Вчора було свято Покрови Божої Матері, яку вважали покровителькою козацького війська. Саме тому це — День українського козацтва. І нарешті саме цей день вважають днем створення Української Повстанської Армії, що боролася за незалежність України, воювала проти нацистської та комуністичної диктатури. Роком її виникнення названо 1942-й. Армією без держави назвав Українську Повстанську Армію (УПА) один з її фундаторів, отаман «Поліської Січі» генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Із 1991 року Українська держава ніби існує, але в ній все ще нема місця цій армії.
А тепер — бувальщина, схожа на анекдот. Іще в часи існування Німецької Демократичної Республіки туди приїхала делегація совєтських ветеранів. І ось одному з них на мітингу надають слово. Ветеран сильно розхвилювався, вимовив: «Дорогие немецко...», а продовження фрази прийшло автоматично, саме по собі: «...фашистские захватчики!» Тобто: «Дорогие немецко-фашистские захватчики!»
І дійсно — ким іще могли бути для того ветерана ті, чия національність німці? Винятково «немецко-фашистскими захватчиками», хоча й нібито в абсолютно доброзичливому контексті («дорогие»).
Гадаю, майже так фактично зверталася до учасників Української Повстанської Армії (УПА) і до учасників націоналістичного підпілля влада в Україні за часів Президентів Леоніда Кравчука й Леоніда Кучми. Не змінилося це звернення й нині.
Із одного боку, ніби всім зрозуміло, що вони боролися не проти, а за незалежну Українську державу. З іншого боку, нинішній істеблішмент ніяк не наважиться сказати про це вголос.
За умов відсутності в суспільстві навіть мінімального консенсусу щодо інтерпретації подій власної історії, обговорення важливих історичних проблем неодмінно перетворюється на черговий тур внутрішньої «холодної війни» з чисто маніхейським трактуванням минулого. Минуле за таких умов ворогуючими таборами однозначно розподіляється на добро і зло, тобто на «своїх» і «ворогів», а у трактуванні якихось подій відсутні нюанси, сповідується примітивний чорно-білий принцип.
Такий підхід свого часу застосував сталінський режим, пропагандисти якого винайшли формулу «українсько-німецькі націоналісти». Комуністичну владу не бентежив очевидний ідіотизм цієї формули. Українські націоналісти виявлялися винними у всьому. Навіть у тому, що німцям непотрібною була самостійна Україна. Виходило так, що (цитую один із комуністичних документів) «український націоналізм ніколи не був національним«(!), внутрішня боротьба в Організації Українських Націоналістів (ОУН) поставала як «боротьба різних іноземних розвідок», націоналісти, виявляється, ніколи не переходили в підпілля — «їх послали в підпілля німці, щоб утворити свою агентуру в тилу Червоної Армії». Звісно, до «джентльменського набору» входила і згадка про дивізію Галичина, і про звірства націоналістів. Відтак було зрозуміло, як влада і керований нею народ мали ставитись до ОУН і УПА.
Багато води спливло з того часу. Хоча й не всі, але відкрилися архіви. Суспільство дізналось, що чимало звірств воїнам УПА приписали і що сама совєтська влада чинила злочини в Західній Україні, де до середини 1950-х років вогнем і мечем нищила «націоналізм».
Стало відомо, що з 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах включно з розстрілами) було піддано майже 500 000 осіб, з них убито понад 153 000. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тисяч диверсій і терористичних актів, у яких загинуло не менш 30 000 представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Немає сумніву, що і ті, і ті цифри жахливі, але співставте їх, щоб дещо зрозуміти.
Нинішня ситуація ускладнюється ще й тим, що відсутній консенсус у питанні про УПА не лише у роздертому політичними суперечностями суспільстві, а й серед тих, хто мав би внести хоч якусь ясність (або зробити хоча б крок до неї) у це питання. Одначе тут уже справа полягає не лише в симпатіях чи антипатіях до УПА, а часто — в поінформованості. У зв’язку з цим — приклад.
У 2004 році у видавництві «Критика» в Києві вийшла друком книжка львівського історіографа Ярослава Грицака «Страсті за націоналізмом. Історичні есеї». Це цікава книжка, але вона навіть зовні мені видалася трохи підозрілою, оскільки на обкладинці наведено малозрозумілу цитату з самого Грицака: «Хочу ствердити, що Україна має саме стільки націоналізму, скільки потрібно, щоби забезпечити належний (?!) мінімум політичної стабільності в державі». Ще гірше було для мене прочитати цитату із газети «The Observer». Цитата просто на всі часи: «Hrytsak is right».
Одначе те, що Грицак не всюди «is right», стає зрозуміло із того, що він плутає дати (то в нього Шелест поїхав із України в 1971 році, то в нього Щербицький керує Компартією з 1973-го). Та річ не в тому. Є в книжці есей, присвячений УПА, де стверджується, що не 14 жовтня 1942-го є справжньою датою її заснування. Зрозуміло, що немає точної дати, а є символічна (як 23 лютого в Совєтської Армії), але Грицак йде далі і робить по суті «днем хрещення» УПА різанину на Волині в середині 1943 року.
Гадаю, суттєвому уточненню цих тверджень може сприяти видана в 2005 році під егідою Інституту історії України Національної академії наук України книжка «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси», що вийшла друком у видавництві «Наукова думка». На обкладинці цього видання, щоправда, немає слів, що його автори «are right». Тим не менш це не девальвує зроблене ними. Позбавлені будь-яких сантиментів до ОУН і УПА і — що більш важливо — без будь-якого ригоризму, автори суттєво коригують Грицакові твердження. Вони показують, що генеза УПА не «зав’язана» аж так прямо і просто на волинське «хрещення кров’ю». Не в 1943 році все-таки виникла УПА, а її складна та часом заплутана історія не перекреслює того, що нею було зроблено для, а не проти України.
…Як відомо, Україна після 1991 року не розлучилась із тим, що німці позначають як unbewaeltigte Verhangenheit, себто неподолане минуле. Не сталося бодай риторично- символічного прощання з комунізмом, не говорячи вже про рішучий розрив із ним. Тут не місце докладно аналізувати, чому цього не трапилось. Значно важливіше те, що переосмислення ролі УПА є частиною процесу подолання. Розуміння цього, на моє переконання, дасть нарешті перетнути межу, що таки відділить Україну від тоталітаризму.
