Речі Посполитої. Реалізувати його сподівалися шляхом реформування її державного устрою, яке мав здійснити, зміцнивши свою владу, «монарх не католик».
Оскільки наміри звести на польський трон московського царя чи трансильванського князя провалилися, Богдан Хмельницький підтримав кандидатуру Яна III Казимира, котрого поляки обрали королем. Вступивши з ним у переговори, гетьман погодився на укладення перемир’я (схваленого козацькою радою під Замостям 21 листопада), що передбачало відведення українського війська від західних кордонів України у її південну частину. Цей факт оцінюється й по сьогоднішній день, як найтрагічніша сторінка процесу українського державотворення (полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький наполягали на тому, щоб «з цих країв не вступатися, а цю війну закінчувати не трактатами, а щастям, яке їх супроводжує»).
Поява у політичній свідомості еліти нових уявлень про мету боротьби не могла не позначитися на ході переговорів із польською комісією Адама Кисіля, що розпочалися 20 лютого у Переяславі. Вони вразили її радикальною зміною поглядів гетьмана на характер відносин з Річчю Посполитою.
По-перше, Б.Хмельницький засвідчив право українського народу на самостійне державне життя в етнічних межах свого проживання. «Досить нам на Україні і Подолю і Волині, — заявив гетьман 23 лютого польським послам, — тепер досить достатку в землі та князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи». Чому по Віслу? В українських народних піснях, у приказках було поняття «Вісла» — як рубіж.
По-друге, гетьман започаткував формулювання понять «національної» та «територіальної» соборності України. Він неодноразово наголошував на намірах «відірвати від ляхів усю Русь та Україну», звільнити «з лядської неволі народ весь руський» («народ всієї Русі») тощо.
По-третє, він уперше висунув ідею незалежності України. Кілька разів підкреслював рішучість добиватися її «звільнення», «відриву» від Польщі. Під час спілкування з козаками у кінці квітня — на початку травня російський посол Григорій Унковський дізнався, що польському посольству було сказано: «Гетьман і Військо Запорозьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть». Отже, вперше в історії українсько-польських відносин другої половини XVI — першої половини XVII ст. у лютому 1649 р. польській стороні було офіційно заявлено про небажання українців перебувати в складі Речі Посполитої й наміри домагатися розбудови незалежної держави.
ЧОМУ КОЗАЦЬКА УКРАЇНА РОЗІРВАЛА ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ?
В Переяславі гетьман і старшина прийняли протекцію московського царя. Й даний акт став юридичною формою відокремлення та незалежності Української держави від Речі Посполитої, та водночас у жодному випадку ми не повинні забувати, що він стосувався виключно козацької України, а не всієї України. Решта території залишалася в складі Польщі.
На час прийняття присяги обидві сторони тлумачили поняття «Мала Русь» в його вузькому розумінні — терени створеної Української держави, а не в широкому як усі етно-українські землі. Пізніше на цьому грала російська шовіністична, політична структура. І Б.Хмельницький вбачав у Росії державу, яка, на його думку, допомогла б розгромити Річ Посполиту і включити західноукраїнські землі до складу Гетьманату. Впродовж 1655 — 1657 років він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на всю Україну. В одному з документів є запис шведського посла: Б.Хмельницький неодноразово підкреслював наміри поширити владу «на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова до Вісли». Це не українець написав!
Україна — землі, де був козацький регіон, а Стара Україна — Роксоланія. Не випадково вже у вересні 1655 року, коли українські війська прямували через Поділля до Львова, вийшов указ царя про доповнення титулу «всієї Великої і Малої Русі самодержця», новими словами «Великий князь Литовский, Белыя Руси, Волынский и Подольский». Саме принципова відмінність у підходах до західноукраїнського регіону стала головною перешкодою й причиною непорозумінь, прихованого суперництва між українською старшиною та російськими воєводами під час спільного Західного походу восени 1655 р. З цієї ж причини виникло гостре протистояння 1655 — 1659 років на території південної частини Білорусії.
Визначальним чинником, який призвів до прийняття українською елітою протекції Олексія Михайловича, виступала нагальна потреба одержання суттєвої воєнної допомоги, що знайшло відображення в статтях договору 1654 року. Але цим сподіванням не судилося збутися. Російський уряд, вбачаючи основне завдання у відвоюванні Смоленська, оволодінні Білорусією й стратегічними районами Прибалтики, відводило українському театру воєнних дій у 1654 році другорядну роль, хоча власне він виступав головним у боротьбі з Річчю Посполитою та Кримом. Маючи величезну перевагу над литовцями (70 тисяч проти 15 — 18 тисяч), цар замість того, щоб направити на допомогу Хмельницькому 30 тисяч вояків, розпорядився гетьману негайно надіслати в Білорусію 20 тисяч вояків. Унаслідок чого українська армія, яка нараховувала 40 тисяч, виявилася істотно послабленою перед загрозою наступу з північного заходу 40 — 50 тисяч жовнірів польського війська та приблизно 30 — 40 тисяч татар із півдня. Так докорінно змінилося співвідношення сил. Не було розроблено спільного плану дій української й російської армій. Міркування російського історика Саніна про наявність «общих согласованных оперативных планов» не знаходить підтвердження з боку свідчень виявлених джерел, що позбавило гетьмана ініціативи в проведенні кампанії 1654 року.
Всупереч очікуванням Хмельницького, що росіяни, розгромивши литовців, продовжать наступ на Польщу й таким чином скують дії польської армії, російське командування зайнялося облогами міст, переселенням білорусів у Московію, утвердженням влади Росії в Білорусії й Литві. Пізньої осені 1654 року російська армія взагалі припинила наступальні операції.
Російський уряд, дізнавшись про загрозу вторгнення польсько-кримських військ в Україну, не вніс істотних змін до стратегічного плану ведення війни й майже на три місяці запізнився з наданням воєнної допомоги Хмельницькому, яку той просив. Прийшло лише 12 тисяч вояків. Ця допомога була незначною, щоб протистояти наступу ворога. Все закінчилося катастрофою для Брацлавщини, для Східного Поділля. Зрозуміло, що Хмельницький не міг витримати удару польської армії з заходу й татарської кінноти з півдня. Битва під Охматовим 29 січня — 1 лютого 1655 р. не виявила переможців, але залишила за поляками й татарами західну частину Української держави.
Польське командування не мало коштів, щоб заплатити татарам за надану допомогу, тому воно дозволило їм у вигляді плати брати населення Української держави. Є жахливі дані командувача польської армії, чернігівського воєводи Криштофа Тишкевича, де він описує: «Тільки між Південним Бугом і Дністром стали попелом 270 поселень. Було зруйновано тисяча церков, було забрано в ясир понад 200 тисяч осіб». Тисяча церков у межиріччі були знищені! Поляки брали населені пункти штурмом самі, бо татари не вміли вести облогу, а вже потім давали людей їм на поталу. Татари вирізували всіх, до немовлят.
Після такого страшного удару по планах Б.Хмельницького за допомогою Московії вистояти в боротьбі з Польщею, він різко змінює курс. Уже весною 1655 року після цього погрому (Буша на Поділлі), прийнявши протекцію царя, він направив нове посольство до турецького султана з пропозицією прийняти Україну під протекцію Порти. Таким чином, українська еліта вже бачила, що ті надії, які покладалися на Москву, в мілітарному відношенні не справдилися. Росія не відстоювала й політичні інтереси України, як показали Віленські угоди.
Російська дослідниця Яковлєва (треба віддати їй належне), чесно визнала трагічні наслідки для України Віленських домовленостей: «Та легкість, коли не легковажність, з якою московські посли погодилися урізати територію Гетьманщини до межі Білоцерківської угоди, хоча навіть поляки більше сподівалися на кордони, установлені Зборівською угодою, не можуть не викликати подиву». Фактично це було порушенням Переяславської угоди 1654 р., згідно з якою встановлювався кордон за Зборівською угодою. Козаки опинилися в стані подвійного протекторату. Їхньою думкою щодо цього ніхто не поцікавився. Навіть якщо взяти до уваги те, що даний пункт Віленської угоди ніколи не був виконаний, козаки мали усі підстави вважати, що їх зраджено. Між тим загроза з боку Польщі зникла восени 1655 р. внаслідок її захоплення Швецією («Потоп»), з якою вдалося встановити дружні відносини.
Основною умовою прийняття українською елітою протекції було зобов’язання царя «все Войско Запорожское польскому королю не выдавать и за них стоять» и «от всех неприятелей боронити». Її невиконання позбавляло в її очах сенсу саму протекцію. Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів Української держави. Їхнє порозуміння таїло смертельну небезпеку для утвердження української незалежності. Насамперед його турбувала доля західноукраїнського регіону, що міг назавжди залишитися в складі Польщі. Щоб запобігти подібному розвитку подій, він, усупереч позиції Москви й умовам договору з нею, восени 1656 р. активізував переговори із Швецією, Трансильванією, Молдавією й Валахією про створення антипольської коаліції. У світлі сказаного стає зрозумілою вкрай негативна реакція гетьмана й старшини на одержані від посольства відомості про хід і наслідки Віленських переговорів. На зібраній старшинській раді Б.Хмельницький навіть висловився було за розрив договору з Московією: «Треба отступить от руки царского величества...». Мав рацію М.Грушевський, коли стверджував, що «військо і особливо старшина були незвичайно подражнені тим, що Москва трактувала про них без них. Сей факт став постійним аргументом против московської політики, против льояльності до Москви, против орієнтування на Москву. На сей доказ московського автократизму і грубого непошановання прав війська — що цар розпоряжався Козаками і Українцями взагалі, наче своєю худобою — «немов якимись безсловесними», не переставали нагадувати козакам усі, хто підбивав їх проти Москви, і він твердо ліг у політичній свідомости України, як вічна осторога против московської невірности, московської зради супроти козацтва і України».
Наступним наріжним каменем умов прийняття українською елітою протекції було гарантування царем дотримання в непорушності прав, свобод і привілеїв козацької України, що знайшло відображення й у змісті договору. Проте вже цього ж 1654 року російський уряд зробив перші спроби зміцнити у ній свою присутність, обмежуючи її внутрішній суверенітет. Так, уже в квітні з’явився було намір надіслати туди дворян із метою вчинити перепис населення, щоб виявити розміри виплачуваних ними податків, а також втрутитися в порядок збору податків з міщан, а також впровадити воєводські управління (1655 та 1657 рр.) й підпорядкувати Козацьку Україну Московському патріарху.
Допоки булава знаходилась у руках Богдана Великого, російська еліта, наштовхуючись на його потужну протидію й ураховуючи міцність гетьманської влади, діяла вкрай обережно, уникаючи відвертого протиборства. Однак після його смерті в серпні 1657 р. ситуація почала змінюватися. У квітні — травні 1658 р. цар видає розпорядження про призначення воєвод до Білої Церкви, Корсуня, Ніжина, Полтави, Чернігова й Миргорода, складення козацького реєстру, перепис міщан і селян із зазначенням повинностей, що мали місце до 1648 р. Всупереч договору 1654 р., Москва відверто втрутилася в боротьбу за булаву й, заграючи з опозицією владі новообраного гетьмана Івана Виговського, сприяла спалаху братовбивчої громадянської війни в Українській державі.
Російська еліта, на відміну від української, вбачала у договорі не акт міждержавних відносин, а принципово іншу сутність характеру взаємин Великої та Малої Русі, а саме «акт воссоединения разных частей некогда единой Руси под скипетром правителей, находящихся в Москве». Погляд на козацьку Україну як на невід’ємну складову Росії й визначав політику щодо неї Москви не тільки в перші роки після договору 1654 р., але й впродовж другої половини XVII — XVIII ст. Оцінюючи її, М.Грушевський зазначав, що «московське правительство користувалося і сим роздвоєнням (між політичними домаганнями старшини й соціальними вимогами поспільства. — В.С. ) і всіми ваганнями, замішаннями, суперечностями, щоб вести далі свою централістичну політику й обмежувати крок за кроком автономію України. Воно використовувало аспірації кар’єровичів і амбітників, деморалізувало козацьку старшину, крок за кроком виторговувало від неї відречення то від тої то від сеї політичної прерогативи, платячи авансами, маєтностями, уступками...».
Враховуючи сказане, не бачу вагомих аргументів на користь думки, що для тогочасної Української держави обрання царської протекції було оптимальною альтернативою з поміж можливих «польської», «кримсько-османської» та «шведської».
Отже, договір 1654 р. проіснував всього близько чотирьох з половиною років. Виступивши його ініціатором, українська сторона, обманувшися в своїх сподіваннях, відмовилася від нього. Представляючи собою типовий договір про прийняття протекції, він не передбачав ні «возз’єднання» України з Росією, ні поневолення України Росією. Такі й подібні їм оцінки становлять собою плід міфотворчих зусиль істориків, публіцистів, письменників, поетів та політиків. А чому і в якому напрямі змінився характер українсько–російських відносин пізніше — це вже інше питання, що потребує окремої розмови.
