Не є таємницею, що, на превеликий жаль, справжнє значення та реальна цінність тієї чи іншої епохи минулого далеко не завжди адекватно відбивається у суспільній свідомості. Яскравим прикладом сказаного може слугувати історія (зокрема, й політична) такого воістину цікавого — і досі ще порівняно малодослідженого — державного утворення, як Велике князівство Литовське (скорочено — ВКЛ), що існувало у XIV—XVI століттях і, як відомо, включало також і землі східнослов’янських народів — українського та білоруського.
Ми маємо певні підстави стверджувати, що ця держава і донині залишається (у порівнянні з історією Київської Русі та козацької доби), образно кажучи, «Terra Incognita» на умовній карті минулого України. Недарма та доба, коли ВКЛ (Велике князівство Литовське) досягло зеніту своєї могутності, — а це XIV століття та перша половина ХV-го — йменується не інакше, як «Темні віки» (!). Наявних історичних джерел, м’яко кажучи, не дуже багато, та й ті, що є, інтерпретуються фахівцями часто по-різному.
Отже, перед нами непроста історична проблема: якою, власне, державою було ВКЛ (тут і національний склад населення князівства, і його соціально- економічний та правовий устрій, та й постаті державних діячів, котрі в різні часи його очолювали — Гедіміна, Ольгерда, Вітовта, Свидригайла та інших). І, як правило, в таких складних випадках на допомогу дослідникові приходить така своєрідна галузь історичного знання, як історіографія. Аналіз розвитку поглядів тих чи інших поколінь істориків на конкретну складну проблему минулого (а це і є визначальною рисою історіографії як дисципліни) дозволяє бачити саму «суть питання» в його розвитку, його віддзеркалення у свідомості суспільства минулих століть, бачити гострі зіткнення думок, нерідко полярно протилежних, в яких, як давно було помічено, тільки й народжується істина.
В цьому зв’язку нова фундаментальна монографія талановитого дніпропетровського історика Віталія Василенка «Політична історія Великого Князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях ХIХ-першої третини ХХ ст.», попри свою трохи «спеціальну» назву (з погляду читача — аматора), безперечно, варта уваги не тільки суто наукового загалу, а й усіх, хто цікавиться історією Центрально-Східної Європи доби Пізнього середньовіччя. Чому? Бо ця книга (затверджена до друку вченою радою Національного гірничого університету й випущена у Дніпропетровську наприкінці минулого року) не просто подає величезний комплекс джерел, фактів, історичних уявлень в їх розвитку, найрізноманітніших подій, що мають більше або менше відношення до доби зародження, розквіту та занепаду Великого князівства Литовського, але й підсилює все це, разом узяте, критичним, актуалізованим поглядом самого автора, який прекрасно розуміє — і передає своє розуміння читачеві! — всю важливість історії ВКЛ для східнослов’янських народів.
Справді, ми говоримо зараз (щоправда, складається враження, що більше говоримо, аніж робимо) про «європейський вектор» розвитку України, і, відповідно, її європейський вибір. Але ж у багатьох відношеннях саме ВКЛ, у складі якого значна частина українських земель перебувала майже два століття (!), було державою саме європейського типу. Якщо обмежитись лише правовими аспектами устрою князівства, то варто згадати лише знамениті Литовські статути XV—XVI століть з їх передовою, демократичною на той час системою судоустрою, аби переконатись, що це дійсно так. Чи не тому, до речі, і дореволюційна російська історіографія, і так само історіографія радянська, замість об’єктивного висвітлення історії ВКЛ свідомо або підсвідомо (дуже часто — з політичних міркувань, як показує Віталій Василенко) займалися створенням сумнівної наукової вартості «теорій», котрі демонстрували одвічну і непереборну «єдність» історії східних слов’ян?
Йдеться, зокрема, й про відому «звичайну схему руської історії», свого часу гостро розкритиковану М. С. Грушевським, згідно з якою виклад історії Росії будувався за канонами, успадкованими ще від московських книжників XV—XVI ст., які вважали, що центр історичного життя Русі поступово перемістився з Києва до Владимира-на-Клязьмі, а згодом — до Москви. Віталій Василенко цілком слушно зазначає, що «таким чином уже від ХIII ст. у центрі уваги опинялася історія великоруських земель; про білоруські ж та українські, які перебували у складі ВКЛ, згадувалося здебільшого випадково. Свою роль відігравало й те, що основну джерельну базу згаданих праць становили пам’ятки великоруського літописання, а в них історія Литовсько-Руської держави висвітлювалася вельми побіжно й до того ж однобічно». Не були цілком вільними від цієї схеми, як це показує автор, і такі визначні історики, як М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський; а професор Санкт-Петербурзького університету Н. Устрялов у 30-х роках ХIХ ст., безперечно, враховуючи політичну ситуацію після поразки польського повстання 1830—1831 рр., взагалі висунув тезу про необхідність введення історії Великого князівства Литовського до курсу «руської» історії. В. Василенко зауважує у зв’язку з цим: «Взагалі не є секретом, що інкорпорація якоїсь території породжує й потребу в «інкорпорації» її історичного минулого». Справедлива та вельми актуальна думка!
Важливість вивчення історії ВКЛ (вживається й дуже цікавий термін — «Литовсько-Руська держава») В. Василенко обгрунтовує тим, що «Литовський» період в історії Білорусі та України відокремлює їхнє до певної міри спільне (разом з Росією) минуле, в межах «імперії Рюриковичів», від доби, коли окремішність цих трьох етносів стала вже цілком очевидною, лігши в підгрунтя їхнього становлення в якості окремих націй». Велике князівство Литовське, за оцінкою В. Василенка — одна з найбільших держав регіону Центральної та Східної Європи, «яка протягом майже трьох з половиною століть відігравала одну з ключових ролей на цих теренах... Тож немає нічого дивного в тому, що за ступенем зацікавлення історією ВКЛ вітчизняна, білоруська та російська історіографічні традиції поступаються (чи дорівнюють) лише литовській, польській та німецькій. Природно, дослідниками цих проблем далеко не завжди рухав суто академічний інтерес: адже, попри значну віддаленість у часі, литовська доба (точніше, її відповідні інтерпретації) слугувала й слугує підгрунтям для багатьох національних історичних міфологем (більшою мірою — білоруських та російських, значно меншою — українських)». Отож, якраз аналізу цих міфологем і присвячена значною мірою монографія В. Василенка. А міфологем чимало — тут і теорія (ба більше — ціла концепція!) «західнорусизму» російського історика білоруського походження М. Кояловича; ним було введене в «науково»-публіцистичний обіг термін «Західна Росія», котрий включав у себе територію історичних українських, білоруських, литовських, частково навіть польських земель (тобто весь обшир Великого князівства!). Не випадково праці М.Кояловича з’явилися як своєрідна відповідь на соціальне замовлення влади: «душитель» польського повстання 1863 року М. Муравйов оголосив тоді конкурс на спеціальний підручник з російської історії, призначений для шкіл «Північно-Західного краю», поставивши за мету насадження «вірних понять про одвічне панування православ’я і руської народності в тутешній країні». Тут і сила-силенна аналогічних праць (як імперської, так і радянської історіографії), які, власне, з більшою на те підставою можуть бути віднесені не до «чисто наукової» історії, а швидше до історії «поетичної» і в той же час «практичної» (як нагадує В. Василенко, така термінологія свого часу була запропонована відомим італійським вченим Бенедетто Кроче, який зараховував до цього жанру «патріотичні історії, що оспівують славу і оплакують нещастя народу, до якого ми належимо, якому співчуваємо, і зневажливі, спотворені історії ворожих нам націй»!).
Звичайно, книга дніпропетровського історика, як і будь-яка інша творча праця, зовсім не є ідеальною, вона теж не позбавлена певних недоліків. Проте до останніх (незважаючи на розгорнуту «наукову» назву) зовсім не належить академічна відірваність від актуальних проблем сьогодення. Адже йдеться про спільну історичну спадщину братніх східноєвропейських народів — українців, білорусів, литовців, поляків... Тому перед нами — не лише ретроспективний погляд в минуле, а злободенне наукове дослідження. Це також можна зарахувати до достоїнств праці Віталія Василенка.
