Обман і — особливо — самообман в історії і політиці вбивчі: прикладів, що підтверджують це, сила-силенна. Причому і те, і інше (брехня, що отруює когось, і брехня, що отруює «лише» себе), частенько переплітається так міцно, що вже не можна розрізнити, де одне «плавно» перетікає в інше. І невідомо ще, що згубніше: очевидна, зухвала брехня, майже завжди невіддільна від насильства — бо без застосування грубої сили вона, з точки зору «верхів», які роблять зло, взагалі втрачає сенс, — або наркотична голка солодкої ейфорії («Нам усе під силу!», «Попереду перспективи, що приголомшують уяву!», «Казка стає вже дійсністю!» тощо), що дезорієнтує суспільство, позбавляє як просту людину, так і (ще більшою мірою) еліту, незалежно від її якості, життєво необхідної тверезості, відчуття реальності і, врешті-решт, паралізує силу волі.
Історія ХХ століття, повторимося, містить скільки завгодно багато прикладів, що доводять цю сувору істину. Та особливо повчальним був і залишається трагікомічний (за сутністю своєю, втім, воістину трагічний) сюжет, пов’язаний із спробою лідера СРСР Микити Сергійовича Хрущова представити готовий вже, за його словами, до негайної матеріалізації, реальний проект побудови комунізму в Радянському Союзі. Іншими словами, на XXII з’їзді КПРС, що проходив з 17 до 31 жовтня 1961 року в новому, побудованому спеціально для цього форуму Кремлівському палаці з’їздів (будівля із скла і бетону могла прийняти понад 5000 делегатів), Перший секретар ЦК КПРС Хрущов на увесь світ офіційно оголосив у своїй доповіді «Про нову Програму КПРС», що комуністичне суспільство буде побудовано в Радянській державі не «у віддаленій історичній перспективі», а в найближчому майбутньому!
Зрозуміло, десятки мільйонів людей в СРСР поставилися до цієї гучної заяви Микити Сергійовича дуже, м’яко кажучи, скептично — жорстка реальність не могла не «приземлювати» навіть найбільших романтиків. Та все ж таких романтиків, які повірили обіцянкам партії та її Першого секретаря, було немало, мабуть, більше, ніж в який-небудь інший період багатостраждальної й кривавої радянської історії. Цим поєднанням (ентузіазм на тлі реальних змін — боязка, несміла, половинчаста, але все ж таки десталінізація, слабка, часто мікроскопічна, та все ж таки «відлига» у культурі, коли був трохи послаблений цензурний «зашморг», щире прагнення Хрущова бодай якось полегшити життя народу — і, з другого боку, цілком обґрунтоване скептичне неприйняття райдужних картин уже близького нібито комуністичного «раю», бо система залишалася в своїй основі, як і раніше, тоталітарною) — саме цим поєднанням цікаві для нас останні роки правління Хрущова (1961 — 1964 рр). І тому варто пригадати XXII з’їзд — не заради півстолітньої ювілейної дати його проведення, а задля того, щоб укотре переконатися в правоті древньої східної мудрості: «Жартувати з мрією небезпечно: розбита мрія може стати нещастям життя».
У принципі, якщо уважно прочитати виступи Хрущова тих років, то його утопічно-комуністична доповідь на ХХII з’їзді (Микита Сергійович розповідав про Програму партії чотири з половиною години з невеликою перервою!) не здаватиметься чимось несподіваним. «Ми живемо з вами, товариші, в дивний час, щасливий час, коли здійснюються найзаповітніші мрії кращих синів людства»; «Польоти наших чудових космонавтів (Юрія Гагаріна і Германа Титова. — І.С.) доводять усьому світові, що Радянський Союз може і повинен стати найрозвиненішою в технологічному плані країною»; «Ми створюємо і створимо в не такому й далекому майбутньому найгуманніше і найпередовіше суспільство в людській історії, суспільство справедливості — комунізм». Таких висловів у Хрущова в 1960—1964 роках було буквально сотні. І найдивніше, що цей Великий Утопіст, Сталінський Кат, Цинічний Прагматик, Наївний Мужик, Русифікатор України і Українофіл (і все це в одній особі: саме приклад Хрущова — яскравий доказ того, як історія може поєднувати непоєднуване і змішувати таке, що не змішується!) дійсно вірив в те, що говорив. Міражі «світлого майбутнього» здалися йому зовсім близькими маяками — тільки-но руку протягни.
Та грубою історичною помилкою Хрущова (саме це в результаті потягнуло на історичне «дно» спочатку його особисто, а потім, через 25 років, і очолювану ним партію, хоча ані Хрущов, ані його наближені не задумалися належним чином про те, що за невиконані обіцянки доведеться відповідати!) стала конкретизація реальних термінів побудови комуністичного «земного раю». Причому треба жорстко розставити всі крапки над «і»: відповідальність за обман народу (або самообман — принципово це суті справи не міняє) ніс не лише і не стільки Перший секретар ЦК Хрущов, скільки вся КПРС в цілому, зі всіма її республіканськими філіями (з Компартією УРСР включно). Бо вся партія в особі 5000 делегатів свого вищого форуму — ХХII з’їзду — одноголосно(!) підтримала прийняття утопічно-демагогічної програми побудови комунізму і знову-таки одноголосно голосами членів свого ЦК, вибраного тими ж делегатами, знову ствердила після з’їзду М. С. Хрущова на посту Першого секретаря. Ця партія не просто не стримала обіцянки побудувати комунізм до 1980 року, даного вустами М. С. Хрущова, вона всіх своїх вождів — від Сталіна аж до Горбачова (оголошеного «вічно вчорашніми» партійними лідерами сучасної Росії і України «зрадником, що розвалив СРСР») — вибирала тільки і виключно одностайно. Тому і зійшла зі сцени історії!
Та повернімося до хрущовської Програми комунізму. Тут вражають деталі. Багато хто ще пам’ятає включену в доповідь Микити Сергійовича обіцянку: «Партія урочисто заявляє: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!» Були озвучені і набагато конкретніші речі із чіткими термінами. Хрущов наполіг на заяві, що до 1970 року СРСР обжене США з виробництва всіх видів продукції на душу населення; через два десятиліття населення СРСР «в основному» (впертий фантазер Хрущов лише останньої миті погодився включити в остаточний текст цю обмовку) буде «забезпечено окремими квартирами»; найближчі 7 — 10 років будуть скасовані плата за харчування в їдальнях, плата за проїзд у громадському транспорті, зведена до граничного мінімуму квартирна плата. «У найближчі 20 років, — заявив Хрущов, — СРСР неухильно завойовуватиме «перемогу за перемогою» в мирному змаганні із США. Промайне ще два десятиліття — і Радянський Союз «підніметься на таку висоту, в порівнянні з якою головні капіталістичні країни залишаться далеко внизу, залишаться позаду». Радянське сільське господарство процвітатиме; «села і селища перетворюватимуться в укрупнені населені пункти міського типу з житловими будинками з благоустроєм, комунальним обслуговуванням, побутовими підприємствами, культурними і медичними закладами, аби насамкінець за умовами життя сільське населення порівнялося з міським». (Читачу! Погляньмо на реалії українського села через 50 років).
А ось ще цілком конкретні цифри зі з’їздівських обіцянок Хрущова. Для досягнення цілей, позначених в програмі, необхідно було збільшити загальне виробництво сільськогосподарських продуктів у СРСР на 150 % за наступні 10 років (!) і на 250 % — за двадцять років(!). Виробництво зерна в перше десятиліття мало бути збільшене удвічі, а м’яса — втричі. Навряд чи варто нагадувати читачеві, хоч би мінімально знайомому з новітньою історією СРСР, що «виконання» цих обіцянок вилилося в різке підвищення цін на м’ясо і молоко вже з 1 червня 1962 року (і в Новочеркаський розстріл — але це вже особлива тема) і у важку продовольчу кризу 1963 року, коли Хрущов був вимушений купувати зерно за кордоном.
«Своєрідною» була і політична атмосфера з’їзду. Хрущов знав, що володіє фактично необмеженою владою в партії.У Президії і ЦК у нього відкритих опонентів давно вже не було (звернімо увагу на слово «відкритих» — за три роки члени Президії, люди, в переважній більшості підібрані і висунуті особисто Хрущовим, повалять свого добродійника, поклавши на нього відповідальність за всі невдачі). А доки, за розповідями очевидців, події на з’їзді розвивалися так. 31 жовтня 1961 року відбувалися вибори нового Першого секретаря і Президії ЦК. У величезній залі, де тільки-но сиділи кілька тисяч делегатів і гостей, залишилося лише декілька сотень членів ЦК. Почати засідання повинен був Хрущов як Перший секретар ЦК, проте він довго зберігав мовчання, немов бажаючи показати, що без нього не почнуть. «Вам слово, Микито Сергійовичу!» — вигукнув йому хтось із зали. Хрущов з явно удаваним здивуванням поцікавився, чи не хоче виступити хтось ще. Піднявшись нарешті на трибуну, він довго рився по кишенях, дістав клаптик папірця і хитро пожартував: «Якби я втратив цей папірець, довелося б нам обходитися без Президії!» Ця фраза ясно показувала, що список кандидатів він склав особисто. Але на випадок, якщо хтось не зрозумів, Хрущов додав: «Я тут посидів з олівцем...» Із цими словами він почав зачитувати список кандидатів, а члени ЦК із хвилюванням чекали, чи прозвучить їхнє прізвище. Коли ж він не назвав власного прізвища, пролунав злагоджений, потужний хор голосів: «А як же Хрущов? Ми висуваємо Хрущова!» (цю сцену описав зять Хрущова Олексій Аджубей).
Та ХХII з’їзд цікавий ще і в іншому сенсі. З усіх партійних «ареопагів» він виділяється гостротою і потужністю критики Сталіна і його спадщини (зрозуміло, не торкаючись «основ» — Боже збав!). На одному форумі одноосібно правлячої в СРСР партії ні до, ні після не пролунало (аж до горбачовської перебудови) стільки гнівних інвектив на адресу колишнього тирана. Хрущов у своїй доповіді говорив про «злочини» Сталіна, звинувативши його, крім усього іншого, в причетності до вбивства Кірова; Брежнєв, Суслов, Підгорний, Козлов, інші вищі партійні функціонери виступили (під тиском Хрущова) з досить гострими (ритуальними!) антисталінськими промовами. Хрущов від імені партії присягнувся, що «подібне нехтування ленінських принципів ніколи більше не повториться, темне минуле ніколи не повернеться!» Перший секретар ЦК запропонував звести в центрі Москви пам’ятник жертвам сталінських репресій (ідея, зрозуміло, була благополучно «забута і похована»). Микита Сергійович навіть почав на з’їзді говорити про деякі «гарантії» неповторення сталінських жахів. Він запропонував обмежити термін перебування на своїх постах для функціонерів КПРС (два-три терміни по 5 років, вважав «Перший», буде достатньо). Але дуже цікаво, що вождь СРСР тут же запропонував зробити виняток для тих товаришів, які «завдяки своєму загальновизнаному авторитету і видатним політичним, організаторським й іншим якостям можуть служити народові протягом довшого періоду». Кого мав на увазі Микита Сергійович, здогадайтеся, читачу?
Світовий резонанс мало ще одне рішення, ініційоване в ті дні Хрущовим, — про винесення тіла Сталіна з Мавзолею. 85-річна делегатка з’їзду, член партії з 1902 року, яка провела 18 років у сталінських таборах, вийшла на трибуну і сказала буквально наступне: «Учора я радилася з Іллічем, ніби він переді мною як живий стояв. І сказав мені Ілліч: «Мені неприємно бути в Мавзолеї поряд із Сталіним, який стільки бід приніс партії». Хрущов неначе лише цього і чекав: зразу ж була проголосована відповідна резолюція. 31 жовтня «винесення тіла» Сталіна відбулося. Член Президії, голова КДБ СРСР А. Шелепін згадував: «Несли ми Сталіна навіть не горизонтально, а під кутом 45 градусів. Мені здавалося, він ось-ось розплющить очі і запитає: «Ви що ж це, сволота, зі мною робите?» Дуже скоро і Шелепін, і Брежнєв, який просторікував на з’їзді про «неприборкну енергію і революційну пристрасність товариша Хрущова, що надихає всіх нас на бойові справи», і Підгорний, який підкреслював «невичерпну кипучу енергію Микити Сергійовича, воістину революційний, ленінський підхід до вирішення складних питань теорії й практики, його нерозривний зв’язок з народом, людяність і простоту», — всі вони змусять Хрущова написати 14 жовтня 1964 року заяву про відставку «у зв’язку з похилим віком і погіршенням здоров’я...»
По суті, хрущовська практика відбита і в програмних документах КПРС — це яскравий приклад одного з найбільш масштабних популістських експериментів ХХ століття. Провал цього експерименту викликав всесвітній резонанс і вартував крісла лідерові СРСР. Та популізм (хотілося б підкреслити: суть цього поняття не у прагненні зміцнити соціальну справедливість в олігархічно-бюрократичному суспільстві, а у прилюдному роздаванні свідомо нездійсненних обіцянок, у тому числі, до речі, і таких: «У бюджеті, на жаль, коштів немає, але ми надамо адресну, «точкову» допомогу слабким і нужденним») — живий і процвітає й нині. Лише здається, що Микита Сергійович Хрущов був набагато «талановитішим» майстром цієї справи, ніж ті, хто обіцяє «вивести Україну за 10 років в число 20-ти найбільш розвинених країн світу» (за рахунок чого? яким чином?) або «почути кожного».
