З того часу, відколи шведський професор Рудольф Челлен (1864—1922) увів до нашого словника термін «геополітика», очевидно, на життя та діяльність державних діячів є сенс дивитися крізь призму його концепції «геополітичного оптимізму» (суть: кожна держава прагне володіти тією територією, котра дає їй максимальну стабільність та гарантує найповнішу безпеку, а також сприяє досягненню національної гармонії).
Зрозуміло, що не лише на цих трьох китах стоїть успішна Держава, але вони одні з визначальних.
Як бачимо, тут немає місця політичному романтизму, котрий у нас часто межує з політичною інфантильністю, а є залізна логіка політичної рівноваги (синонімічне поняттю «національний інтерес»).
Томаш Масарик уроками свого життя переконав, що він є гідним послідовником ідеології Р.Челлена.
Оскільки у пропонованій публікації йтиметься про Т.Масарика насамперед у зв’язку з його ставленням до України, то бачення портрету президента Чехословаччини через запропоновані «окуляри» стає вмотивованішим і усуває підстави щодо звинувачень — чи емоційних закидів — на його адресу (мовляв, виступав проти української самостійності тощо). Як інтелектуал-демократ, він симпатизував прагненню українців вибороти незалежність ще на початку ХХ століття (чого сам досяг для Чехії), а як прагматичний політик європейського виховання й масштабу чітко бачив нездатність нашої еліти не те що гідно очолити національно-визвольний рух, а навіть об’єднатися навколо його ідей. Тому не Т.Масарик був непослідовним чи суперечливим щодо України, а наша еліта (насамперед, правляча) ще ніколи не демонструвала адекватну викликам часу культуру політичної поведінки. Дзеркало відображає те, що є в реальному житті, й тому безглуздо вимагати від нього неможливого.
Може, хтось забув, то нагадаємо, що СШЄ (Сполучені Штати Європи, про які йтиметься у нашій публікації) — хоча й залишились декларативним проектом Старого Світу, все ж є попередником нинішніх і Європейського Союзу, й НАТО, й інших інституцій об’єднаної Європи. А згадувана Мала Антанта — це політичний блок Чехословаччини, Румунії та Югославії, створений у 20-х роках з метою збереження статус-кво в Центральній та Південно-Східній Європі після Першої світової війни.
ПРОФЕСОР ЗНАВ, ЩО ДОЛЯ НАЦІЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ЗАЛІЗОМ ТА КРОВ’Ю, АЛЕ ВІДДАВ ПЕРЕВАГУ ДЕМОКРАТІЇ, ДИКТАТУРІ ЗАКОНУ ТА ПРАВАМ ЛЮДИНИ
Чехи примусили Європу (а то й світ) голосно заговорити про себе у добу антикатолицьких Гуситських війн ХV століття, потім ідеї Великої французької революції 1789 року та німецького романтизму народили панславізм, серед «батьків» котрого найперше називають чехів та словаків Й. Домбровського, П. Шафарика, Я. Коллара, В. Ганку, які разом iз сербом В. Караджичем та хорватом Л. Гаєм заклали підгрунтя культурно-політичної течії, лідери якої відстоюють етнічну та мовну спорідненість слов’ян й необхідність їхнього політичного об’єднання на противагу німецькій експансії.
Наступні приводи потрапити у центр світової уваги для чехів пов’язані саме з іменем Т. Масарика, котрий разом з однодумцями добився проголошення 28 жовтня 1918 року Чехословацької Республіки (чи не вперше в історії ще не створена держава була визнана світовими лідерами). Сформований Т. Масариком у Києві Чехословацький легіон (як майбутня армія) — єдиний у світі великий військовий підрозділ, котрий здійснив вимушену навколосвітню подорож і повернувся (зрозуміло, не без втрат) на батьківщину.
Потім були ганебний Мюнхен 1938 року, після якого нацисти окупували Чехословаччину, всім пам’ятний 1968 рік, коли радянські війська танками знищили «Празьку весну».
І визначна у ХХ столітті для чехів дата — проголошення 1993 року Чеської Республіки, на сьогодні одного з лідерів Європи.
Останні три події — це вже все без Томаша Масарика, котрий пішов з життя 1937 року.
Народився майбутній творець чеської держави 7 березня 1850 року. Закінчив Віденський університет (одночасно два факультети: філологічний та філософський), був професором філософії в Карловому університеті у Празі.
Виріс «батько» чехів і сформувався як політичний діяч у світі, протистояння з яким стало змістом боротьби всього його життя. Його мати була німецького походження, а батько — словацького, але оскільки у домі всім керувала мати, то й батько мусив оволодіти у якійсь мірі її мовою. В юності Т. Масарик вважав себе космополітом (до речі, володів кількома європейськими мовами, вивчав арабську). Коли ж він під впливом німецького тотального засилля самовизначився як словак, то був переконаний, що словаки — це гілка чеського народу, а їхня мова — діалект чеської.
Далі — ще цікавіше.
Навчаючись в аспірантурі у Лейпцизькому університеті, він познайомився зi студенткою місцевої консерваторії Шарлоттою Гарріг — донькою успішного підприємця, голови правління Нью-Йоркського комерційного банку. Батьки нареченої були проти цього, як вони вважали, нерівного шлюбу, й тому Т. Масарик взяв собі в дружини дівчину без посагу. Але це була його доля — Шарлотта не лише оволоділа чеською мовою, але й стала вірною супутницею та однодумцем для свого чоловіка — політика, державотворця (в подяку за її любов до себе Т. Масарик додав до свого імені ще й прізвище дружини i став Томашем Гаррігом).
Повернення на батьківщину після навчання для Т. Г. Масарика стало його особистою трагедією — він побачив, яким провінційним є сучасне йому чеське суспільство: в економіці — відсталість й застій, в політиці — відсутність єдності між лідерами, в суспільному житті — аморальність. Один пропонує «Теорію катастроф», у результаті реалізації котрої нібито станеться зіткнення німецького та слов’янського світів, а чехи одержать омріяну незалежність; другий затято тягне чехів у федерацію, котрою повинна, на його переконання, стати Російська імперія...
Зрозуміло, що народ, який ведуть подібні «провідники», ніколи не зможе вирватися з полону залежності від могутніх сусідів (Німеччини та Австрії). Т.Г.Масарик вірив у потужний економічний та культурний потенціал свого народу, котрий, виборовши незалежність, здатний стати господарем основних багатств Австро-Угорщини: вугільного басейну, промисловості та сільського господарства, лісів.
Але як надихнути той народ своїми державотворчими ідеями?
«Батько» нації ризикнув почати з того, щоб розвінчати псевдосимволи та псевдоікони тодішнього чеського патріотизму, кинувши виклик всім, зірвати фундамент чеського філістерства, байдужості й песимізму — він піддав сумніву оригінальність двох книг, на які молилася чеська інтелігенція — Краледворського та Зеленогорського рукописів, звідки національна еліта черпала натхнення в одвічному конфлікті з німцями.
І вийшов з нерівного двобою переможцем.
Але дорого заплатив за це.
Зміст обох названих вище рукописів зводився до декларування чеської культурно-історичної переваги над сусідами, насамперед, німцями.
Й тому проти Т.Масарика об’єдналися навіть вчорашні запеклі вороги: «Досить вже нам його наукової праці, хай шукає іншого народу... Іди, прилучися до ворога нашого, якому служиш, забуть, що ти ходив чеською землею, ми тебе відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку». Це приклади ще «м’яких» висловлювань на адресу професора, котрий мужньо переніс різко критичну реакцію псевдопатріотів на його такий потрібний для Чехії катарсисний (очищувальний) крок. «Визнати та засудити власні помилки та хиби — ще не значить вважати чуже за краще. Не можна жити ненавистю до чужого, на неправді ніколи не побудуєш нічого путнього», — відповідав Т.Масарик розлюченим опонентам.
Так політик-демократ утверджувався в Європі як прихильник творення не виключно мононаціональної країни, а спочатку політичної чеської нації, котра єдина зможе згуртувати суспільство під рятівним дахом власної держави. Об’єктивне бачення сучасного йому світу та його гострих проблем відобразилось й в тому, що Т.Г. Масарик очолив впливову Партію реалістів. Саме прагматичне бачення національних інтересів, а особливо шляхів до їх реалізації, відображалося, як бачимо, і в назві партії. Першопоштовхом до конкретного втілення ідеї створення чеської держави для Т.Масарика став початок Першої світової війни. Він знову діяв у незвичний спосіб — 6 червня 1915 року, в день народження Яна Гуса, у Женеві оголосив війну Австро-Угорській імперії, за що був засуджений на батьківщині до смертної кари за державну зраду. Його вірну дружину відправили до в’язниці замість чоловіка й звільнили лише після особистого звернення до цісаря Франца-Йосифа президента США.
ГАСЛО «СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ ЄВРОПИ» СУПЕРЕЧИЛО БІЛЬШОВИЦЬКІЙ ІДЕЇ «СВІТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»
Приклад, як тоді говорили, Північноaмериканських Штатів (1783 року здобули незалежність у переможній Семирічній війні з імперською Великою Британією) імпонував багатьом політикам початку ХХ століття. Й це закономірно, адже США швидкими темпами досягли значних економічних успіхів, максимально розширили свої території й у ХХ століття вступали як індустріально високорозвинена країна й політично згуртоване суспільство.
Т. Г. Масарик, побачивши заокеанську країну-колоса, швидко став американофілом. Він бачив, що сучасний йому світ поділений на колонії та «зони впливу» імперій. Незначним за територією та кількістю населення країнам, як Чехія, зберегти свою самобутність, навіть вижити стає все складніше. Т. Г. Масарик прийшов до неминучого висновку, що здійснення його мрії можливе лише за умови формування «нової Європи», де кожний народ, незалежно від того, скільки місця він посідає на планеті, має своє право на національне буття й майбутнє.
Філософія Т.Г.Масарика імпонувала президенту США В.Вільсону, й саме під впливом ідей великого чеха на світ з’явилися його відомі «14 пунктів», котрі гарантували право кожного народу на власну державу й самобутній розвиток.
Коли через кілька років опісля європейські інтелектуали дискутували про реалізацію гасла Сполучених Штатів Європи та його вірогідних лідерів, то найперше називали ім’я Т.Г.Масарика (так вважав, наприклад, Бернард Шоу) як політика широких поглядів, високоморальну особистість, авторитетного міжнародного діяча. Англійський прем’єр Ллойд Джордж називав чеського лідера найвидатнішим політиком свого часу.
Піднявшись на цю висоту, Т.Г.Масарик поставив перед світом «чеське питання», суть якого зводилась насамперед до створення держави чеського народу. Інші проблеми: освітньо-культурні (зокрема, розвиток чеської мови й духовності), релігійні тощо, на думку майбутнього президента, розв’яжуться самі собою (український сучасний досвід державотворення переконує, що чеський лідер досяг успіху тому, що був упевнений у своєму народові, котрий, ставши на шлях незалежності, використає всі можливості для утвердження й розвитку всіх виявів самобутності, найперше, мови, чого, на жаль, досі не сталося в Україні. Вина за це лежить не стільки на народові, скільки на його егоїстичних псевдопровідниках, захоплених більше проблемами власного «життєвлаштування», ніж долею країни).
Діяльність Т.Г.Масарика у цей відповідальний період була, як це й раніше траплялось, парадоксальною: не було у Чехії більшого противника ксенофобії, ніж космополітичний майбутній президент. Він затято боровся проти онімечення, але це зовсім не означало, що він прагнув загнати свій народ у провінційне чеськомовне болото, котре відмежує його від культурного світу. Філософ вважав, що чех, котрий збагатить себе духовними скарбами не лише вітчизняної, але й світової культури (зокрема, й німецької), буде кращим громадянином-патріотом, ніж людина, позбавлена цього.
Здавалося б, нелогічним був і геополітичний вибір президента: він позиціонував себе як відданого русофіла, бачив у слов’янській Росії гаранта чеської самобутності й разом з тим в реалізації свого державотворчого проекту ігнорував Росію, а опирався виключно на Францію, США та Велику Британію. («Ви ж наші брати-слов’яни! Чому ви пришли до нас з танками?» — докоряли радянським солдатам на празьких вулицях чехи у 1968 році, коли вмирала «Празька весна». Щоб знайти адекватну відповідь на ці драматичні запитання, знову ж таки треба погортати книжку досвіду життя прагматика й раціоналіста Т. Г. Масарика, котрий бачив перед собою виключно мету, заради якої жив, і не давав нікому підштовхнути його на манівці.)
«ЯК В НАЦІЇ ВОЖДЯ НЕМА, ТОДІ ВОЖДІ ЇЇ — ПОЕТИ»
Цей рядок Євгена Маланюка — сучасника чеського президента — можливо, універсальна відповідь на багато геополітичних питань. Хоча, коли говорити про історію виникнення об’єднаної Європи, то ініціаторами цього процесу були не лише цивільні діячі.
Наполеон Бонапарт у результаті переможних війн насильно об’єднав під своєю владою переважну частину «старого» континенту й мав амбітну ціль створити європейську конфедерацію під егідою «великої Франції».
Проте не полководець і не професійний політик став автором гасла — «Сполучені Штати Європи», а письменник. На Міжнародному конгресі миру в Парижі в 1849 році літератор Віктор Гюго заявив: «Прийде день, коли перед нами постане два гігантських союзи держав — Сполучених Штатів Америки і Сполучених Штатів Європи,.. котрі, скріпивши свою дружбу рукостисканням через океан, будуть обмінюватися своїми творами мистецтва, геніальними обдаруваннями. І цього не доведеться чекати 400 років». Видатний автор «Собору Паризької Богоматері» та інших романів, драм та поезій навіть виростив біля свого дому «Дуб Сполучених Штатів Європи», котрий нібито дожив до сьогодні.
Додамо до Віктора Гюго імена Данте Алiг ’ єрi, Еразма Роттердамського, Вольтера, Жан- Жака Руссо й прочитаємо Статут Ради Європи 1949 року, де чітко визначені пріоритети СШЄ: права людини, верховенство закону, демократія — й переконаємось, що Т.Г.Масарик був у цій шерензі «своєю» людиною, бо сформував принципи чеського демократизму, визначальним у якому є реалізм.
Потім Європи йому стало мало. 1918 року в США був створений Центральний демократичний союз, котрий об’єднав представників 12 європейських народів. Головою союзу став Т.Г.Масарик. Вплив на події в Європі цей союз мав незначний, але, очевидно, «батько» чехів переслідував інші цілі. Найголовнішою з них було, безумовно, інформування міжнародної спільноти про «чеське питання».
Багаторічна цілеспрямована праця Т.Г.Масарика дала свої плоди: 14 жовтня 1918 року «права рука» майбутнього президента Чехії — Е.Бенеш заявив, що чеська Національна Рада в Парижі визнана як тимчасовий уряд Чехії й бере владу у свої руки, а 18 жовтня у Вашингтоні Т.Г.Масарик урочисто проголосив про чеську незалежність. 21 жовтня президент США В.Вільсон поставив вимогу перед Австрією визнати самостійність чехів та південних слов’ян. Ранком 28 жовтня офіційний Відень виконав вимогу США. 14 листопада у Женеві на засіданні Національних чехословацьких зборів першим президентом Республіки Чехословаччини був обраний Т.Г.Масарик, котрий повернувся на батьківщину з-за океану лише 21 грудня.
Дослідники вважають, що це унікальний випадок в історії світової дипломатії, коли держава була визнана ще до свого виникнення. Але не забуваймо, що цей унікальний випадок був підготовлений копіткою й самовідданою працею патріота свого народу, котрим був Т.Г.Масарик. Для нього не було дрібниць ні у виробленні стратегії державотворчої діяльності, ні у реалізації її. Зупинимось ще на одному показовому прикладові.
Як відомо, 1919 року нинішнє Закарпаття було приєднано до Чехословацької Республіки. Зрозуміло, що це сталося насамперед унаслідок слабкості позицій Української Народної Республіки на власній етнічній території, а особливо на міжнародній арені. Хоча більшість населення Закарпаття воліло об’єднатися з Великою Україною (воля народу зафіксована у відповідних документах). Вплинула на ситуацію й позиція американських закарпатців, хоча вони не переважали кількісно в українській діаспорі США. Зате були згуртованіші. На своєму з’їзді вони поставили питання: «Куди мають приєднатися їхні земляки в Закарпатті?» Одні пропонували до Угорщини, інші — до України, треті стояли за незалежність. Щоб вирішити це питання, був запрошений юрист-земляк Г.Жаткович (народжений на Свалявщині). Той провів значну роботу, навіть зустрічався з президентом США В.Вільсоном — однодумцем Т.Г.Масарика. В результаті Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а американський громадянин Г.Жаткович став губернатором краю.
Але на самому початку цієї діяльності Г.Жаткович мав зустріч з Т.Масариком...
ТОМУ ЩО ТАК ДИКТУВАЛИ ГЕОПОЛІТИЧНІ ІНТЕРЕСИ ЧЕХІЇ
Т.Масарику потрібен був спільний кордон з Росією — він бачив цю країну в майбутньому демократичною, федеративною й гадав, що вже одне сусідство з нею буде вагомим аргументом у протистоянні чехів німецькій експансії. Мала Антанта (Чехословаччина, Румунія та Югославія), будучи профранцузькою, у суперництві з Австро-Німеччиною теж воліла опертися на слов’янську Росію — союзницю Франції у Великій Антанті (Франція, Велика Британія, Росія).
Чеський президент-прагматик заради своєї батьківщини інколи мав діяти всупереч своїм демократичним поглядам (їх він демонстрував в особистому спілкуванні з українськими діячами, яким симпатизував і котрих часто підтримував).
Що, знову масариківський парадокс?
Ні!
Це логіка поведінки лідера- раціоналіста «малої» країни у колі «великих» держав. Треба бути відвертим: Україна під різними тодішніми назвами (Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західно-Українська Народна Республіка...) не була серед геополітичних координат Чехії. Занадто масштабною була мета Т.Г.Масарика, щоб він міг йти манівцями. США, провідні держави Європи і Росія — ось трикутник-опора президента у його боротьбі за самобутність й державність свого народу. Не забуваймо ще й те, що кожен політик живе у певному оточенні. Якщо Е.Бенеш — наступник Т.Г.Масарика на посту президента — був у значній мірі тінню «батька» чехів й поділяв його доброзичливе ставлення до українських проблем, то прем’єр-міністр К.Крамарж був відвертим українофобом, відданим русофілом (опонував і Т.Г.Масарику, і Е.Бенешу у питанні майбутнього Чехії, яку бачив як монархію та ще й з одним iз російських князів на чолі). Закономірно, що він підтримував «білий» рух (дружив з А.Денікіним), а пізніше навіть схилявся до фашизму.
Масариковській Чехії потрібні були не лише Закарпаття, але й Східна Галичина, бо ці території прямо виводили її до російських кордонів. Була ще одна вагома причина — Бориславська нафта. 35 відсотків капіталу у цьому районі належало власникам чеських та словацьких нафтопереробних заводів. У програмі реалізації «місії чеської нації» Україна не знаходила гідного місця, повторюю, саме через непослідовність київської політики, а ще більше через відсутність єдності між її провідниками.
З іншого боку, відкрите декларування проросійськості чеськими прагматиками було швидше всього даниною традиційним симпатіям слов’янщині, й то як політичному гаслу. І «батько» чехів, і його однодумці були переконаними урбаністами та технократами. Той же Е.Бенеш, як і Т.Масарик, чітко бачив зміст сталінської міжнародної політики (особливо після інспірованих Комінтерном «революцій» у Німеччині, Угорщині та інших країнах), тому відкинув запропоновану СРСР у 1938 році військову допомогу Чехії, чим фактично сприяв настанню ганебної Мюнхенської змови, коли Чеська держава зникла з політичної карти світу. Але який у нього був вибір?
З іншого боку, історики переконують, що саме Е.Бенеш передав Й.Сталіну секретні компрометуючі документи, в результаті чого було майже стовідсотково знищено керівництво Радянської армії напередодні Другої світової війни.
НАВКОЛО СВІТУ НА ПОТЯГАХ, ПАРОПЛАВАХ ТА ПІШКИ
Звичайно, якщо дивитися на історію Чехословацького легіону очима бравого солдата Швейка — героя однойменного роману Ярослава Гашека, то тоді ще важче зрозуміти, як змогла порівняно незначна за територією та ресурсами країна так різко зміцнити свої позиції між двома світовими війнами.
У тому-то й справа, що всі проекти Т.Г.Масарика претендували на масштабність й фундаментальність. І найчастіше такими й були.
Чеська армія як складова австро-угорської вступила у Першу світову війну, очевидно, з настроями Йозефа Швейка. Авторитет влади цісаря Франца-Йосифа серед чехів був підірваний масариківцями. Русофіли-чехи масово здавалися у російський полон. Зосереджувалися військові формування чехів на території України. Тут же — у Києві 28 вересня 1914 року на Софійській площі відбувся огляд першої добровольчої дружини чехів, сформованої з підданих Австро-Угорщини.
І знову цікаво: Т.Г.Масарик з початком війни вирішив перенести штаб-квартиру Чехословацької Національної Ради з Парижа до Києва. Не до Москви! Бо російські чехи пропонували замість цісаря поставити на чолі Чехії когось з Романових, немало прихильників цього було й серед київських чехів. Разом з тим переговори про формування чеських дивізій він вів з О.Керенським — главою Тимчасового уряду Росії. 6—14 квітня 1917 у Києві відбувся з’їзд чехословаків (на Володимирській вулиці, 32, де був готель «Прага»). Незабаром сюди прибув і Т.Масарик (взагалі сторінки життя й активної діяльності в Україні чеського президента — ненаписана захоплююча книжка. До речі, жив в Україні Т.Масарик не під своїм прізвищем). Його зусиллями був сформований майже 50-тисячний Чехословацький корпус — перша справді чехословацька національна армія, як любив наголошувати Т.Г.Масарик.
У нас можна прочитати, що от, мовляв, чехословаки не допомогли українцям у бою під Крутами, а були ж поряд... Ми любимо перекидати відповідальність за свої невдачі на когось. Так і тут. Коли кількатисячний більшовицький загін М.Муравйова наближався до Києва, в українській столиці знаходилися десятки тисяч фронтовиків, котрі могли б не лише захистити Київ, але й назавжди відкинути червоні банди за межі України. Але це був час, коли пацифістський соціалістичний уряд УНР демобілізував і у такий спосіб знищив регулярну армію, плануючи замість неї створити якусь там «народну міліцію». Але навіть у цій складній ситуації в Києві знаходилося достатньо війська: Гайдамацький кіш С.Петлюри, сотні Січових стрільців (командир Р.Сушко), інші військові частини. Загальне командування військами здійснював полковник Ю.Капкан.
Прагматичний Т.Г.Масарик, котрий, до речі, терпіти не міг дилетантів, нездар та неуків, вимушений був піти на переговори з більшовиком М.Муравйовим, оскільки Чехословацький корпус вже декларувався як військова одиниця французької армії й відповідальність за нього ніс безпосередньо «батько чехів». Ар’єргард чехословаків дав бій вступаючим до Києва німцям й вирушив у... навколосвітню подорож. Вже у Сибіру 25 травня 1918 року легіон виступив проти більшовиків, за що одержав у радянській історії клеймо «білочехи» (між іншим, цікава деталь: частина російських істориків, мабуть, за прикладом наших «мудреців», вважає, що саме чехословаки є призвідниками громадянської війни в Росії, а не більшовики чи ініціатори «білого» руху, чи ще хтось...)
Історія легіону — суперечливі сторінки. В Росії навіть пояснюють стрімкий економічний розвиток Чехії між двома світовими війнами тим, що до рук легіонерів потрапило царське золото (мовляв, в Іркутську адмірала О.Колчака чехи здали більшовикам, а золото повезли додому). Різні дані й про чисельність легіону. Цікаво, що у його складі були відомі постаті, зокрема, майбутній президент Чехословаччини генерал Людвіг Свобода.
Сотні поїздів везли чехословаків та їхнє майно до Владивостока, де вони перевантажилися на кораблі й вирушили вже морським шляхом (хто через Тихий океан, хто — Індійський) до Європи (72 тисячі 644 чоловіка, з них 56 тисяч 449 військових). В Італії чехословаки пересіли знову на потяги. «Як тільки машиніст зупинив поїзд у полі, всі почали вистрибувати з вагонів. Полковий оркестр грав гімн, ніхто не ховав своєї радості від того, що він нарешті стоїть на рідній землі. Хтось обнімався, хтось плакав, а хтось упав на коліна й цілував рідну землю. Ми вдома!» — так описував вимушену одіссею один з її учасників.
Останній вагон з легіонерами повернувся в Чехословаччину в листопаді 1920 року. Якщо шукати пояснення успішному поверненню легіону на батьківщину, то вона у патріотизмові Т.Г. Масарика, котрий найперше дбав про майбутню чеську армію.
ПРИХИЛЬНИК І.ФРАНКА І М.ГРУШЕВСЬКОГО, БЛАГОДІЙНИК І ЗАХИСНИК УКРАЇНСЬКО- РОСІЙСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ
Один з дослідників європейської історії наводить слова Ю.Пілсудського, нібито сказані ним незадовго до смерті: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну». Маршал Польщі (теж «батько», але поляків) жив і діяв у іншому геополітичному трикутнику, з яким пов’язана незалежність його народу: Франція та Велика Британія—Росія—Німеччина. Але тут інша послідовність: Франція та Англія — союзники, а Росія та Німеччина — противники. В самостійній Україні Ю.Пілсудський бачив достойного союзника згідно з традиційним гаслом «За вашу і нашу свободу».
Т.Г.Масарик мав своє бачення європейського порядку, про що йшлося вище. Він поклав ціле життя на пошук шляхів свого народу до реалізації призначення чехів, насамперед, виборення незалежності. Його русофільство було особливим: «Я поводився відносно Росії у всіх фазах її розвитку, керуючись своїм знанням відносин і нашою національною програмою», — зазначав чеський президент. Свого сина Яна він відправив на вишкіл не до Росії, а в США, де той, музикант, освоїв науку сталеливарного виробництва — бо це потрібно індустріальній Чехії! В еміграції Я.Масарик став міністром закордонних справ чеського уряду у вигнанні, а повернувшись до звільненої від нацистів Праги, був вбитий за нерозкритих до сьогодні обставин.
Масарики були заможною родиною, але дбали не лише про себе. Так, президент фінансував перенесення з Відня й відкриття у Празі Українського Вільного Університету (1921), Вищого Педагогічного Університету імені Драгоманова (1923), Української Господарської Академії у Падєбрадах (1922). Підтримував розвиток української літератури й преси в Чехословаччині, доклав чимало зусиль для культурно-освітнього розвитку Закарпаття. У нього були плани співробітництва, зокрема, у військовій галузі з ЗУНР (Західно-Українською Народною Республікою). Але він був реалістом і бачив, що українські лідери, а також суспільство, не були готові адекватно відповісти на виклики часу — вибороти й захистити незалежність свого народу. У цьому і лише у цьому — відповіді на всі запитання щодо ставлення Т.Масарика до України.
Президент був чехом, а вже потім демократом-європейцем і громадянином світу.
