Всесвітня історія бескінченно багата драматичними сюжетами, і майбутнім Шекспірам (якщо такі з’являться) гарантовано невичерпний простір для вільного польоту їхньої геніальної фантазії, що черпає натхнення все ж з реальних, невигаданих подій кривавого минулого. Справді, муза історії Кліо — найталановитіший трагічний художник!
Не обійшла вона своєю натхненною увагою й історію імперської Росії. Ми зараз зупинимося лише на одній колізії, що й понині приголомшує надлюдською жорстокістю та напруженням пристрастей (підступних пристрастей!). Йдеться про розправу царя Петра I над учасниками так званої «изменной» змови проти державної влади Росії. Чільником змови оголошено було старшого сина й офіційного спадкоємця Петра, царевича Олексія Петровича. Трагедія батька й сина — батька, який фанатично присвятив себе реалізації великодержавної імперської ідеї, та сина, дуже далекого від амбітних, загарбницьких планів «собирания земель», що виносив батько- цар — ця історія не лише вражає уяву своїм винятковим, трагічним фіналом. На фоні офіційного культу імператора Петра (сучасна російська історіографія не пише про цього монарха інакше, ніж iз неодмінним доданням епітета «Великий»; свою особливу повагу до Петра постійно демонструє президент Російської Федерації Володимир Путін) розповідь про «справу» царевича Олексія допоможе читачу уявити собі, якою ж людиною був творець імперської Російської держави.
І перш ніж стисло викласти канву основних подій, варто було б в загальних рисах змалювати політичну філософію першого російського імператора (й одночасно — останнього царя Московії). Бо саме ця філософія визначала практичні дії Петра Олексійовича Романова, людини дуже цілісної, яка ненавиділа будь-яку внутрішню роздвоєність, самокопання й довгі роздуми за гамлетівською схемою «бути чи не бути?». Одна з досить близьких до царя людина, філософ і церковний діяч Феофан Прокопович (певною мірою «рупор» його ідей) писав про необхідність впровадити в Росії виключно сильну владу, «крайный суд износящую, а саму ни каковым же законом не подлежащую». Проголошуючи намір «таким образом правителствовати, дабы всяк и каждый из наших верных подданых чювствовати мог, како наше единое намерение есть о их благосотоянии и приращении усердно пещися» (але характерно: ці слова взято з маніфесту, розрахованого на маніпуляцію європейською громадською думкою!), в документах, призначених «для внутрішнього користування», цар був відвертішим.
Так в 1709 році, в листі одному з найближчих соратників, графу Федору Апраксіну (той доносив, що один з православних священиків, арештованих за звинуваченням у державній зраді, важко хворий і може не дожити до суду), Петро заявив: «О протопопе троицком извольте учинить по своему усмотрению. Ежели будет вам время, то извольте ево взять к Москве и, хотя за болезнию ево пытать нельзя, однако же выпытывать возможно и не поднимаючи, а имянно, чтоб бить, разложа плетьми или батогами и при том спрашивать». І таких листів у Петра — десятки, якщо не сотні.
Таким був батько — абсолютний монарх новоствореної імперії. Перейдемо тепер до сина. Олексій, первісток Петра, син ненависної Євдокії Лопухіної (цар, вважаючи її та всю родину Лопухіних прихильниками колишніх, «старомосковских» порядків, отже, своїми особистими ворогами, запроторив Євдокію в монастир), був, очевидно, людиною м’якою, нерішучою, слабохарактерною, й, імовірно, дуже самотнім. Хоч у відомому фільмі 1937 року «Петро Перший» цей образ просто перетворений на карикатуру — перед нами постає повна нікчема, мало не ідіот. Немає сумнівів, що найсуворіша вічна заборона бачитися з матір’ю (саме так вчинив Петро!) завдала значного удару по психіці царевича; хлопчик назавжди затаїв образу на батька. Але важливіше інше: Олексій не міг та й не хотів «продолжить дело» свого безжалісного батька (повторимо ще раз: справою Петра було створення та зміцнення нової небувалої імперії шляхом «собирания земель» — населених, до речі, зовсім не етнічними росіянами...).
Адже саме цього чекав і вимагав від спадкоємця цар. У листах Петра до сина (особливо після 1710 року) все настирливіше звучить один владний мотив: вимога або бути «первым помощником в делах», або відректися від прав на престол і йти в монастир. По суті, це був ультиматум. «Я есмь человек и смерти подлежу» — писав Петро в офіційному листі-ультиматумі царевичу в жовтні 1715 року під назвою «Объявление сыну моему» і продовжував: «То кому вышеписанное с помощию вышняго насадження (імперію. — І.С. ) и уже некоторое и возвращенное оставлю?». І потім — вимога до сина «нелицемерно обратиться» і стати продовжувачем справи батька! І тут же — грізні слова: «Ежели же ни, то известен будь, что я весьма тебя наследства лишу, яко уд гангренный, и не мни себе, что один ты у меня сын (як раз в 1715 році у Петра і його жінки Катерини народився син, також Петро. — І.С. ) и что я сие только в устрастку пишу: воистину исполню, ибо за мое отечество (читай імперію — приватна власність! — І.С. ) и люди живота своего не жалел и не жалею, то како могу тебя непотребного пожалеть?».
Хто-хто, а Олексій знав батька і розумів, що ці страшні слова — не пуста погроза. Восени 1717 року спадкоємець тікає у володіння австрійського імператора і, як сказали б сьогодні, «просить політичного притулку». Назрівав загальноєвропейський скандал. І тоді Петро направляє до сина одного з найбільш довірених людей, графа Петра Толстого, досвідченого інтригана, дипломата (а за сумісництвом — донощика й ката). Толстой віз з собою «ласковое письмо» царя Олексію, де, серед іншого, було: «Буде же боишься меня, то я тебя обнадеживаю и обещаю Богом и судом его, что никакого наказания тебе не будет; но лучшую любовь покажу тебе, ежели воли моей послушаешь и возвратишься».
Прослідкуємо, як цар дотримав свого слова. Спадкоємець повірив таким красномовним обіцянкам (проте Толстой активно вдавався й до погроз), повернувся назад у Росію. 3 лютого 1718 року в Московському Кремлі Олексій відрікся від прав на престол і тут же отримав «прощение» батька (проте, ті, хто знав Петра, звернули увагу: перед тим, як «простить» сина, цар голосно зажадав, щоб царевич назвав імена своїх «согласников». Тобто спільників. У цих знаючих волосся встало сторчма від недоброго передчуття...). 4 лютого Олексія було взято під варту; було порушено справу за звинуваченням у змові та державній зраді, арештували десятки й сотні людей, часто навіть незнайомих з колишнім спадкоємцем.
Спочатку Олексія інтенсивно допитували (насамперед сам цар — саме цей момент ми бачимо на знаменитій картині Миколи Ге). Потім, коли масштаби та обсяг змови стали лавиноподібно розростатися (чи читав Сталін про ці події?) — розпочалися тортури. Катували (на станку) насамперед самого Олексія. Є достовірні свідчення (слуга Андрій Рубцов і власник шинку Андрій Порошилов, що стали очевидцями, потрапили на каторгу й мало не поплатилися життям), що керував тортурами сина особисто цар.
24 червня 1718 року верховний суд і сенат винесли царевичу смертний вирок (побоювалися, що він не витримає тортур і помре у в’язниці) за те, що Олексій «утаил бунтовный, с давних лет задуманный, против отца и государя подыск, даже при жизни родителя имел надежду на чернь и желал отцу и государю своему скорой кончины, намерен был овладеть престолом чрез бунтовщиков, чрез чужестранную цесарскую помощь и иноземныя войска с разорением всего государства при животе государя — отца своего». Через два дні Олексій помер за загадкових обставин (за офіційною версією, «від апоплексичного удару»; лише в 1859 році було опубліковано вельми достовірну розповідь свідка — гвардії капітана Румянцева, який стверджував, що царевича задушили за наказом царя двома величезними подушками граф Петро Толстой і генерал- поручик Бутурлін). Наступного дня після смерті Олексія, 27 червня 1718 року, Петро урочисто, з феєрверком відсвяткував чергову річницю Полтавської битви...
Але відомо: історія мститься деспотам, часто посилаючи їм, як відплату, тяжку, болісну смерть. Петро вмирав довго; «от жгущей боли крики и стоны его раздавались по всему дворцу» — так згадує один із свідків. Імператор не встиг залишити офіційного спадкоємця; син Петро Петрович, на якого покладалися такі надії, помер в 1719 році, проживши лише 4 роки.
У нас, українців, особливий рахунок до Петра — згадаємо Батурін, Петербург, побудований на кістках козаків... І якщо ми дійсно шануємо Шевченка, то не маємо забувати гнівні слова Кобзаря, кинуті в обличчя північному тирану, культовій фігурі в нинішній Росії: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну!». Думаючи ж про долі демократії в Росії, не можна не згадати слова великого російського історика, ліберала за переконаннями Василя Ключевського: «Петро сподівався грозою влади викликати самодіяльність у поневоленому суспільстві та через рабовласницьке дворянство встановити в Росії європейську науку, народну освіту як необхідну умову суспільної самодіяльності, хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо й вільно. Спільна дія деспотизму й свободи, освіти й рабства — це політична квадратура кола, загадка, що розгадувалася у нас з часів Петра два століття й досі нерозгадана». Блискуче сказано!
