Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає свою історію очима сусідів.
Український народ опинився в кінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію очима північного сусіда. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого Голодомору 1932—1933 років він мав розчинитися в так званій «единой исторической общности — советском народе».
А почався процес системного нищення українського народу одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 року. В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви — Московія, московити — вже не влаштовували. Саме тому на весь світ взялися проголошувати нову назву — Росія, начебто пряма спадкоємиця Київської Русі, а народ метрополії було названо «русским», слов’янським. Утім, проблема полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, в різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.
Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано т.зв. Радзивилівський літопис з текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В. Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольними». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі. Що ж стосується самої «Повісти врем’яних літ», то відомий історик професор О. Шахматов вимушений був визнати: «Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописне сказання в тому вигляді, в якому воно дійшло до нас».
Петро І, а слідом за ним Катерина ІІ, доклали максимум зусиль щоб, у першу чергу, знайти та вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II була створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися т.зв. «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.
В процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:
1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини II не знав.
2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року.
3. Про те, що Московія — це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни — «русский народ».
4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю.
5. Про «подвиги» князів О. Невського і Д. Донського.
Катерина II і думки не припускала, що вона — принцеса германська — може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».
Всі ці вигадки були канонізовані та стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів. Так історія стала потужним засобом державної політики і маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії. На цих міфах захищено сотні дисертацій, обрано сотні професорів та академіків, які активно впливають і в наш час на державну й освітню політику.
Достойним спадкоємцем імперської Росії стала радянська влада. Вся історія Радянського Союзу — це суцільне нагромадження дрібних і масштабних ідеологічних міфів та фальсифікацій. При цьому всю історичну міфотворчість попередників було збережено, вона стала складовою частиною потужної державної пропаганди. Радянські люди із задоволенням відзначали день створення Червоної армії на відзнаку начебто її перемоги над німцями під Нарвою, хоч насправді все було навпаки, лили сльози за Павликом Морозовим, вірили в близьке пришестя комунізму і т.д.
Напередодні святкування 300-річчя т.зв. возз’єднання України з Росією основою радянської офіційної науки про етнічні корені східних слов’ян стала псевдоісторична концепція професора В. Мавродіна про давньоруську народність, яка нібито була колискою трьох братніх народів. Ця концепція як ненаукова була вщент розбита кращими представниками історичної науки того часу — О. Зиміним, В. Сидоровим, Г. Санжаєвим та ін. Проте їхню думку демонстративно проігнорували, як і авторитетну думку їхніх попередників — відомих українських та російських істориків (А. Кримського, М. Костомарова, К. Кавеліна, М. Грушевського, О. Преснякова та ін.) — про Київську Русь як невід’ємну складову української історії. Цей псевдоісторичний міф і в наш час лежить в основі політики Росії щодо України.
У своїй несамовитій боротьбі з українським національним рухом сучасні імперські шовіністи Росії й України уперто продовжують привчати свідомість людей до думки про тотожність понять «націоналізм» та «фашизм». У цьому зв’язку доречно нагадати, що дружина Леніна Крупська, згадуючи його тугу в Кракові за Росією, відзначала, що Ленін став «націоналістом жахливим» (Н. Крупская. Воспоминания о Ленине. — Вып.2. М., 1931. — 107 с.). Тобто — фашистом?! Ідучи за примітивною логікою борців із націоналізмом, необхідно визнати фашистськими всі сучасні національні держави Європи, що є очевидним абсурдом. Слова «фашизм» і «націоналізм», відірвані від своєї суті, стали для радянської пропаганди універсальною антитезою поняттю «інтернаціоналізм», за яким ховали агресивну сутність російського імпершовінізму. Так, щоби пояснити радянським людям свої загарбницькі, агресивні дії щодо Польщі 1939 року та Фінляндії в 1939—1940 роках, керівництво СРСР проголосило їх фашистськими державами. Гітлерівський націонал-соціалізм теж назвали фашизмом, чим, мабуть, засмутили батька італійського фашизму Б. Муссоліні. Можна зрозуміти кремлівських ідеологів: треба було відокремити радянський соціалізм від націонал-соціалізму німецького. Як пише в книзі «Лихо століття» Ален Безансон: «Один із великих успіхів радянського режиму полягав у тому, що він поширив і мало-помалу накинув власну ідеологічну класифікацію сучасних політичних режимів. Ленін зводив їх до протиставлення соціалізму і капіталізму. До тридцятих років Сталін зберігав цю дихотомію. Та пізніше класифікацію змінили: соціалізм (тобто радянський режим), буржуазні демократії (ліберальні і соціал-демократичні) і, нарешті, фашизм. Під назвою «фашизм» розуміли одночасно нацизм Гітлера, фашизм Муссоліні, різні авторитарні режими, що панували в Іспанії, Португалії, Австрії, Угорщині і т.д., і, врешті-решт, крайні праві сили ліберальних режимів. Специфічність нацизму була стерта. До того ж, його штучно пов’язували з правими силами, на які він відкидав свою чорну тінь. Він ставав абсолютно правим, натомість радянський режим ставав абсолютно лівим». Ось де корені підступної ідеологічної й історичної фальсифікації, якою користуються і в наш час ідеологи московського імпершовінізму коли мова йде, зокрема, про український націоналізм!
Як пише далі А.Безансон: «Сучасна європейська історична думка погоджується з єдино правильною класифікацією: два суто тоталітарні режими — комунізм і нацизм, ліберальні режими, авторитарні режими (Італія, Іспанія, Угорщина, Латинська Америка і т.д.) — в цій класифікації відновлюються класичні категорії диктатури і тиранії, відомі ще з часів Аристотеля». Отже, принципово важливо підкреслити еволюцію сучасної європейської історичної та політичної думки, що впливає на політичну думку також і в Україні. Практичною ознакою цього є прийняття Європейським парламентом і Парламентською асамблеєю Організації з безпеки і співробітництва в Європі ряду надзвичайно важливих резолюцій. Перш за все, це резолюція Європейського парламенту від 2 квітня 2009 р. щодо європейської свідомості та тоталітаризму, а також резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи», в якій вона прирівняла сталінізм до нацизму та закликала до засудження тоталітарних режимів на міжнародному рівні.
Минулого року відомі Г. Крючков і Д. Табачник випустили в світ книжку під провокаційною назвою «Фашизм в Украине: угроза или реальность?». Читаючи книжку, вкотре шкодуєш, що, отримавши статус незалежної держави, українське суспільство не очистилось від колишньої компартійної номенклатури, яка в переважній більшості ненавидить цю державу і робить усе, щоб загальмувати її розвиток. Книга не просто відображає специфічні погляди авторів, вона переповнена шаленою ненавистю до всього українського. Так, Д. Табачник просто скаженіє від люті, коли пише про «помаранчевих». На останніх сторінках книги він малює «путь к общенародному сопротивлению» та закликає ледь не до походу на Київ. У цьому зв’язку згадується доля колишнього міністра оборони США Дж. Форрестола, який, за однією із версій, так боявся і ненавидів СРСР, що з’їхав з глузду і з криком «Росіяни йдуть!» вистрибнув із вікна.
Крючков і Табачник намагаються показати, що саме вони мають право говорити від імені якогось особливого («так исторически сложилось») народу України і вигадувати йому якусь особливу історію. Але ж так не «сложилось», а віками задля цього так спрямовано діяли. Результатом цих злочинних дій стало те, що маємо зараз і про що пише Сергій Білоконь у своїй книзі «Масовий терор як засіб управління СРСР» ( Київ, 1999): «Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душі нації погвалтовано. Національний організм українства зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни його людської суті». Коли про стан України та українського народу критично і жорстко пишуть О. Довженко чи Є. Маланюк, то це біль синів України, які чудово розуміють її трагічну історичну долю. Коли це роблять Г. Крючков, Д. Табачник та їм подібні лукаві люди, то їхня мета одна — Україна без українців.
Автори книги «Фашизм в Україні» просто сльозами обливаються, коли пишуть про те, як десь із бібліотек вилучають одіозні книжки радянської доби, та шлють громи й блискавки на голови тих, хто бере на себе сміливість переписувати історію. Стільки часу, стільки натхнення витратили численні горе-історики, перекручуючи та ховаючи правду та факти! Скільки видатних істориків, письменників та поетів знищено разом з їхніми книжками! І от, правду, яку, здавалось, на віки заховали у спецсхронах і віками переховували, почали доводити до людей, почали вивчати! Це дійсно важко пережити колишнім ідеологам та творцям історичних міфів. Але через це неодмінно доведеться пройти, попри відчайдушний спротив. Спотворену історію неодмінно треба переписувати! Це об’єктивний процес.
Завершуючи, повернімося знов до думки однієї з визначних постатей в сучасній європейській філософії та історії — Алена Безансона: «Знадобилися роки, щоб остаточно усвідомити нацизм, бо він перевершував усе, що вважали за можливе, і людська уява була нездатна збагнути його. Така сама ситуація може повторитися і з комунізмом більшовицького типу, злочини якого розкрили не менш глибоку прірву та оберігались — подібно до Аушвіцу — до 1945 року — завдяки неймовірному, невірогідному, неосяжному думкою. Час, функція якого — розкривати істину, можливо, й тут виконає своє завдання».
Віритимемо, що виконає неодмінно.
