Спочатку, зрозуміло, треба нагадати хто ж такі ті фенії і чим знаменитий Парнелл. І чому саме ірландський досвід здатен, можливо, бути нам у пригоді сьогодні.
Ірландія — країна давніх кельтів, чия культура — одна з визначальних у європейській. Колись кельти посідали території від Атлантики до Карпат. І такі, як гадаємо, одвічно українські назви, як Волинь, Галич, Галичина — це нагадування кельтскої присутності на наших теренах.
Отже першою єднальною ниткою між нами є величне минуле кельтської та києво-руської цивілізації, що стали початками сучасних Франції, Німеччини, Швейцарії, Австрії, Бельгії, України, Росії, Білорусі... Спільним є й наступний занепад, роздробленість та виникнення цілої низки європейських держав. Ірландія одержала повну незалежність від Великої Британії (точніше — британської Співдружності) 1949 року (від 1921 була в статусі домініону), Україна досягла цього ще через 42 роки. В обох країнах нині продовжується процес утвердження в суспільній думці пріоритетів політики самобутнього розвитку, яка єдина гарантує гідне місце у світовому співтоваристві.
Детальніший погляд на історію обох країн відкриває значні співпадіння та відмінності і в подіях, і в портретах лідерів.
Чарльз Стюарт Парнелл (1846—1891) — ірландський політик, який силою свого впливу трансформував сучасний йому рух за самоврядування (автономію) в Ірландіїї в інструмент виборення її самостійності.
А фенії (історична назва легендарної військової дружини древніх ірландців) — добровольці, якi у другій половині ХIХ століття створили таємну організацію «Ірландське революційне братство», що теж мало кінцеву мету — незалежність Ірландії.
Парнелл і фенії уособлюють два шляхи до цивілізованого майбутнього: мирний — парламентський (отже демократичний, розумнi компроміси з опонентами, нерозривний зв’язок з народом і чи не єдиною зброєю — суспільним тиском на владу) та радикальний (через повстання, змови, а то й тероризм).
Досягши одвічної мети i Ірландія, i Україна мали на шляху до незалежного майбутнього суттєві втрати. Частина ірландської території досі залишається відірваною від батьківщини (Північна Ірландія), гострими залишаються у країні мовна (засилля англійської й занепад ірландської), релігійна (католицька та протестантська церкви) та інші проблеми (наприклад, активна вимушена еміграція). З основним багатством (точніше, контролем над його використанням) — землею — пов’язані жахливі голодомори, що пережили ірландці.
Щоправда, вступивши до європейської співдружності, Ірландська Республіка різко поліпшила своє економічне становище. Належність до спільного дому «старого світу» відкрила ірландцям шлях до успіхів і в рухові до взаєморозуміння з Великою Британією щодо майбутнього Північної Ірландії.
«Де наші фенії? Де наш Парнелл?» (борці за незалежність Ірландії)
Іван ДЗЮБА «Українські усобиці як феномен світової історії»
«ІРЛАНДІЯ НЕ ГЕОГРАФІЧНИЙ ФРАГМЕНТ БРИТАНІЇ, А НАЦІЯ»
Майбутній політик Ч. С. Парнелл народився у сім’ї, батько якої належав до відомих протестантських землевласників — вихідців з Англії, а мати була американкою (донька адмірала Ч. Стюарта, який зіграв важливу роль в англо-американській війні 1812—1814 років).
Традиційно для європейських політиків майбутній парламентський діяч одержав блискучу освіту: навчався в одному з найпрестижніших університетів світу — Кембриджському.
Зі смертю батька Ч. С. Парнелл успадкував значні багатства, зокрема, маєток у Ратдрамі, що у графстві Віклоу.
Вихід на самостійну життєву дорогу спадкоємця заможного лендлорда-протестанта співпав із значною подією, що сталася у Дубліні: політики — віддані прихильники незалежності батьківщини вирішили, «що єдиними ліками від всіх нещасть Ірландії є створення ірландського парламенту з повним контролем над усіма внутрішніми справами». Для досягнення цієї мети була створена партія Гоумрул, як політична сила, що боротиметься за утвердження в Ірландії системи самоуправління — перший крок до автономії у державних рамках Великої Британії.
Молодий Ч. С. Парнелл був байдужим до політики.
Якщо шукатимемо ірландсько- українські паралелі, то на один щабель з Ч. С. Парнеллом має право стати, очевидно, лише один наш визначний лідер руху за українську незалежність початку ХХ століття — професор Михайло Грушевський. Насамперед за рівнем освіти та культури.
Ч. С. Парнелл, його боротьба і народ, заради якого він вийшов на політичну арену — це тісно пов’язані речі або, іншими словами, — міцний трикутник. На прикладі М. Грушевського маємо феномен (до речі, не поодинокий у вітчизняній історії) класичного роздвоєння особистості, у якій талант великого вченого чи громадського діяча переважає таланти політика та державотворця. Безумовно, М. Грушевський був патріотом України, а от чи був він рішучим до кінця у відстоюванні права його народу на незалежність? Професор тривалий час перебував під впливом свого вчителя Михайла Драгоманова i поділяв його відданість ідеям автономізму та федералізму.
Сьогодні, коли став доступним значний масив документів, можна лише руками розводити, дивуючись пасивності й заідеологізованості, наприклад, Української Центральної Ради, нестямної любові її провідників до безперервних засідань (навіть у дні, коли більшовики черговий раз захоплювали своїми військами Київ). Все це можна пояснити хіба що кількасотлітньою політичною німотою вітчизняних лідерів і, нарешті, наданою можливістю публічно висловитися (байдуже, чи чує ті промови народ).
А хіба не це спостерігаємо нині?
16 років внутріполітичного протистояння під постійним тиском зовнішніх чинників, перманентні зміни урядів, а тепер і парламенту, переконують, що Україна, як і в 1917 році, вступила в добу державотворчих пострадянських процесів без яскравих авторитетних загальнонаціональних лідерів і здатної згуртуватися навколо них національної інтелігенції. Тінь Симона Петлюри витає над сповненими егоїстичних прагнень послідовниками цього полтавця.
Як Ч. С. Парнелл, який підтримував думку про автономію Ірландії у складі Британської імперії, так і М. Грушевський ледве спромігся піднятися над собою, та Центральна Рада у січні 1918 року IV м Універсалом (швидше всього під тиском жорстокої реальності — ультиматум ленінської Ради народних комісарів й погроза розпочати війну, вслід за ним — віроломний перехід північно- східних кордонів Української Народної Республіки та наступ більшовицьких військ на Київ) нарешті проголосила незалежність України.
Роль українських феніїв у той період дістався послідовникам Миколи Міхновського — членам військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, котрі ще у липні 1917 року збройно захопили Київ і вимагали від Центральної Ради негайного проголошення України самостійною (учасників повстання військова прокуратура звинуватила у «спробі відокремлення України від Росії» за статтею 100 Кримінального кодексу. Арештованих звільнили лише 1918 року).
Пізніше, коли М.Грушевський переконався у безперспективності себе як політика й відійшов (чи був відтиснутий) у тінь, однодумцями ірландських феніїв можна вважати учасників численних спроб усунути від влади іншого політика від романтики, С. Петлюру (виступів було кілька, але назвемо насамперед ті, в яких брали участь полковники В. Оскілко та П. Болбочан й які могли бути успішними за умови, що їхні ініціатори діяли б рішуче та послідовно). Методи боротьби феніїв нагадують й Зимові походи армії УНР з території Польщі в уже радянську Україну, контрольовану московськими більшовиками за допомогою півторамільйонного війська, й підпільно-партизанська боротьба Холодного Яру...
Коли брат аполітичного в молодості Ч. С. Парнелла запропонував йому спробувати свої сили у громадській діяльності, той згодився й був радо прийнятий у лігу Гоумрул. Перша спроба виграти вибори до британської палати громад завершилась невдачею, зате друга принесла впевнену перемогу.
22 квітня 1875 року Ч. С. Парнелл уперше увійшов у британську палату громад. Йому було 28 років.
Молодий депутат-інтелектуал швидко зорієнтувався, що життєво потрібно суспільству. В британському парламенті він відстоював право батьків виховувати дітей у традиціях їхньої віри, ставив вимоги доступної орендної плати за землю, вільний її продаж та гарантовані умови й терміни володіння нею. Словом, він декларував себе як борця за національні інтереси ірландців і патріота, віданного прихильника самобутнього розвитку свого народу.
Коли один з його колег назвав Ірландію «географічним фрагментом Британії», Ч. С. Парнелл відповів йому:
— Ірландія не географічний фрагмент, а нація!
Кожний виступ політика запам’ятовувався парламентарям. Він швидко став керівником фракції. Члени Гоумрула переконалися, що мають гідного лідера своєї боротьби.
Абзаци гучних промов Ч. С. Парнелла тут же ставали крилатими виразами, які повторювали його співвітчизники. «Хай ніхто не визначає межу ірландської незалежності. Хай ніхто не обмежує ходу нації, встановлюючи рівень наших вимог», — кидав з трибуни парламентар, відповідаючи тим, хто закликав йти до мети поступово, обережно ступаючи й весь час оглядаючись на північну сусідку.
Ч. С. Парнелл був рішучим у захисті вітчизяних фермерів-орендарів землі — для розв’язання назрілих проблем 1879 року була створена Земельна ліга, президентом якої він став. Закон про землю (яку протягом віків захопили британські колонізатори, залишивши ірландцям лише право тяжко працювати на ній), прийнятий британським парламентом 1870 року, лише декларував право фермера на землю. Не фіксований законом розмір ренти дозволяв лендлордам постійно підвищувати орендну плату, що призводило до нищення фермерських господарств. Лідери Земельної ліги закликали фермерів до відмови від виплат орендної суми, за що Ч. С. Парнелл потрапив за грати.
Разом з тим політик був реалістом й розумів, що земельне питання занадто складне, щоб його вирішити у короткий термін. Адже свої земельні володіння ірландці втратили кілька століть тому, й потрібен час для повернення її законним власникам.
Між іншим, до жорстоких методів колонізації Ірландії приклав свою руку (точніше зброю) й відомий нам з світової історії Олівер Кромвель, який у свій час вітав гетьмана Богдана Хмельницького з його ратними перемогами.
Ч. С. Парнелл вирішив йти на компроміс з провідними парламентськими партіями: Ліберальною та Консервативною. Одержавши гарантію, що ліберальний уряд Великої Британії внесе суттєві поправки до земельного законодавства Ірландії, Ч. С. Парнелл вимушений був розпустити Земельну i Національні ірландські ліги.
Ці та інші кроки зміцнили позиції прихильників ірландської незалежності в британському парламенті, створивши сприятливі умови для мирного вирішення питання надання самоуправління (автономії) Ірландії, що у майбутньому й сталося, щоправда інакше, ніж цього прагнув Ч. С. Парнелл (після Ірландського повстання 1916 року та виходу на політичну арену радикальніших суспільних сил англійський уряд був вимушений 1921 року згодитися з утворенням Ірландської вільної держави).
Але прихильник переговорів та компромісів до того дня не дожив.
Через обставини особистого життя (романтичне захоплення та шлюб з дружиною колеги по партії), шалений тиск й звинувачення опонентів Ч. С. Парнелл залишив лідерство в парламенті, але не відійшов від політичного життя. Він боровся до останнього: виснажений фізично й морально, він покинув цей світ 6 жовтня 1891 року (у 45-літньому віці).
Приклади з нашого державотворення періоду тих же 1917—1920 років зовсім інші: М. Грушевський відійшов від політики, В. Винниченко покинув головування в Директорії й емігрував, С. Петлюра...
Ч. С. Парнелл, будучи сам крупним землевласником, поклав своє життя, щоб землею — найбільшим національним багатством Ірландії, володіли ті, хто на ній працює. Лідери ж Центральної Ради, як вогню, боялися земельної проблеми. Будучи соціалістами, вони не могли допустити, щоб земля стала власністю тих, хто її обробляє. На противагу цьому В.Лєнін (сьогодні стали відомими таємні тісні контакти з червоним Кремлем київських соціалістів), перехопивши гасла соціалістів- революціонерів («есерів»), легко загітував на свій бік і російських, і українських землеробів (солдати на фронті в масі своїй були з селян).
Те ж саме відбувалося й з формуванням регулярної української армії. Наївні київські лідери-соціалісти вірили, що російські пролетарі не будуть воювати з українськими братами по класу. Вони бачили збройні сили лише у формі народного ополчення, різко виступали проти будь- яких спроб створення боєздатного українського війська, а тим більше залучення до нього колишніх царських офіцерів, генералів та адміралів, українців за походженням. І це у той час, коли три київські військові з’їзди репрезентували близько трьох мільйонів солдат-фронтовиків, які були готові стати на захист батьківщини під командуванням досвідчених військових.
ЧЕТВЕРО НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ-ІРЛАНДЦІВ З ЛІТЕРАТУРИ ТВОРЯТЬ СВОЇ ШЕДЕВРИ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ
Отже, одна відмінність між ірландськими й українськими провідниками, здається, знайдена: перші діяли рішуче та результативно (як сьогодні кажуть — прагматично), а другі зволікали, боячись й тому ігноруючи проблеми, якими жила їхня країна. Парнеллівського трикутника (лідер, його самовіддана боротьба, народ) тут не було. Вітчизняних «батьків нації» більше турбували спроби місцевих феніїв підштовхувати події чи радикалізувати їхній розвиток.
Знайома картина?
Мимоволі з минулого кидаєш погляд у теперішнє.
Окрім емоційних розпачливих запитань: «Де наші фенії та Парнелли?» змін не видно. Тим більше, що ставлять їх ті, хто й покликаний відповідати на них.
Інколи складається враження, що вся сила наших патріотично налаштованих провідників та їхніх однодумців у тому, щоб глибоко проаналізувати виклики часу, дати їм оцінку і.., склавши руки, вичікувати.
І все.
Ч. С. Парнелл і йому подібні дають конкретний урок: «Треба діяти!»
Нинішні українські проблеми (й зовнішньополітичні, й економічні, й гуманітарні: насамперед мовні та релігійні) не є унікальними чи винятковими. Подібним нині живе весь світ.
У тій же Франції, де нещодавно побував наш Президент, лише 1982 року визнали, що їхня країна — поліетнічна, що у ній живуть ельзасці, корсіканці, бретонці... І що їх ніяк не вдасться далі розглядати лише, як «прикордонне населення», а тим більше асимілювати. Сьогодні у французьких школах вивчаються поряд з французькою мовою корсіканська, каталанська, бакська, бретонська, фламандська, ельзасська та інші мови. Корсика спочатку досягла обмеженої автономії (в освіті, культурі, радіомовленні), а пізніше широкої.
Але все це сталося лише після рішучих дій корсіканських феніїв — Фронту національного визволення Корсики.
Схожими проблемами живуть Іспанія, Британія, Бельгія, на американському континенті — Канада, США...
Через пасивність й нерішучість вітчизняних епігонів Парнелла та Кавура не такий вже й давній східнотеренний спонтанний егоїстичний спалах невігласького регіоналізму (така собі провінційна трагікомедія хуторянських Гаркунів-Задунайських) потрясла офіційний Київ, котрий сприйняв політичний фарс невдах від політики, як кінець української незалежності.
Слава Богу, що це було хвилинне запаморочення. Нинішній істеричний лемент-шантаж про наявність розколу у державі вже нікого не вражає (розкол-то й інші процеси, звичайно, наявні, але насамперед у головах певної частини «політиків»).
Хто розкриє біографію Ч. С. Парнелла й заглибиться в перебіг життя цього політика та державотворця, той інакше побачить вітчизняну політику, її шістнадцятирічне тупцювання на місці й легко визначить злих геніїв нашого сьогодення.
Зрозуміло, що й Ч. С. Парнелл та його послідовники не могли не помилятися. Наслідки цього відомі.
Якщо Ірландія сьогодні має разючі зміни в економічному житті, то в освітньо-культурному тутешня ситуація, очевидно, гірша від нашої.
Від 1801 року, коли Ірландія стала частиною (чи як твердив опонент Ч.С.Парнелла — фрагментом) Об’єднаного Королівства Великої Британії, ірландська мова інтенсивно витіснялася англійською. Наступ протестанства на католицьку країну настав ще раніше.
Колонізатори використовували економічний тиск для досягнення потрібних їм результатів в асиміляції корінного населення. Маніпулюючи законами щодо розвитку аграрного сектору, імперія принесла ірландцям голод: лише в 1845— 1849 роках від нестачі хліба померло близько мільйона ірландців.
В результаті різко зросла еміграція: у 1846—1851 роках батьківщину залишили півтора мільйона ірландців. І якщо 1841 року чисельність населення країни дорiвнювала 8 мільйонiв 178 тисячам чоловік, то вже 1901 — всього 4 мільйони 459 тисяч (нині — 3 мільйони 917 тисяч).
Ставши британським домініоном, Ірландія пережила типові для молодих держав минулого сторіччя періоди розбрату у таборі вчорашніх борців за незалежність, навіть громадянську війну. 1937 року, прийнявши Конституцію, ірландці добилися ліквідації деяких морських військових баз на своїй території.
1949 року Ірландія стала повністю незалежною. Але боротьба продовжується, адже не вирішена проблема Північної Ірландії...
Ще складнішою залишається внутрішня ситуація. Відродженням ірландської мови безпосередньо займається уряд республіки. Приймаються відповідні закони. Наприклад, у 2005 році вирішено на західному узбережжі країни замінити на ірландськомовні всі англомовні вивіски. Інформаційна сфера стає тут повністю гельськомовною (варіант ірландської мови). В цілому ж по країні, не зважаючи на зусилля держави, лише близько половини населення володіє ірландською мовою.
Як результат, четверо ірландців- лауреатів Нобелівської премії з літератури писали чи пишуть свої твори англійською мовою: поети Уїльям Батлер Йєйтс та Симус Хіні, драматурги Бернард Шоу та Семюел Беккет (останній писав ще й французькою, оскільки жив у Франції).
Світову славу принесли Великiй Британії й загальновідомі англомовні метри літератури, ірландці за походженням: Джеймс Джойс (знаменитий роман «Улісс»), Оскар Уайльд (роман «Портрет Доріана Грея», п’єса «Саломея» — французькою мовою), Джонатан Свіфт (класичний твір «Мандри Гулівера», памфлети).
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — НЕ САМОЦІЛЬ, А КАТАЛІЗАТОР ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОГО ПОСТУПУ
Ідея й неодмінне втілення її у життя — саме так розумів Ч. С. Парнелл зміст своєї боротьби за Ірландію.
Спостерігаючи за імітацією патріотичної політичної діяльності наших сучасних провідників та феніїв, відчуваєш, що пережите шістнадцятиліття нічого їх не навчило. Вони, як кажуть, люблять себе в Україні, а не Україну в собі.
Але не лише про них мова.
Сьогодні, якщо йти за Ч. С. Парнеллом, для нас найважливіше вивести суспільство з стану, скажемо так, летаргічного сну, куди загнали його минулі роки песимізму й зневіри. Ідеалом в політиці повинен стати — як говорив Іван Франко — цілий чоловік, особистість, віддана ідеї незалежності та інтелектуально готова до своєї місії.
Це саме той, про кого скажуть в майбутньому слова, що звучать від вдячних нащадків на адресу Парнелла та Кавура.
Україні конче потрібний високий діалог Влади та Інтелектуалів. Не взаємозвинувачення, свідками яких ми стали у ході виборчої кампанії, а зацікавлена конструктивна розмова про шляхи виходу з духовної кризи. Бо оскільки влада легко знайшла спільну мову з бізнесом, капіталом, їй і можливо, і потрібно досягти взаєморозуміння з кращими умами України.
Час настав!
Інакше метастази руїни паралізують молодий державний механізм. Симптоми цього наявні.
Адже якщо всупереч здоровому глузду у місті з мільйонним населенням зграйка невігласів серед білого дня споруджує монумент — символ жорстокої колонізації (чи загарбання) України, а з Києва не чути адекватної реакції — це означає єдине: держава й її народ не здатні захистити себе та свої святині.
Глухота й німота столиці спонукає знахабнілих гайдамак до наступних кроків: не випадково лунають заклики до клонування вищезгаданих монументів.
Це лише один приклад.
Подібне легко помітити у ставленні влади до всього нашого духовного життя: схожого на нинішній наступ на українську мову не було навіть за часів російського царату та тоталітарного комуністичного правління, у занепаді книговидавнича справа, через засоби масової інформації молоді нав«язується аморальність і нігілізм...
Словом, діагноз зрозумілий — наше суспільство хворе.
Тяжко, але виліковно.
Тому не час звучати запитанням «Де наші фенії, де Парнелли?»
Гасло дня інше (перефразування відомих слів) — «Не чекай, що для тебе зробить Україна, а подумай, що ти зробиш для неї».
