«Чи нині помремо, чи завтра — це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано — ось що важливо. А добре померти — це уникнути небезпеки прожити погано».
Цьогоріч 1 серпня минає 96 років відтоді, як у далекому грузинському містечку Сурамі на руках у матері померла Леся Українка. Їй було усього 42... Для людей інтелектуальної, мистецької праці — це ще навіть не екватор життєвого й творчого шляху. Для більшості найвищий злет іще попереду. Але хіба генії підвладні земному часу й земному тяжінню?
Історія вітчизняної літератури переконує, що письменник в Україні — це не лише талант і покликання, а найперше — обов’язок, на служіння якому людина добровільно перетворює своє життя. А нерідко навіть самe завершення земного шляху митця стає певним стимулом для його оцінки чи, сказати б, канонізації сучасниками, а за традицією — і наступними поколіннями. І, зазвичай, у цьому суперечливому процесі перевагу має біографія, а не творчість. Як іронізувала Леся Українка: «У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що вся Україна плаче за своєю славною дитиною і т. ін». (Без жодної іронії можемо твердити, що все сказане стосуватиметься й самої авторки цих слів.) Смерть українського письменника стає останнім і, вочевидь, необхідним «компонентом» його майбутнього канонічного образу.
Ще сучасники Лесі Українки усвідомлювали, наскільки трагічне, непевно-крихке її існування, якою тонкою є та межа, що відділяє буття від небуття. Та й сама вона щодо свого здоров’я не мала жодних ілюзій. Але кожен наближається до межі, усвідомлює свою минущість лише через втрату когось із найрідніших. Адже людина до певного часу не вірить, що вона може померти.
Саме нагла смерть у червні 1895 року Михайла Драгоманова — улюбленого дядька й Учителя — стала першою у низці смертей рідних і близьких поетеси, досвід переживання яких мав особливий вплив на неї. «Визначальною», під цим кутом, була і смерть Коханого — Сергія Мержинського, що сталась у березневому Мінську 1901 року. Обставини завершення земного шляху цих людей, хоча й розділені в часі шестиліттям, разюче схожі: обоє пішли зі світу передчасно, чому передувала затяжна хвороба й кількамісячна агонія; Леся Українка заздалегідь знала, що слід готуватися до найгіршого, а ще, й це теж дуже важливо, й Драгоманов, і Мержинський померли буквально в неї на руках. Про небезпечний стан зі здоров’ям дядька вона довідалася ще 1891 року. І ось реакція двадцятилітньої дівчини на цю важку новину: «Тепер же я не знаю, як я ще на світі живу, бо в тяжчому стані душі я, здається, не була ще ніколи... Як був у мене тиф, то я була в десять раз спокійніша при думці о смерті, ніж тепер. Тепер в мені живуть дві людини, одна живе і займається різними дрібницями, а друга тоне в якомусь хаосі жалю... Якби я мала право перестати жити, то б перестала». І це не пафос, не «потрібні слова», мовлені в стані афекту чи екзальтації. Це світоглядна позиція, згодом неодноразово підтверджена вчинком.
Усе пережите біля приреченого Драгоманова, а згодом — Мержинського — відкривало Лесі Українці інший бік людського існування, давало унікальні, не усвідомлені до того знання й досвід світовідчуття, світорозуміння. Те, що відкрилося поетесі як посутня складова великої істини буття, важливе найперше силою впливу на особистість, аніж своїм на позір тривіальним змістом. Що ж усвідомила Леся Українка? Усі люди, навіть найближчі, найрідніші, — смертні й можуть померти у будь-який момент часу. Більше того, смертна вона сама й, зважаючи на стан здоров’я, мусить почуватися особливо загроженою. Але про себе поетеса завжди думала найменше.
Розпач, шок, моральне й фізичне виснаження, навіть спустошеність у поєднанні зі справді нелюдським збуренням волі та інтелекту в намаганні пережити втрату Іншого, вимагають особливих умов для осмислення та психологічної адаптації свідомості в нововідкритих координатах буття. В одному з листів Леся Українка так означує цю потребу: «Забратися так на місяць на два у яку-небудь трущобу, де б ні душі знайомої не було, де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або краще залягти та й закам’яніти, а потім вже вернутись на світ та й за роботу». Але ні часу, ні, тим більше, нагоди для усамітнення й «закам’яніння» в неї не було. Необхідність підтримати й усіма силами допомогти близькій людині в останні місяці життя, а після найстрашнішого ще й утішити рідних змушувала залишатися діяльною та спокійною. І можна лише здогадуватися, чого їй вартував такий «спокій». Тому, по суті, єдиною приступною можливістю вивільнити психіку від неймовірно важкого тягаря залишалась інтелектуальна праця. Як наголошує Леся Українка в листі з Мінська 1901 року: «Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіюму, то треба хоч роботою задурити себе». І саме творча напруженість, якої, хоч як це дивно, найбільше остерігалася поетеса в цей час, стала основним каталізатором її страждань. У щойно цитованому листі вона зізнавалася: «Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братися, певне, якесь божевілля вийшло б». Але через дві доби, біля смертного ложа С. Мержинського, пишеться «Одержима» — один із шедеврів європейської драматургії ХХ століття. До цього твору рівно через два роки було зроблено і чи не найвідоміший автокоментар: «Я її («Одержиму») в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: я з того створила драму».
Поезія Лесі Українки, написана до фатального 1895 року, теж виразно нюансована песимістичними, темними мотивами. Але образ, тема смерті в ранній ліриці задекларовані суто риторично і навіть поверхово. Однак уже після втрати Учителя для поетеси саме феномен смерті стане одним із головних «об’єктів» творчих і філософських (у художній формі) роздумів. Найвідвертішого, конкретно-особистісного виміру вони сягнуть у т.зв. циклі С. Мержинського — поезіях, написаних у передчутті неминучої втрати Коханого, а також через кілька місяців після цієї страшної події. Вражає довіра авторки слову і, особливо, ніби якась перевірка його можливостей. Також у вірші, написаному перед останньою поїздкою до Мінська, оприявнюється намір боротися за Коханого до загину, і в разі поразки готовність розділити його долю. Саме словом Леся Українка ніби хоче зупинити/відвернути неминуче:
«Кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою
Чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає».
А після поразки в цьому заздалегідь приреченому бою Леся Українка також у слові шукатиме розради, звільнення від побаченого. Саме гостро пережита втрата близьких людей і спонукатиме її до роздумів над власною долею. Попри двічі підкреслене Климентом Квіткою — чоловіком поетеси, — що дружина «не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила... і взагалі ніколи не говорила про смерть і так до останньої хвилини», можна переконатися, що все ж вона поверталася до цієї теми. Промовистою з цього погляду є ще одна поезія з циклу Мержинського — «Чи пам’ятаєте, коли я говорила...». Ймовірно, що саме до цього тексту в Квітчаних спогадах (у тій частині, де йшлося про відсутність у дружини особливих «посмертних побажань») було зроблено, а згодом закреслено такий коментар: «Коли не вважати на один ненадрукований вірш, який друкувать ще рано. Цей вірш і не буде надрукований. Розпорядження». Але вірш усе ж було опубліковано (аж 1947 р.). Цікаво, що у «заповіті» слово звучить у самому тексті — закцентовано не так на індивідуальному сприйнятті явища смерті, як на справді незвичайних розпорядженнях щодо майбутнього похоронного ритуалу.
«Моя душа не буде со святими,
Не буде «вічна пам’ять» по мені,
Чужі мені пісні з словами тими?
І дзвони сі, потвори мідяні.
А та юрба, що посумує вранці,
Увечері нехай іде в танець.
Се дивно вам — після погребу танці?
Звичайний то смутним пісням кінець!
Коли вже треба голосить по трупі,
Нехай музика плаче, та без слів,
І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —
То буде так мов лебединий спів,
Та що ж, нехай не зрушу я нічого,
Зірвавшися в безодню забуття,
Аби не ранила так смерть моя нікого,
Як ранило мене моє життя».
Зрозуміло, що «заповіт» Лесі Українки не в усьому надавався до виконання. Та усе ж рідні врахували її вимогу громадянської панахиди, яку провели без майже обов’язкового на той час церковного обряду відспівування. А от про дотримання, по суті, основного побажання (чи самонастанови), висловленого прикінцевою строфою вірша, поетеса, у певному розумінні, подбала сама. Йдеться про ту, за словами К. Квітки, «дивну, виключну видержку», з якою вона зустріла останні стражденні дні та водночас її справді неймовірні намагання «не ранити» близьких своєю смертю. Олена Пчілка, на руках якої й померла донька, залишила два дивовижні свідчення, одне зроблене до страшної події, а інше — після. Зокрема, інформуючи рідних про надзвичайно важкий стан здоров’я хворої, прикрі симптоми й нестерпний біль, мати все ж з подивом констатує: «Лесин організм обманює всіх тим (навіть лікарів), що через повну свіжість голови Леся при найменшій спосібності може бути бадьорою навіть, наскільки можливо, веселою». У другому ж листі, вже описуючи обставини смерті доньки, Олена Пчілка мимоволі, а чи свідомо, знову зупиняється на схожих нюансах поведінки. «В грудях її (Лесі Українки) горів нічим не вгасимий вогонь, палив її жорстоко. Однак вона знаходила для всіх добре слово і бажання сказати щось веселіше, бадьоріше. О близькім кінці своїм — не думала. Дивна річ — все розважала себе, що той вогонь, від котрого згасала щодень, щогодини, більше приходить від припадкового катару». Виокремлений пасаж, як видається, слід прочитувати в тому сенсі, що заспокоювала, «розважала» Леся Українка, мабуть-таки, не себе, а найперше — рідних.
Стоїчні спокій і мужність, з якими Леся Українка прийняла свою смерть, мають джерелом походження, окрім індивідуальних духовно-світоглядних особливостей, ще й пережитий досвід смерті Іншого. Те, як умирав М. Драгоманов, а ще більше — С. Мержинський, назавжди закарбувалося в її свідомості, усталюючи думку, що за певних обставин вихід із життя є єдиним порятунком від його нестерпності. Звідси й подвійне сприйняття смерті: як жаху і насилля над людською природою й водночас можливості звільнення від особистих страждань і тиску жорстокого світу. Важливим тут бачиться і т.зв. поріг випробування смертю, свідком якого у випадку Мержинського стала Леся Українка. Саме поруч агонізуючого Коханого вона усвідомила, що ослаблена фізично й морально людина в очікуванні неминучого може зламатися, втратити себе, а це в системі етичних координат поетеси — неприпустимо.
У світлі сказаного виникає закономірне запитання: чи боялася сама Леся Українка смерті? Якщо зважити на те, як вона перейшла свій «поріг випробування» нею і, ширше, випробування життям, то доведеться ствердити, що — ні. Але тут, мабуть, можна говорити про внутрішній природний страх чи осторогу кожної живої істоти перед неминучим і незвіданим. Вперше згадуючи про спокійне чи навіть, швидше, «байдуже» ставлення дружини до смерті, К. Квітка post factum намагається пояснити це тим, що: «Може, вона вважала за малодушшя говорити про перемогу одвічного ворога, поки він іще не прийшов, а може, з своєї безкрайньої лагідності не хтіла такими розмовами завдавати жалю близьким». А от вдруге повернувшись до цієї теми, Квітка уже значно відвертіший і категоричніший: «Ніколи не боялася смерті, але боялася маразму і найбільше боялася, що як почнеться упадок мозкової діяльності, то вона того не завважить і не покине писати. Боялася теж, що не сповнить літературних замірів, які носила в душі».
Як уже мовилося, зв’язок Лесі Українки зі смертю, набуття знання про неї базувався на гостро пережитому і засвоєному досвіді Іншого. І саме з утратами М. Драгоманова та С. Мержинського пов’язане якісно нове сприйняття, усвідомлення себе як митця з певними обов’язками або ж «заповітами». Зокрема, в написаному після похорону дядька листі згадано й той, вочевидь останній, «урок», що він його дав улюбленій учениці: «Ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене, як люди терплять лихо і борються з долею». Водночас покликання справжнього учня — усіма силами долучитися до справи учителя, продовжити її. Саме з такими почуттями й намірами, як свідчить віршована посвята кузині Аріадні, поверталася з Болгарії (де поховано Драгоманова) Леся Українка:
«Для мене, сестро, щастя не бажай
(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили більше
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на Вкраїну...»
Та коли «заповіт» Драгоманова можна трактувати як настанову громадянської, просвітницької, а в певному розумінні й політичної діяльності, то зобов’язання перед Мержинським мали суто естетичну природу. Так, ще за життя він намагався обумовити деякі, можливо й дивні сторонній людині нюанси власного похорону. Ось як про це згадувала Леся Українка: «Он все время, не раз по ночам, просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида после смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами, — он говорил, что это мой долг как друга и поэта (может быть, это предрассудки, но они и мне свойственны). Пусть же будет так! Пусть никто не видит его таким, каким я видела». І, як підтверджують описи похорону, розпорядження було виконано. Водночас, окрім формального, поетеса усвідомила собі ще й інший обов’язок — мистецький:
«...Я повинна стоять на сторожі,
Бо мені заповідано в спадок
Жалобу й красу,
Білий мармур і плющ,
і криваві осіннії рожі...»
Саме в мистецтві й мистецтвом вона сподівалася зберегти своє почуття до Коханого, залишити його у вічності:
«І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток; ілюзії серпанок,
Серпанок мрій моїх тебе скрасить...
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів!»
Почуття влади слова над часом і пам’яттю визначало й, так би мовити, загальний, метафізичний обов’язок Лесі Українки перед рано втраченими рідними. Учитель, Коханий, Брат (М. Косач помер 1903 р.), Батько (П. Косач помер 1909 р.) — усі вони були цим і непомірно більшим для поетеси. Тому вона змушена й буде жити, працювати, творити і за них, а отже, й від їхнього імені говоритиме зі світом.
Але прагнення встигнути якомога більше наштовхувалося на об’єктивну неспроможність фізичної оболонки відповідати потребам духу, витримувати неймовірне внутрішнє горіння. Ця непереборна колізія, постійне невдоволення собою і своїми творами, мабуть, і вирізняє генія. Хоч як це парадоксально, саме загрожений стан, постійне балансування на межі живили Лесю Українку особливою життєвою енергією, розкривали несподівані ракурси та обшири сприйняття і розуміння світу. «Мені здається, — писала вона до матері, — що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене є талант, то він не загине, — то не талант, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей». Цей нереальний для пересічної свідомості психологічний стан, це відчуття чи навіть «зв’язок» зі смертю, її грізною прихованою силою у якомусь сенсі вивільняли й скеровували саму творчу потугу.
Але чи можна у цьому контексті говорити про шлях через смерть до мистецтва? Мабуть, доречніше буде визнати подвійний характер цього психологічного механізму, в якому смерть — це стимул до мистецтва, але й мистецтво — то боротьба й водночас гра зі смертю. Як відомо, за можливість творити Леся Українка мусила платити власним життям. Але, здається, це не дуже турбувало поетесу, а навпаки, навіть знімало внутрішню напруженість, надавало її відчуттю реальності розкутого, ігрового відтінку. Як засвідчує листування Лесі Українки (особливо промовисто — останніх п’яти-шести років), кожен її новий твір здобувався неймовірними зусиллями волі й духу з одночасною та безповоротною втратою фізичного здоров’я. «Теми приходили до неї і захоплювали її занадто часто, — згадував К. Квітка, — і якби часом вона не розхолоджувалася до них, то не було б тих рятівничих пауз у її творчості, які все-таки давали їй відпочинок, і вона згоріла б у пломені свого натхнення іще раніше, ніж се сталося».
Непогамовна, справді якась фатальна «жага творчості» спонукала Лесю Українку до праці, зобов’язувала постійно триматися у формі, залишаючись письменницею (а значить, собою) за будь-яких обставин. «Scribo ergo sum», — любила вона повторювати перефразовуючи Декарта: «пишу — значить, існую».
Присутність генія в земному світі нетривала. Та ж сама «таємнича сила», що блискавично веде його до розквіту, водночас і обмежує його людський вік. Власне, такою «таємничою силою» Лесі Українки стало мистецтво: за право творити вона платила правом існувати, але життя без творчості — то було б уже не життя для Лесі Українки й не життя Лесі Українки. Усе відповідно до тієї ж максими, на яку через півстоліття вийшов інший геніальний український поет — Василь Стус:
«І зважитись боротись, щоби жити,
І зважитись померти, аби жить».
А за таких умов — лише смерть, готовність померти за свій ідеал єдина по-справжньому і визначає цінність людського буття, надає йому істинного сенсу. Як видається, схоже усвідомлення було в Лесі Українки, коли вона, повідомляючи матері про смерть Драгоманова, написала: «Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію». У свої останні дні Леся Українка надиктовувала рідним план чергової драми... Так умирали мудреці та поети давнини — Сократ, що спокійно продовжував навчати учнів, прийнявши цикуту, або ж Сенека, який і на смертному ложі — із розітнутими судинами — диктував секретареві сторінки незакінченого трактату.
Навесні 1890 року дев’ятнадцятирічна, мало ще кому відома тоді поетеса Леся Українка написала пророчу, як сьогодні видається, поезію «Мій шлях». Закінчувався цей вірш рядками, винесеними у заголовок пропонованої шановному читачеві статті.
