Закінчення. Початок читайте «День», № 230-231, 235-236.
Перш ніж розповідати про видатних біографів України ХІХ—ХХ ст.. (мова піде далеко не про всіх — лише про тих, чиї ідеї найбільше вплинули на нашу національну свідомість) — варто звернути увагу читачів на декілька важливих аспектів проблеми.
По-перше, визначні вітчизняні історики не одразу, поступово , «покроково» прагнули до розмежування зовнішнього світу та свідомості суспільства, до чіткішого розрізнення об’єктивних подій (їх передумов, наслідків та значення) та письмових розповідей про них, до розрізнення людей та ідей, що вони генерують (з’явилось розуміння, що одне й друге — зовсім не те ж саме!).
Далі. Зростало розуміння необхідності та виняткової важливості синтезу, творчого об*єднання, органічного сполучення різних концепцій, теорій, підходів до усвідомлення, а згодом і до творчого розв’язання складних суспільних проблем (політичних в тому числі). Зміцнювалось прагнення відходити, по можливості, від вузького догматизму й сліпого, затятого доктринерства — справжнього лиха ХХ століття. Це допомагало історикам творчо розуміти необхідність суспільного вибору, суворість альтернативи, що ставила перед Україною нова доба — вибору між революцією та реформами. Слід зазначити, що більшість українських дослідників минулого були прихильниками другого шляху, чітко уявляючи собі (хай навіть теоретично) всі наслідки революційного шляху. Ось тільки поставала справді ключова проблема: як в реформістський, поступовий, тривалий у часі спосіб досягти реалізації Україною права на самовизначення в умовах жорсткої імперії Романових?
Великий історик Микола Іванович Костомаров (1817—1885) виняткового значення в цьому плані надавав освіті — освіті українських дітей рідною мовою. Тривалі наукові студії переконали вченого, що переоцінити роль цього фактора у розвитку національної свідомості просто неможливо. Тому, перш ніж бодай коротко розглядати творчість Миколи Івановича як біографа України — почитаємо його статтю «Мысли южнорусса», опубліковану у знаменитому українському (підцензурному!) журналі «Основа» (№5, 1862 рік).
Про що ж пише Костомаров? «Горькая истина лучше сладкой лжи. Кто любит свой народ — пусть любит его не по дон-кихотски, не воображением, а серцем и делом, — пусть любит не отвлеченное понятие о народе, а народ в действительности, в осязаемости; пусть любит живых людей, принадлежащих к народу, и ищет того, что им полезно и нужно. В сфере всенародного слова мы не можем быть полезны народу ничем другим, как употребив это слово орудием общечеловеческого образования. Народ должен учиться, народ хочет учиться; если мы не дадим ему средств и способов учиться на своем языке — он станет учиться на чужом, и наша народность погибнет с образованием народа. И вправе ли мы будем тогда жалеть о ней? Что отраднее: видеть ли народ в невежестве сохраняющим свою народность, или образованным, но потерявшим эту свою народность? Конечно, при таком выборе придерся жертвовать народностью. Но для чего же приносить бесполезную жертву, когда можно совместить и то, и другое, когда это будет и нравственно справедливо?». Можливо, думки Костомарова справлять на читача враження занадто «поміркованих» та «обмежено ліберальних», проте слід згадати час, коли стаття була оприлюднена. Це — 1862 рік, період посилення шовіністичної реакції в політиці уряду царя Олександра ІІ; через рік з’явиться варварський «Валуєвський циркуляр» (схоже, як реакція «від протилежного» на статтю Миколи Івановича), а раніше був заборонений і сам журнал «Основа». До того ж , і сам Костомаров ніколи не був революціонером...
Але те, що зробив цей вчений в царині української історії, було воістину революційним. Як влучно зазначав відомий сучасний науковець Ігор Гирич, «до Костомарова говорили про єдиний руський народ — від князя Рюрика до імператора Миколи І. Костомаров був практично перший , хто на рівні тодішньої науки стверджував: є дві руські народності — росіяни та українці. Звісно, він і про білорусів казав, казав навіть про чотири руські нації — за його словами, новгородці не зуміли себе ствердити як четверта руська нація. Він позиціонував Україну по відношенню до свого східного сусіда — ось що було важливо. І він це зробив». За це — здобув у СРСР тавро «буржуазного націоналіста»..
Якщо Микола Костомаров заклав, сказати б, важливу цеглинку у храм української ідентичності, що якраз тоді споруджувався, то Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) заклав надійний підмурівок такого храму. Можна (і на те є поважні підстави) критикувати його народницьку концепцію. Але фактом є зараз і залишиться в майбутньому те, що навіть не стільки його легендарна 10-томна «Історія України-Руси» (за збереження й читання якої аж до часів Перебудови можна було отримати термін тюремного ув’язнення — ми не маємо права про це забувати!), але, не меншою мірою, його «вибухова» стаття «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 рік) зламали («Історія України-Руси» — це потужний, «бронебійний» аргумент на користь цього) офіційну (єдино дозволену!) модель східнослов»янської історії: Київська держава — Московія — Московське царство — Російська імперія Романових. Натомість Грушевський оприлюднив схему, принципово іншу: Україна-Русь зі столицею в Києві — Галицько-Волинська держава — Велике Князівство Литовське — Українська Козацька Держава ХVІІ—ХVІІІ століть. В такий спосіб доводилась безперервність й тяглість українського державотворчого процесу та обґрунтовувалось право на відновлення держави.
Відомий історик української діаспори Олександр Оглоблін свого часу зазначав: «Грушевський залишив велику і страшну для ворогів українства зброю, велику спадщину. Це — його схема українського історичного процесу. Це — його історична ідея України — синтез нашої історії. Творчість Грушевського — то вічна власність українства. І в історичній перспективі «Історія України-Руси « завжди стоятиме поруч із Шевченковим «Кобзарем». Додамо, що у творенні цього десятитомника Грушевський вбачав справу честі не лише особистої, але й свого покоління в цілому. І , що важливо, писав він «Історію» цілком в руслі європейської інтелектуальної традиції.
Особистість Дмитра Івановича Яворницького (1855—1940) підкупає безмежною, щирою любов’ю до України, унікальною науковою працездатністю, романтичною вірою в те, що Вітчизна буде вільною, шанованою, сильною країною. «Козацький батько» — так називали історика із Січеслава впродовж мало не півстоліття. І цілком справедливо — адже його славнозвісна «Історія запорозьких козаків» у трьох томах й зараз залишається класикою української історичної думки. Це — не просто виклад історії козацтва, це — яскраво подана біографія українського народу в його боротьбі за свободу, честь й людські права. Дуже цікавим є перелік вчителів Яворницького. Це , передовсім, великий український мовознавець і філософ Олександр Потебня; відомий фольклорист, етнолог, громадський діяч Микола Сумцов, і — Микола Костомаров, якого Яворницький згодом назве своїм вчителем. Бо старий вчений звернув увагу запального дослідника історії козацтва, що треба розробляти комплексну джерельну базу з цієї надважливої проблеми, залучати не лише писемні твори, але всі різновиди історичних пам’яток: речові, усні, зображувальні.
Цікаво, що попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович (характерно — кадровий військовий) заявив 26-річному Яворницькому (або ж «козаку Байді», як його вже тоді називали в колі друзів): «Не будьте сепаратистом. Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію(!)». Відповідь Яворницького — в одному з листів до друзів: «І не думав, і не думаю бути сепаратистом. Люблю клаптик рідної землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої розради, тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу. Так хіба це сепаратизм?».
Про твори та ідеї видатного історика України ХХ століття та громадського діяча В’ячеслава Липинського (1882—1931)можна розповідати на десятках, сотнях сторінок. Його спадщина — одна з провідних тем газети «День». Зараз підкреслимо тільки, що у Липинського , поза жодними сумнівами, була своя модель біографії України. Вчитаємось в його слова: «Вічна трагедія українська; тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість «черні» та їх безглузда боротьба між собою» (це — з праці «Україна на переломі.1657—1659», спостереження над добою Хмельниччини та Руїною). Висновок? Гуртування еліти (справжньої, не майнової, а духовної) і народу на грунті спільної мети — державності, законності, захисту власності, вільної праці. І треба пам’ятати, що «нація — це нація, а не партія» («Листи до братів-хліборобів»). Науковий та духовний світ Липинського українцям ще належить відкривати.
Не меншою мірою це можна сказати й про спадщину великого українського історика, мовознавця, філософа, дослідника Сходу Омеляна Йосиповича Пріцака (1919—2006). Людиною такого масштабу ми можемо пишатись перед цілим світом (так само, як і постаттю його вчителя Агатангела Кримського). Пріцак перетворив біографію України, зробивши її складовою біографії людства. Він, здається, знав і писав про все: про походження Русі (праця в 3— великих томах), використовуючи скандинавські, східні та візантійські унікальні джерела, про загадку автора «Слова о полку Ігоревім», про історію козацтва, Польщі, країн Сходу... Загалом перу вченого належить понад чотири сотні ґрунтовних праць.
Біографія України нескінченна. Отже, будуть і нові біографи. Знання правди веде до справедливості.
