«Вчений, який не дарує знання людям, подібний до світильника, горщиком прикритого: що нам від такого?» Хоч ці слова вимовив сам Сократ, звертаючись до своїх учнів понад 2000 років тому, але вони найбезпосередніше стосуються нас. Суспільний (і особливо духовний!) прогрес можливий лише в тому разі, коли люди, наділені секретами високої мудрості, виступають у благородній ролі просвітників, пробуджують думки. Бо ХХI століття — не тільки століття інформації, але й століття гуманітарної совісті; в іншому випадку майбутнє несе й Україні, й людству загалом страшні загрози. Редакція «Дня» стала ініціатором проведення публічної лекції доктора історичних наук, професора Кам’янця-Подільського університету Валерія Степановича СТЕПАНКОВА (міжнародний авторитет цього вченого не потребує рекомендацій, як і авторитет історичної школи першого українського університету) в найстарішому вищому навчальному закладі України та одному із найстаріших у Східній Європі — Острозькій Академії. У ХIХ — на початку ХХ століття публічні лекції відомих вчених у широких аудиторіях були звичайним явищем. Так, історики Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Сергій Соловйов, Василь Ключевський, юрист Анатолій Коні блискуче володіли ключем до аудиторії. Сподіваємося, що лекція в Острозі — лише початок, і цей найнеобхідніший почин буде продовжено. Таким чином буде продемонстровано й насущну необхідність публічних лекцій як форми освіти суспільства . У сьогоднішньому номері «Дня» ми публікуємо першу частину лекції професора В. С. Степанкова. Відкриваючи її, Валерій Степанович сказав:
— Я буду виступати на знак і пошану події, яку ми забули. Цього року виповнюється 355 років з початку Національної революції. На жаль, так сталося, що в нашій державі щодо Переяславської Ради вийшов Указ Президента, а річниця найключовішої битви українців у період Середньовіччя та Нового Часу за свою незалежність пройшла поза уваги. Тож я присвячую свій виступ пам’яті сотень тисяч українців, які загинули, захищаючи свободу і незалежність рідної землі.
Я не збираюсь відкривати істини, а просто поділюся з вами своїм баченням Національної революції. Прекрасно усвідомлюю, що не можу претендувати на якусь доконечну істину. То мої роздуми — в чомусь можна з ними погодитись, в чомусь вони є суперечливими, контраверсійними. Навіть не сумніваюсь, що деякі позиції лекції можуть бути хибними. Якщо в історії (як і в будь- якій області науки) будуть панувати абсолютні істини, то вона в кращому випадку перетвориться на кладовище ідей, у гіршому — на мавзолей. Це мої особисті роздуми — зі своїми плюсами і мінусами.
I. НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ХVII СТОЛІТТЯ: УРОКИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
На жаль, в Україні ні соціологи, ні політологи не зробили спроби проаналізувати минулі уроки державотворення, і в якійсь мірі змоделювати на сьогоднішній час. Чи є в цьому процесі щось спільне і відмінне? Чи можемо ми чогось навчитися? І ось під таким кутом зору я зробив спробу проаналізувати ці події й дійшов висновку — так, ми можемо певні уроки врахувати.
Перший, найважливіший урок полягає в тому, що найбільшою політичною, соціальною, культурною й духовною цінністю для будь-якої нації є витворення (виборення) нею незалежної держави. Тільки за наявності останньої нація отримує можливість сповна реалізовувати потенційні можливості, мати якнайширшу соціальну структуру, плекати культуру, мову, освіту, почуття любові до рідної землі й самоповаги, вільно сповідувати обрану віру, зберігати й збагачувати традиції, уникнути долі зневаженого пасинка у своїй рідній Вітчизні. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних відносин Україні, за образним висловлюванням безсмертного Івана Франка, «записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних». У конкретно-історичних умовах розвитку революції лише впродовж червня 1652 — грудня 1653 рр. Українська держава де-факто зберігала незалежність. В усі інші роки вона змушена була перебувати у залежності від володарів Речі Посполитої, Московії та Османської імперії. І, незважаючи на різноманітність форм залежності, відмінності політичного устрою названих держав, приналежності їхніх еліт до несхожих між собою культур, вони незмінно проводили курс на максимальне обмеження політичної автономії козацької України, маючи на меті перетворити її на звичайну провінцію.
Саме тому польський уряд докладав усіх зусиль, щоб не допустити, «аби Україна мала бути відлучена від Корони Польської», та витворення на її теренах Українського (за тогочасною термінологією «Руського») князівства. Зі свого боку, одновірна Московія (Росія) намагалася послабити гетьманську владу, запровадити воєводське управління, своє законодавство, розташувати у містах залоги, позбавити права на зовнішню політику, підпорядкувати Київську митрополію. Як засвідчував гетьман Іван Виговський, царю «потрібен такий гетьман, щоб взяти за хохач і водити», але він, тобто Виговський, не присягав йому на тому, аби «бути московським воєводам у містах і щоб москалям панувати». Туреччина, всупереч договору з Україною 1669 року, захопила Подільське воєводство, відмовилася домагатися від Польщі визнання західноукраїнських земель складовою Правобережного гетьманства, прагнула розташувати залоги у найбільших містах, дозволяла татарам брати ясир.
Не в змозі оволодіти козацькою Україною, правлячі кола Росії й Польщі домовилися у 1667 році про її поділ між собою по Дніпру. У листі до російського посла В.Тяпкіна від 11 січня 1668 р. гетьман Петро Дорошенко обурювався, що московити «недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу; розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти!.. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити...». Нерідко у боротьбі з непокірними українцями польські, російські, кримські й турецькі підрозділи вдавалися до їхнього масового винищення. Наприклад, у березні 1655 р. польський воєначальник не приховував радості з того факту, що татари обезлюднювали Україну. На його переконання, це «краще, що вона у порох обернеться, ніж щоб мала Вітчизна залишатися у постійному страху перед цими бунтівниками». Лише під час воєнної кампанії польсько-кримських військ у травні — серпні 1664 р. було вбито, за визнанням Стефана Чарнецького, щонайменше 100 тисяч українців. Відомо, що турецькі й кримські війська влітку 1674 р. перетворили на пустелю значну частину Правобережного гетьманства.
Другий урок полягає в тому, що найважливіші проблеми життя держави потрібно розв’язувати, керуючись виключно національними інтересами. Шукаючи у складних геополітичних ситуаціях союзників для збереження витвореної держави й поступаючись за отриману допомогу частиною суверенітету, гетьмани й старшини, як правило, виявлялися неспроможними не лише поновити його, але й запобігти подальшій втраті незалежності, що в кінцевому рахунку обернулося катастрофою для України. Основними причинами такого розвитку подій виступали:
1. Недооцінка молодою елітою згубних наслідків політики невиправданих поступок і компромісів у досягненні стратегічної мети (я хочу навести слова гетьмана Павла Тетері: «Покірне телятко дві матері ссе»), а також переоцінка гостроти суперечностей між основними ворогами незалежності України.
2. Відсутність у більшості еліти колективної волі, наполегливості, стійкості й рішучості в обстоюванні національних інтересів та її готовність задля сьогоденної вигоди поступитися головним.
3. Потужне втручання сусідніх держав у внутрішнє життя козацької України з метою її підпорядкування власним інтересам.
Третій урок — визначальним питанням життя й смерті Української держави виступало питання згуртованості чи роз’єднаності еліти, її спроможності реалізовувати державну ідею. Незавершеність процесу становлення еліти з представників різних верств і груп, що були на протилежних позиціях у підходах до політичної форми правління, державного устрою, створюваної моделі соціально-економічних відносин, не дозволила їй сконсолідуватися навколо державної ідеї, втілення у життя якої не стало наріжним каменем діяльності. Тому після смерті Богдана Великого держава розпалася на угруповання, які повели жорстоку боротьбу за владу й почали вдаватися до залучення допомоги ззовні. Скориставшись цим, уряди Польщі, Росії, Криму й Порти, підтримуючи те чи інше угруповання, зіштовхували між собою претендентів на булаву, настроювали козацтво проти старшини і, навпаки, надсилали війська своїм ставленикам.
Представники еліти, втягуючись у круговерть міжусобиць, незважаючи на патріотизм, ставали заручниками своїх «союзників» і виявлялися все менш спроможними підпорядковувати власні політичні амбіції національним інтересам. І часто, всупереч планам, перетворюючись у знаряддя політичної волі чужоземних володарів, завдавали Вітчизні важких ран.
Четвертий урок — зловісною небезпекою у боротьбі за незалежність держави була ідеологія «малоросійства» («хохляцтва»), сформульована у 60-х роках. ХVII століття частиною старшини, вищого й середнього духовенства, міської верхівки, козацтва Лівобережної України. Розчарувавшись і зневірившись у досягненні мети боротьби, вони зрікалися не лише ідеалів незалежності, але, намагаючись зберегти посади, привілеї, нагромадити багатство, отримати маєтки і дворянство (шляхетство), ставали на шлях національного самовідречення, запопадливого прислужництва, виявляючи при цьому крайній егоїзм, одягнутий у шати показної смиренності, болісно-хворобливу готовність пожертвувати ідеалами й духовними цінностями в ім’я кар’єри, матеріальної вигоди тощо. Пригадаймо вбивче Шевченкове:
За шмат гнилої ковбаси,
У вас хоч матір попроси,
То оддасте.
Типовою для вражених цією хворобою осіб стала відмова від боротьби за соборність і незалежність України буцімто через їхню шкідливість для неї, майбутнє якої не уявлялося без об’єднання (у розумінні «возз’єднання») з Московією. Ці ідеї вперше знайшли теоретичне обгрунтування в трактаті «Пересторога Україні» (1669 р.), анонімний автор якого різко шпетив борців за самостійність Української держави, посилаючись на нездатність українців жити у незалежній державі. Єдино вірний вихід зі скрутної ситуації він вбачав у тому, щоб Україні назавжди прив’язатися «до царя московского, яко одного на свете и потужного во всем монархи православного...» Ця хвороба вкрай небезпечна, її прояви мають місце й нині. Відомий сучасний поет Дмитро Павличко в поезії «Пісні печалі» підмітив цю рису дуже влучно:
— Чи ж чуєш, зажурена мати,
Як на тебе кують кайдани
Не твої вороги-супостати,
А твої самолюбні сини!
— Чую, чую залізні удари
Там, де розбрату горно горить,
Де проходять сини в яничари
Через влади й хвальби ненасить.
— Чи ти знаєш, зажурена нене,
Що не страшно ворожих закуть,
А страшне те залізо сталене,
Що сини тебе в нього заб’ють!
— Знаю, знаю, та вже не боюся,
Що розпнуть вони матір сліпма,
Я по них на хресті помолюся,
Бо нема в мене інших, нема!
П’ятий урок — у період становлення держави надзвичайно важливого значення набуває розбудова центральних і місцевих органів влади, досягнення їхнього ефективного функціонування. Саме у період гетьманування Богдана Великого, котрий добився перетворення влади виборного гетьмана в освячену Богом владу володаря, скасування «чорних рад», зведення нанівець принципу виборності генеральної старшини і полковників, неухильного виконання урядових наказів, у зародку придушував найменші прояви сепаратизму, охлократії й міжусобиць, Українська держава зберігала територіальну цілісність, мала дійовий державний апарат, була спроможна протистояти агресії ззовні.
Після смерті Б.Хмельницького розпочався деструктивний процес послаблення гетьманської влади, зміцнення олігархічних тенденцій, посилення самовладдя й отаманства старшин, зростання сепаратизму, що призвели до розпаду козацької України де-факто на три державні утворення (Правоборежне й Лівобережне гетьманства та Запорожжя) зі своїми органами влади, збройними силами, внутрішньою і зовнішньою політикою. Зміна державного устрою з унітарного на конфедеративний стала однією з найголовніших перешкод консолідації еліти й причин братовбивчої боротьби за гегемонію у державі, яка розпалювалася і підтримувалася Польщею, Московією (Росією), Кримом і Портою.
Шостий урок — еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв’язання важливих соціально-економічних проблем, спрямованих на задоволення інтересів більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні «рифи» соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічної політики Богдана Великого дозволила заручитися масовою підтримкою у боротьбі за незалежність з боку більшості населення й уникнути спалаху громадянської війни. Невипадково у свідомості наступних поколінь українців він виступав «Батьком», «Пророком» і «Визволителем» України не тільки від «лядської неволі», а й від панщини й кріпацтва. Допущені його наступниками прорахунки у цій сфері оберталися спалахами повстань, люмпенізацією суспільства, розгулом анархо-охлократичної стихії з притаманними їй проявами грабежів і вбивств, втратою підтримки з боку населення. Все це послаблювало державу, часто паралізовувало дії уряду, спрямовані на захист національних інтересів.
Нарешті сьомий, але не за своєю важливістю, урок полягає в тому, що українці, якщо вони мають поставлену мету, виявляють під час боротьби за витворення власної держави та її самостійність небачені в історії Європи ХVI— XVII століть енергію, волю, самопожертву, стійкість і героїзм. Я звертаю увагу на цей момент, тому що нам через пресу, радіо, телебачення нав’язуються слова Володимира Винниченка, що «історію України не можна читати без брому». Так, це правда. Але правда лише з одного боку. Є інший бік правди. Українці у XVII столітті виявили чудеса героїзму. За моїми приблизними підрахунками, на Правобережній Україні з 1648 до 1676 рр. внаслідок багатьох обставин загинуло 90—92% населення. Це катастрофа для нації! Незважаючи на невдачі, важкі поразки, жорстокі репресії ворогів, українці знову і знову бралися за зброю, намагаючись відстояти свободу.
Революція зазнала поразки: не вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти незалежності створеної держави на теренах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Але спогади про неї завжди слугували для нових поколінь українців потужним чинником у боротьбі за збереження етнічної самобутності, проти національного поневолення. Ми розбудовуємо незалежну державу. Але ніколи не станемо повноцінною нацією, якщо, на відміну від інших народів, нехтуватимемо відновленням історичної пам’яті, не враховуватимемо уроків минулого. Як тут можна не погодитися з пройнятими болем словами геніальної Ліни Костенко:
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося,
Непізнане, пішло у небуття.
Тому я вважаю — ми повинні працювати в архівах, відшуковувати крупинки тих знань для того, щоб потроху відтворювати правдиву панораму визвольної боротьби українців у XVII столітті.
II. ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ, ТИПОЛОГІЇ ТА ХРОНОЛОГІЧНИХ МЕЖ РЕВОЛЮЦІЇ XVIII СТОЛІТТЯ
Безумовно, це дискусійне і контраверсійне питання. Немає потреби зайвий раз наголошувати на науковій важливості з’ясування суті революції, якій судилося відіграти роль потужного соціально-політичного вибуху, що істотно вплинув на розвиток української нації та співвідношення сил на міжнародній арені Східної та Південно-Східної Європи. Сповна усвідомлюючи як всю складність процесу «ідентифікації» події, що супроводжується віднайденням властивих прикметних ознак, які визначають її сенс, так і недосконалість самих дефініцій термінів і понять, їхню багатозначність й семантичну еволюцію, все ж вважаю, що вчений повинен прагнути максимально точно характеризувати її зміст, відштовхуючись від аналізу комплексу джерел та історіографічного спадку.
Висловлене міркування у жодному разі не спрямоване на утвердження догми якоїсь однієї оцінки, дефініції, концепції. Історична діяльність різнолика, інформація джерел багатошарова, бачення дослідника суб’єктивне, а відтак закономірною є наявність повного спектра різноманітних поглядів. Йдеться про принципово інше, а саме — свідоме чи мимовільне ігнорування точності, значимості наукових понять, термінів і дефініцій, їхнє довільне, без врахування існуючих відмінностей, використання як синонімів при характеристиці одних і тих же подій, процесів і явищ. Внаслідок чого виникає термінологічна плутанина, стирається різниця між відмінними поняттями, отже, зображувана картина втрачає внутрішньо- логічну цілісність, й окремі сюжетні лінії зазнають викривлення. Сповна поділяю міркування Д.Халперн: «Якщо дослідники хочуть бути впевненими, що говорять про одне й те саме, їм треба домовитися про визначення».
Наведу для прикладу висвітлення змісту українських подій 1648—1657 рр. у фундаментальній роботі «Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів» (Львів, 2002 р.) відомих учених Л.Зашкільняка й М.Крикуна. Як характеризуються ці події? Вони характеризуються як «визвольна війна українського народу», але в тексті використано й назву «козацько-польська війна». Відомо: перше поняття вживається переважно українськими істориками, друге — польськими, і між їхнім змістом існує істотна різниця. Якщо перші вбачають у цих подіях боротьбу за незалежність від Польщі й створення Української держави, то другі (тобто польські історики) — громадянську («домову») війну в Польщі, що велася з козацтвом. А тому постає питання, яка все ж таки подія відбувалася в Україні? Незрозуміло також, якщо йдеться про «визвольну війну українського народу», то чому в тексті майже нічого не говориться про її найважливіший результат — утворення Української держави, а замість термінів «українці», «українське військо», «українсько-польські переговори», «українсько-польське перемир’я» та ін. вживаються терміни «козаки», «козацьке військо», «козацько-польські переговори», «козацько-польське примирення» тощо?
Неточним є вживання терміну «Україна» у наступному вислові: «Прийнята на Переяславській козацькій раді 18 січня 1654 р. ухвала про перехід України під протекторат Московської держави...» Адже невідомо, про що власне йдеться: якщо термін «Україна» стосується всіх етноукраїнських земель, то це вірно; якщо ж лише теренів витвореної держави (гетьманату), що насправді мало місце, то для її означення слід було вжити термін «гетьманат» або «козацька Україна». І таких прикладів можна навести чимало.
Хочу висловити кілька міркувань щодо сучасних підходів до з’ясування типології визвольних змагань українців у середині ХVII століття. Позитивно можна оцінити процес (за останні 12—15 років) оволодіння нашими істориками поширеними на Заході теоріями пізнання і доробком різноманітних методик проведення досліджень, що дозволило глибше осягнути зміст події. На жаль, не обійшлося і без «хвороби росту» (у чомусь, вочевидь, закономірної). Частина науковців замість того, щоб копіткою працею опановувати їхню сутність і творчо застосовувати у вивченні національної історії, обрала значно легший шлях. Це шлях імітації новизни власного творчого доробку (який зображується щонайменше останнім словом світової науки) за допомогою жонглювання десятком-двома найчастіше вживаних у західній історіографії понять і термінів («модерна нація», «домодерне суспільство», «ранньомодерний народ», «міф», «рецепція», «рефлексія», «дискурс», «парадигма», «міфологема», «архетип», «дихотомія» та інше ), створюючи позірну видимість володіння (причому виняткову) «філософським каменем» пізнання історичної правди. Як слушно спостеріг Г.Касьянов: «Слово «міф» та споріднені з ним поняття в сучасному українському суспільствознавчому лексиконі (слензі), балачках можуть претендувати на чемпіонство разом із «дискурсом», «парадигмою» та деякими іншими кальками, вживання яких вважається ознакою сучасності, інтелектуальної розвиненості та наукової вагомості тієї чи іншої особистості.
По-друге, в 90-х роках відбувалися спалахи суперечок між модерністами й примордіалістами (переніалістами) навколо змісту термінів «нація», «національний» й похідних від них — «національна свідомість», «національні інтереси», «національно-визвольна війна», «національна революція» й інші та доречності їх використання щодо характеристики процесів, подій і явищ середини ХVII століття. Поки що ці дискусії не внесли ясності у сутність проблеми, оскільки мають характер не наукової дискусії з усього кола її питань, а взаємних дорікань і навіть натяків (відвертих і прихованих) на фахову недолугість опонентів тощо. Як на моє розуміння (можливо помилкове), перед у цьому ведуть прихильники модерністів, котрі закидають опонентам «модернізацію оцінок тодішніх подій», оскільки, мовляв, «залишається відкритим питання про існування на той час української нації», та екстраполяцію сучасного змісту понять «нація», «національний», «національна революція» на явища, що належали до іншої епохи.
Причому критика поглядів примордіалістів ведеться не на основі вивчення джерел, а виключно відштовхуючись від теоретичних засад концепції модерністів. Але ж професіоналам добре відомо, що нині гуманітарні науки у світі неспроможні розробити единовірної (універсальної) теорії ні «нації», ні «націоналізму», а тому їх існують десятки. І найбільшого поширення з-поміж них набрали ідеї інтелектуальних шкіл модерністів і примордіалістів, аналіз яких дозволив вияснити існування у них як сильних, так і слабких сторін. Не слід ігнорувати наступного застереження видатного англійського дослідника проблем нації та націоналізму Е.Д.Сміта: «Нам слід виявляти стриманість, не хапаючись відкидати можливості існування націй або навіть якоїсь форми релігійного націоналізму перед початком Новітньої доби». У монографії «Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму» (1998 р.) Г.Касьянов дійшов висновку, що «модерністська парадигма» в теоріях нації і націоналізму, яка домінувала у відповідних дослідженнях впродовж останніх трьох десятиліть, «інтелектуально вичерпала себе». Сміт показав у ній і принципову відмінність у поглядах модерністів і примордіалістів на сутність нації: «Для модерністів нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з одного боку, внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви тощо), а з іншого — об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація — це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових зв’язків».
Слід вітати формування наукових шкіл, представники яких розробляють несхожі концепції. Роботи, створені ними, дозволяють побачити події, явища й процеси з різних боків, а отже, і з’ясувати (з тією чи іншою повнотою правди) їхню сутність. Я належу до школи примордіалістів — це щоб був зрозумілий хід моїх думок і моя позиція. Є дві школи, і треба з повагою ставитися одне до одного. Але ж опоненти кажуть: «Націй не було, а отже, не було національно-визвольної боротьби і національної програми». Це тлумачення однієї школи, і воно має право на існування. Треба продовжувати вивчати проблему на основі вивчення джерел.
Тепер по суті події і її хронологічних межах. Одним із найважливіших завдань істориків залишається досягнення спільними зусиллями вчених адекватного відтворення з найбільшою повнотою цілісної панорами подій XVII століття. Видатний вчений Микола Павлович Ковальський, якого я надзвичайно шаную і який працює у вас в Острозькій Академії, і який є моїм хресним батьком, а головне — одним із творців сучасної школи джерелознавців, відзначав, що «досягти поставленої мети можна лише при виконанні таких умов: наявності у розпорядженні дослідників максимальної джерельної бази; обов’язкового критичного і систематичного підходу до джерел та їх інформації; співставлення джерельних свідчень та неупередженості й об’єктивності дослідників, відсутності тенденційності». Це тим більш важливо, якщо врахувати стан джерельної бази дослідження Національної революції. Справа в тім, що вона є надзвичайно деформованою. На жаль, не збереглися архівні матеріали центральних органів влади та жодного протоколу засідання старшинських рад; у нас нема жодного документа з полкових, сотенних канцелярій. Архівісти знають, що по ХIХ століттю проблем немає — все впорядковане (губернатори, органи самоврядування...). Потрібно по крупиці співставляти, аналізувати ті свідчення, які збереглися в польських, російських, турецьких джерелах (листах, мемуарах) і потім на основі цієї мозаїки вловлювати тенденції. Ми спочатку повинні відтворити панораму подій. Говоримо про події — але не «бачимо» їх. Потрібні десятки й десятки років, щоб створити панораму Національної революції ХVII століття.
Як і раніше, побутує практика довільного використання термінології, що зводиться до таких трьох дефініцій: «повстання», «війна», «революція» з багатим набором різноманітних означень ( «козацька», «селянська», «національна», «визвольна», «велика»... ) Я вважаю, що ми повинні враховувати увесь комплекс основних процесів, які відбувалися в той час в Україні, тому що національно-визвольна боротьба йшла не тільки проти Польщі. Нам навіяли такий стереотип: якщо ведеться боротьба з Польщею — це визвольна боротьба; якщо ж ведеться боротьба з Московією (Росією), наприклад, Конотопська битва 1659 року, то ці події не входять у сферу боротьби України за незалежність. Як, скажімо, й боротьба проти турок чи татар. Щодо цього можна погодитися з терміном «національно-визвольна війна». Його дотримується мій колега Юрій Андрійович Мицик, але у нас щодо цього терміну думки розходяться, тому що в Україні в цей період, 1648—1676 роки, йшла боротьба не тільки проти іноземних ворогів за незалежність. Відбувалися надзвичайно багатошарові процеси на території козацької України, які аж ніяк не можна пояснити як «національно-визвольна війна». Наприклад, це формування Української держави», її ж не було, але на визволеній території у 1648 році Українська держава вже була сформована. Ми можемо дискутувати про ступінь зрілості її, як функціонували її органи. Але держава була, функціонували органи влади: судові й всі інші.
На території Речі Посполитої народжується український державний організм. Хіба це не нова якість і хіба це не руйнування тієї політичної системи, яка панувала на українських землях 1648 року? Безумовно, так. А чому ми замовчуємо зміни, які відбулися в системі соціально-економічних відносин на території Української держави, адже селяни отримали особисту свободу, було ліквідовано кріпацтво, панщину, було зведено до мінімуму виконання різних повинностей на користь держави; селяни стали власниками або співвласниками землі на рівні з державою; вони отримали право вступати в привілейований стан українського суспільства — козацтво (козацтво не було замкнутим станом: козаки ставали міщанами, якщо не могли нести службу; селяни могли стати козаками).
Наступний момент: соціальні структури зазнали також якісних змін. Українських князів, українських монархів, середньої шляхти немає. Залишилася незначна частина української шляхти. І на чільне місце виходить у суспільстві козацтво. Хіба це не докорінні зміни в суспільстві (я звертаю увагу — на території козацької України)? Чому не можна пояснити все це через термін «національно- визвольна війна»? Думаю, що ні, це ширше поняття. Відбулися ж якісні, фундаментальні зміни, зрушення в системі соціальних і економічних відносин, які ми недооцінюємо і по сьогоднішній день.
В одному з найближчих номерів читайте її продовження та найцікавіші відповіді на запитання студентів Національного університету «Острозька Академія».
