Насильству завжди передує грандіозна брехня (або цинічне замовчування). Сталінський режим робив відчайдушні спроби приховати від світу злочини, що він творив. І перш за все це стосується голодомору в Україні початку 30-х років.
«День» у 70-ту річницю геноциду українського народу (так і невизнаному на офіційному рівні світом), що пройшов кривавим катком по наших землях і приніс горе і страждання без перебільшення в кожну сім’ю, продовжує і буде продовжувати дослідження різних аспектів цієї страхітливої теми. Зокрема цього разу ми пропонуємо матеріал Федора Шепеля з Кіровограда, в якому автор на архівному матеріалі прагне відповісти на просте, і може, головне запитання — чому сучасники мовчали (хоча далеко і не всі) про голод, знаючи, що відбувається. Поставлене саме таким чином запитання щодо наших земляків, яким довелося жити у страшні 1932 — 1933 роки, здається правомірним. Оскільки першими про цю незаживаючу рану вітчизняної історії заговорили іноземні дослідники. Тим часом як в радянській історіографії згадувалось лише про «певні труднощі» на селі...
Нічим не прикрашену відповідь знаходимо в таємних документах регіональних відділків Державного політичного управління (ДПУ) та Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), частина з яких донедавна зберігалася в управлінні Служби безпеки України в Кіровоградській області, а після реабілітації жертв політичних репресій потрапила вже до архіву відкритого. Виявляється, що далеко не всі хлібороби мовчки зустрічали голодну смерть. Але таких миттєво виявляли й звинувачували у «злочинній антирадянській агітації й контрреволюційному саботажі...».
Були вони у переважній більшості, як, наприклад, Венедикт Ріпа з колгоспу «Червоний Яр», простими селянами з «нижчою» освітою, позапартійні. Та цікавився ними не лише Новопразький райвідділ ДПУ. Бо в силу свого характеру чи безвиході селяни виступали проти тих, хто забирав хліб, прирікаючи їх на смерть. Бідняку Якову Бондаренку з колгоспу «5 за 4» (п’ятирічку за чотири роки. — Ред. ) не треба було таланту державного мужа, щоб точно спрогнозувати: «План хлібозаготовок не слід виконувати, бо самі будемо сидіти голодними». Йому було всього 34 роки, коли з Добровеличківки (нині районний центр Кіровоградщини, на околиці якого знаходиться географічний центр України; звідси ж взято еталон українського чорнозему, виставлений в Парижі) насильно відправили до Зінов’євського (назва Кіровограду з 1924 до 1934 року) ДОПРу, де він і помер 10 квітня 1933 року.
Напевно, тієї весни й за гратами було дуже голодно. Бо ще в кількох переглянутих нами справах на селян, які виступали проти антинародної аграрної політики, довелося натрапити ось на такі вражаючі свідчення: «В судове засідання ніхто не з’явився. При справі мається лікарське свідоцтво про те, що отвєтчик (цитуємо мовою оригіналу. — Ф.Ш. ) помер. Тому суд ухвалив справу закрити назавжди». Слова ці про Василя Іванова з Вільшанського району, котрий перед смертю (квітень 1933 року) все ж встиг пояснити, що, передчуваючи подих великого голоду, намагався з батьком приховати частину зібраного хліба. До речі, так само в ході слідства помер 25 березня 1933 року «підопічний» Знам’янського РВ ДПУ, хлібороб з колгоспу «Вільна праця» Зінько Карауш. Маючи лише початкову освіту, зумів провести влучну історичну аналогію: «Колгоспи — нова панщина».
Як свідчать матеріали Новоукраїнського райвідділку ДПУ, «систематично займався агітацією проти хлібозаготівель» селянин з «Третього вирішального» Максим Бабійчук». Він, — записано в одній з довідок, — агітував, щоб колгоспи, по-перше, себе забезпечили, а потім — здавали хліб державі... Цього плану не виконаємо, бо хліб дрібненький, а план — великий. Якби не здали хліба, то ми б потім у держави його не просили. А радянська влада у нас просила б».
У травні 1933 року Зінов’євський міськвідділ ДПУ займався особою Бориса Бугрія, який не побоявся сказати колгоспникам: «Це не влада, а якась банда. Примушують людей з голоду помирати і весь хліб забирають... Ми голодні працюємо, їсти нам не дають, а на роботу гонять».
Голод надавав мужності не тільки селянам, але й робітникам. Один з них, батько сімох дітей, Антон Ткачук (із Свирнівського цукрозаводу), зацікавив голованівських чекістів, бо «систематично агітував робітників не ставати до роботи через те, що зменшили норму видачі хліба. Лякав їх, що «навесні будемо зовсім пропадати з голоду, зараз, мовляв, зима та й то утинають норму, а надійде весна, то хліб зовсім зникне». Вважав, що «коли вже взялися відбирати посівне зерно, то буде голодовка форменим образом».
Інколи долітало відлуння страшного лиха й з інших куточків «неозорої», де проживали українці. Так, 6 квітня 1933 року на станції Знам’янка було затримано Олексія Ігнатенка з Махачкали. Він «розповсюджував брехливі чутки про те, що на Кубані... за шматок хліба люди убивають коней, займаються людожерством і від голоду їдять котів і собак».
Штучний голод не міг серйозно не вплинути на психіку і навіть усталені релігійно-етичні норми хлібороба. Здається, до цього в Україні ніколи з приводу будь-чиєї смерті не злословили. Ворогів і тих, називали «воріженьками». То ж як треба було можновладцям потоптатися по душі народній, щоб на траурному засіданні селянка Марія Тимошенкова буквально (зафіксовано Ульяновським РВ НКВС) заявила таке: «Для кого і жалко, що убили одного Кірова, хоч би іще душ двадцять убили таких же, може б тоді нам стало хоч трохи лучче жить. А то за одного скільки балачок... А як у нас сотнями дохли в 1933 році весною, то про це ніхто не писав в газетах». Лише в роки незалежності, у 1992 році, правосуддя нарешті усвідомило всю глибину трагедії, яку пережила ця «дружина розкуркуленого», і реабілітувало її.
Минали рік за роком, а згадувати жахливий голодомор було так само небезпечно. 6 квітня 1937 року Новогеоргіївський райвідділ НКВС заарештував сорокачотирирічного директора школи села Велика Скельова Олександра Решилова. Його «контрреволюційна агітація» серед учителів, крім іншого, полягала і в тому, що мав необережність згадати 1933-й рік... «Я, — пояснював він на допиті 11 травня, — розповів педагогам, що, коли працював у Кіровському районі в 1933 року, то в місто Кірове (так називався Кіровоград з 1934 до 1939 року. — Ф.Ш. ) приїжджали товариші Молотов і Косіор, котрі знали про смертельні випадки від голоду, але виконання планів по хлібозаготівлях вимагали... Коли навіть деякі члени партії висловлювались, що хліб в Кіровському районі відсутній, то товариш Молотов дав наказ виключити цих комуністів з партії». Решилов доводив, що режим про все добре знав і діяв свідомо.
До сказаного варто додати, що крім свідчень дорослих, у справі знаходимо кілька протоколів допитів школярів 6–7 класів. Під ними, крім підписів допитуваних, є автографи представників НКВС, прокуратури і вчителів. Ось що написала одна з вчительок: «Свідчу, що не було ніяких погроз та залякування; діти тримали себе спокійно, на запитання відповідали слободно (так у тексті – Ф.Ш.), не хвилюючись». Хоча обвинувачуваний ні під час слідства, ні в ході судового засідання винним «в контрреволюційній агітації себе не визнав», а намагався пояснити, що його слова про те, що «в 1933 році було погано, не було хліба і люди мерли...», оточенням неправильно сприйняті, та все рівно був засланий до виправно-трудових таборів.
Цікаво, що про пережите або почуте щодо страхіть голоду мали мовчати й сини хліборобів, котрі призивалися до лав Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА). Інакше... Ось уривок з протоколу допиту зразка 1940 року репресованого червоноармійця, уродженця села Мощене Гайворонського району Трохима Матієвського:
Вопрос: «Вы сами были очевидцем, что люди в результате голода употребляли в пищу кошек, собак и что полумертвых людей закапывали в могилы?»
Ответ: «О том, что в 1933 году в нашей местности свирепствовал очень сильный голод — это факт. Лично я сам по три и больше дня ходил голодный, как тень, верно и то, что люди пухли от голода и умирали с голода. Об остальном мне рассказывали односельчане...».
Коли у 1935 році в Горьківській області репресували двадцятичотирирічного червоноармійця Мусія Лижненка, родом з Іванківців Новогеоргіївського району, то до його антирадянських висловлювань долучили й «балаканину про якийсь там голод, що пережили його односельці у 1933 році».
Знаходили тих, хто говорив правду про голодомор, навіть серед учасників радянсько-фінської війни. Як наприклад, Якова Андрієнка уродженця Знам’янського району. 7 вересня 1939 року двадцятирічного юнака було мобілізовано до лав РСЧА, а вже 3 січня 1940 року його біля містечка П’яткяранта кинули для поповнення 18-ї стрілецької дивізії, котра опинилася в оточенні. Роту, в якій знаходився Андрієнко, після 15-кілометрового переходу на лижах було виявлено фінськими військами. Після поранення наш земляк потрапив у полон. Пізніше, після повернення з полону, йому ставили в провину те, що в таборі для військовополонених Яків розповідав, ніби вдома дітей не хрестять, як було раніше, церкви нова влада позакривала, хоча в окремих хатах ікони ще збереглися. А в 1933 році був голод і багато людей померло страшною смертю...
Як бачимо, українці не мовчали про голодомор, вони скоріше волали про це. Ті, хто лишився живий. Але репресивний сталінський режим наклав табу навіть на саму згадку про той страшний час. А за суворим дотриманням цього табу пильно наглядали каральні органи.
