Початок читайте «День» №128-129
Історія Великої Булгарії коротка — всього чверть століття. Хоч перед смертю хан Кубрат заповів синам триматися разом, аби зберегти державу, Велика Булгарія невдовзі розпалася на три частини, що їх очолили сини Кубрата, і стала легкою здобиччю хозарів, яких, окрім території, цікавило ще й населення — самі булгари. Старший син Кубрата Батбаян/Баян, якому належала східна частина батьківщини, скорився каганату й платив хозарам данину. Котраг, другий син Кубрата, вивів підвладне йому плем’я на середню течію Волги, де на межі ІХ-Х ст. склалася держава Волзько-Камська Булгарія, яку зруйнувала монгольська орда. Науковці сьогоднішнього Татарстану вважають себе нащадками Котрагових булгарів. Запеклий опір хозарам чинили кутригури, яких очолював третій Кубратів син — Аспарух. Стримуючи хозарське військо, Аспарухові булгари поволі відступали до низин Дунаю, де вже намагався осісти аварський хаган. Остерігаючись зазіхань Хозарського каганату, Аспарух зайняв певну територію на Балканах, де у 679—680 рр. заснував Дунайську Болгарію, вигнавши аварів із лівого берега нижнього Дунаю та зумівши утвердити свою владу над землями, населеними словянами, колишніми, вже романізованими, фракійцями й залишками інших етносів, котрі осіли тут у процесі Великого переселення народів.
В 70-х роках VІІ ст. Аспарухові булгари вже повністю оговталися, облаштували добре укріплений табір, що стало передумовою утвердження державного центру. Тепер булгарські вершники все частіше переправляються через Дунай та грабують візантійські провінції. Прикметний факт, що Аспарух увійшов у контакт із місцевим слов’янським населенням, власне то була певна угода керівної ланки булгарів, так званих «бойлів» (звідки й пізніша форма болгарської мови «боляри» та, можливо, й український термін «бояри» на означення вельможної особи в Україні княжої доби й Середньовіччя), і панівної верхівки слов’ян.
В кожному разі певним чином збіглися інтереси тюрків та слов’ян на основі взаємної згоди постати разом проти аварів, хозарів та Візантійської імперії. Немає сумніву, що верховну владу зосередив у своїх руках булгарський/протоболгарський хан Аспарух, бо ж саме він заслужив це й військовими змаганнями, й дипломатичними засобами. Константинополь почав шукати шляхи, щоб застерегтися від нової навали, то ж у 681 р. імператор запропонував Аспарухові укласти мирну угоду зі щорічною сплатою булгарам данини, а це означало визнання держави, що її вже можемо називати не Булгарією, а Болгарією, якій потрібно буде ще чимало часу й зусиль, щоб на землях, заселених слов’янами й тюрками, сформувалася досконала державна структура з апаратом управління, професійним військом, органами судової влади, визначенням кордонів, внутрішнім адміністративним поділом.
Адже слов’янське населення ще тривалий час жило за звичаями автономії, а зберегти взаємну згоду в державі Аспарухові болгари, які порівняно зі слов’янами складали меншість, силоміць не змогли б. Це довела практика гунського й аварського каганатів Аттіли й Баяна. Ця нова Болгарія — дуже цікаве явище в історії Європи. Слов’янська панівна верхівка, очевидно, не поступалася своєю владою всередині своїх громад, як і не відчувала особливих ревнощів через підлеглість «зайдам», бо ж, як до правди, зайшлим елементом на землях нової держави були й слов’яни.
Немає сумніву, що автохтонне слов’янське населення поводилося б на своїй землі інакше. Отже, новопостала держава змогла розвиватися тому, що мала характер слов’янсько-булгарської «федерації», осердям якої стала войовнича тюркська меншість, довкола котрої зусібіч зосереджувалися слов’янські племена. Це увиразнювалося й на практиці: у військові походи одночасно виступала тюркська кіннота й численні загони слов’янської піхоти, очолюваної своїми князями. А війни з Візантією тривали більш ніж півстоліття, і нова Болгарія добре таки допомагала Константинополю в боротьбі проти арабів.
Щоправда, у поході проти хозарів на Дунаї загинув хан Аспарух (приблизно в 700 році), але й новий хан Тервел(700—721), з тієї ж таки династії Дулу/Дуло, не змінив напрямку зовнішньої політики. Коли йшлося про війну з арабами, Тервел завжди підтримував Візантію, а це посприяло тому, що Константинополь підтвердив кордони Болгарії, продовжував сплачувати данину та надав пільги болгарським купцям на території Візантії. Після смерті хана Тервела в Болгарії тривалий час продовжилися внутрішні міждинастійні чвари: змінювалися хани й не вщухали візантійсько-болгарські війни.
Нарешті один із найвидатніших керманичів — Крум (803—814), який очолив Перше Болгарське царство, певним чином стабілізував становище в країні, а крім того, розширив територію держави. Після того, як війська Карла Великого розгромили Аварський каганат, Крум 805 року приєднав до своєї держави частину східних земель каганату, підкоривши тамтешніх аварів та слов’ян. Відтоді Болгарія стала однією з найсильніших держав Європи, перебуваючи посередині між Візантійською та Франкською імперіями. Та що важливо, внаслідок переможних війн із Візантією болгари стали повними господарями Фракії.
У 814 р. хан Крум помер, але ті великі зовнішньополітичні успіхи разом зі зміцненням центральної влади, що їх він досяг, дозволили наступному ханові Омуртагу (814—831) зосередитися на внутрішньополітичних проблемах: було укладено 30-річний мир із Візантією. Омуртаг нейтралізував поділ на тюркське (булгарське) осердя й автономні слов’янські території, а зміцнюючи центральну владу, він активно залучав на високі посади осіб слов’янського походження — здається, він бачив слов’ян своїм опертям. Треба гадати, що і його дружина була слов’янкою, бо сини тюрка Омуртага вже мали слов’янські імена. Ці імена й титули все частіше трапляються в колі найближчих сановних осіб не тільки в добу Омуртага, а й його наступників. Отже, настала пора домінування слов’янської, тепер вже болгарської, мови, а це вже стало передумовою нівелювання язичницьких уподобань як колишніх тюрків, так і слов’ян.
Єдиний народ допомогла створити спільна релігія, саме за Бориса І (852—889) Болгарія стала християнською, досягнувши розквіту культури, письменства й могутності. Щоб утвердити християнство у своїй державі, Борис І не зупинився перед тим, щоб силовим методом здолати опір язичників, а осердям бунтівників були саме нащадки булгарів, котрі прагнули утвердити традиційну тюркську форму язичництва як державну релігію. Борис І винищив дотла 52 родини тюркських боляр, прекрасно усвідомлюючи, що слов’янська княжа верхівка та й народ аж ніяк не сприйняли б такого далекого для них бога Тенгрі.
Таким чином, Болгарія стала слов’янською християнською країною, і цікаво, що лінгвісти нараховують у сучасній болгарській мові хіба якихось півтора десятка слів булгарського походження.
Попереду, через кілька століть, болгарський народ зустрінеться з новою навалою тюрків, але то вже будуть турки-османи, які, вийшовши з Тюркського каганату й скоривши низку іраномовних народів Центральної Азії, через Іран дісталися Візантії. Але то були вже геть інші тюрки, ісламізовані й упевнені в собі після сплюндрування (хто б міг повірити!) Царгорода, центру православної віри. Після занепаду Візантії гіркоту жорстокого гвалтування скуштувала Болгарія, але то вже інша історія.
