Постійна боротьба в суворих умовах Великого степу виховала з Чингіcхана (Темучина) людину жорстоку, яка навіювали жах на народи Азії та Європи. Він не зупинявся ні перед чим для досягнення своєї головної мети — завоювання світового панування. Йому, хто об’єднав на зорі XIII століття розрізнені монгольські племена і до кінця життя терпляче «збирав» свою імперію, все ж не вдалося стати «Володарем всесвіту»; але Чингісхан був ближче до своєї мрії, ніж, приміром, Олександр Македонський. «Бумеранг війни», запущений останнім, повернувся півтори тисячі років потому у зворотному напрямі. Кров і жах, принесені монгольськими ордами, безумовно, круто змінили хід світової історії. Особистість Чингісхана, його спадщина й донині є предметом досліджень, суперечок і політичних спекуляцій. Однозначно можна сказати — інтерес до «Обранця неба» ніколи не буде вичерпаний. Постійний автор «Дня», журналіст, письменник, художник і композитор Георгій Мельничук готує до друку збірку історичних есе «Світ на аркані», присвячену середньовічному Сходу. «День» публікує есе, в якому оповідається про Чингісхана.
ФОРТУНА ТО ВАБИТЬ, ТО ВИСЛИЗАЄ
Старий імператор, посадивши на коліна внука на ім’я Хубілай, спостерігав за польотом барвистого метелика серед квітів, що росли в саду. Він втомився від битв і походів, але якась незрозуміла сила штовхала його знов і знов ламати усталений світовий порядок і розширювати межі своїх володінь. Попри неміч, що підступно підкралася до нього, Чингісхан дедалі помітніше відчував її тягар, а його думки весь час поверталися до найвищої мети свого життя — завоювання Піднебесної імперії.
Старий імператор насилу підіймав повіки, щоб подивитися на яскраві сонячні промені, що заповнювали собою все довкола та розцвічували соковитими фарбами квіти, листя на деревах, коштовні тканини біля нього. Йому здалося, що людське життя — немов політ метелика. Чим ми були до свого народження? Куди ми зникаємо й на що перетворюємося? Великий завойовник несподівано відчув марність свого існування. Його енергія була подібна спопеляючій енергії сонця, яке могло спалити кожного, хто наближався до нього дуже близько. Зараз вона згасала...
Чингісхан неквапливо, немов чотки, перебирав думки, які навівав йому легкий вітерець райського саду. Метелик, напевно, не пам’ятає, ким він був до свого народження. А був він гусінню, що поїдає зелене листя. Коли такої гусені багато, то хиріє сад і перестає приносити солодкі плоди. Старого навіть кинуло в холодний піт від думки, що він, можливо, сам схожий на ту ненаситну гусінь, яка разом з такими ж істотами руйнувала радісний сад життя. Можливо, його подвиги — це тільки прагнення відірвати ситний шматок і нічого більше? Він хотів відігнати від себе цю думку якнайдалі, як настирливу муху. Але старий імператор не міг з нею нічого вдіяти. Над ним — безкрає вічно синє небо, яке він шанував благоговійно і багато разів звертався до нього по заступництво. Тепер небо не вабило, а закликало, забираючи у нього останні сили. Марні були спроби «Володаря всесвіту» повернути втрачену молодість або хоч би продовжити життя. Ніхто із смертних не міг допомогти йому. Чого варта його могутність порівняно з істинною могутністю природи? Для «вічно синього неба» він такий самий, як жалюгідна гусінь...
— Але до свого народження гусінь була нерухомою лялечкою — нікчемною лялечкою. Потім вона дозріла, набрала сили, ваги, і з цієї оболонки вилізла маленька зелена повзуча тварюка. Але ось вона перетворилася на красеня-метелика. Метелик — це душа, яка ось-ось покине моє тлінне тіло, — подумав Чингісхан. А що залишиться від мене на Землі?
Ніхто не може знати, що буде завтра, але кожен знає, що він устиг зробити вчора. Залишаться мої справи і мої нащадки. Залишиться величезна імперія. Дивні загадки таїть у собі життя. Ми бачимо тільки початок величезного життєвого кола, а де воно замикається?
Хіба людина — це вершина життя? Можливо, це тільки початок, коли вона перетворюється на ЩОСЬ? Можливо, смерть — це тільки перехід з однієї реальності в іншу? Можливо, людина після цього стає чимось вищим порівняно з тим, чим була під час життя? Як метелик, котрий народився з гусені? Але це велика таємниця Творця, і нікому зі смертних не дано знати істини. Всьому свій час. Яскравий метелик зник, і забобонний імператор подумав, що це не просто метелик — це знак небес про близький кінець його земного життя.
Чингісхан, який міг загинути ще змолоду, привчився спокійно ставитися навіть до смерті. Зараз він був у полоні інших думок. Часу для здійснення його планів залишалося обмаль. Нехай його вважають лиходієм, але чи не він силою зброї встановив мир, написав закони для підкорених народів і, забезпечивши караванні шляхи, дав поштовх торгівлі?
— Я хотів, щоб світом правив порядок, — підсумував як виправдання Чингісхан.
Імператор заспокоївся, погладив по голові маленького Хубілая, а той раптом зіскочив з колін діда, захоплено закричав, погнався за яскравим метеликом. Суворий воїн Чингісхан зі стриманою усмішкою спостерігав за внуком. Метелик легко пурхав серед трави, квітів і був невловимим для незграбного дитинчати. Зараз він нагадав Чингісхану успіх, який то вабить, то вислизає. Слід багато чому навчитися і багато що осягнути, щоб зуміти піймати його. Він, Чингісхан, умів ловити успіх і хотів, щоб його нащадки не втратили це вміння. Від них залежить доля Великої Монгольської імперії, яку він створив. Вони — остання його надія. Скоро Чингісхан піде в поля «Вічно Синього Неба».
— Марно я шукав цілителів, які могли б подарувати безсмертя або хоч би на багато років продовжити життя. Фортуна допомагала мені в битвах, але вона не в силах перемогти старість, — зі смутком подумав Чингіcхан. Навіть даоїстський відлюдник Чан-Чун, про якого говорили, що він володіє секретом довголіття, нічим не може зарадити. Тоді, біля військового табору, розташованого поблизу Гіндукуша на північ від Кабула, я вимагав у нього еліксир безсмертя, але ліки не допомогли.
В уяві імператора постали картини його бурхливого, сповненого небезпек і поневірянь життя. Звичайно, ніхто не пам’ятає свого народження, але кажуть, що коли я народився, то стискав у руці грудочку засохлої крові. Можливо, це хтось вигадав, а можливо, в тому був знак небес. А ще подейкують, що прародителька монгольського роду Алан- Гоа народила двох синів від чоловіка і трьох від світло-русого юнака, що приходив до неї опівночі через димовий отвір юрти і йшов на світанку, немов жовтий пес, і зачаття ніби сталося від світла, яке випромінював юнак і яке увібрало чрево вдови. Не одне покоління монголів вірить у це, отже, і в божественне походження роду Борджигії, до якого належу я. Від того, мабуть, і зеленуватий відтінок моїх очей і рудувате волосся, від того я й не схожий на низькорослих монголів і татар з їх широкими вилицями.
ЯКА МІНЛИВА І БЕЗЖАЛІСНА ДОЛЯ…
Роздуми імператора знову перервав маленький Хубілай. Він повертався до діда, втомившись від марних спроб спіймати барвистого метелика. Чингіcхан знову посадив його на коліна.
Есугей створив багатий улус і помер від отрути. Тоді нукери покинули його сім’ю, а на мою долю випали важкі випробування. Матері було важко правити плем’ям. Я був приниженим і безправним. Моє плем’я втратило колишню силу і багатство. Коли мене упіймали нікчемні тайчжиути, вони вирішили, що я не заслуговую на смерть і повісили мені на шию дерев’яне ярмо, зробивши рабом. Навіть власне тіло не належало мені. Хіба міг подумати тоді, що від однієї згадки імені мого тремтітимуть усі народи, що мене будуть називати Чингіcханом — Всемогутнім володарем? Тоді ж, втікши від тайчжиутів, я вирішив боротися.
Чингіcхан пригадав свою матір Озлун, якій випало нести тягар вдови. Вона була дуже красивою жінкою. Колись через неї почалася війна з непримиренними меркітами. Іноді вона розповідала про свою зустріч з батьком.
— У той час, коли татари везли твого двоюрідного діда Амбагай-хагана на смертну муку в Китай, говорила вона, — твій батько Есугей полював на птахів на зеленому березі світлого Онона. Я їхала у возику. Поруч зі мною сидів мій жених Еке-Чиледу із племені меркітів. Твій батько побачив мене і поїхав. Потім він повернувся із двома своїми братами. Жених зрозумів, що йому не здолати трьох бахадурів, хльоснув коня і, пустивши його повним галопом, зник за пагорбом. Брати погналися за ним, але сильно відстали. Чиледу встиг повернутися, об’їхавши пагорб. Тоді я йому сказала:
— Чиледу, хіба ти не зрозумів, що тебе можуть убити? Рятуйся. Знайди собі іншу дружину й назви її моїм ім’ям — Озлун.
Мій жених забарився, але раптом з-за сопки з’явилися його переслідувачі. Вони стрімко наближалися. Тоді він знову хльоснув свого скакуна, щось крикнув мені на прощання і помчав вверх за Ононом. Твій батько і його брати довго гналися за ним, але не наздогнали Чиледу. Тоді вони повернулися до возика і повезли мене до себе у стан. Я сильно плакала, але мої майбутні родичі були незлими людьми і втішали мене. Звичайно, за монгольськими звичаями, належало отримати згоду нареченої, але цього звичаю мало хто дотримувався. Так я стала першою дружиною Есугея-бахадура.
У ПОЛОНІ СПОГАДІВ
Чингіcхан поринув у спогади дитинства і продовжив свої роздуми.
— Звичайно, батькові важко було б знайти кращу подругу. Але він нажив страшних ворогів — меркітів. Це сталося у найневдаліший момент. У медовий місяць батьків почалася війна з татарами за кров Амбагая. Есугей-бахадур став військовим ватажком монголів. Йому вдалося захопити в полон кількох татарських богатирів саме в той час, коли Озлун подарувала йому первістка.
Розчулений Есугей назвав мене Темучином, за іменем бранця, вбитого при народженні сина, — так розповідала моя мати.
— Ось так я, щойно народившись, став кревним ворогом грізних татар. Звичайно, це дуже ускладнило моє життя, — подумав Чингіcхан.
Старий імператор подивився у синю далечінь неба, що розкривало для нього свої обійми, і продовжив свою уявну розмову.
— Як не дивно, шлюб мого батька виявився щасливим. Мати народила ще трьох братів: Хасара, Хачиуна, Темуге та сестру Темулун. Крім них, я мав ще двох зведених братів від другої дружини батька: Бектер і Бельгутей. За ці роки Есугей-бахадур став сильним і впливовим вождем, хоч його і не обрали ханом. Але він жив весело, втім, до пори до часу. У повітрі витав запах нової війни. Союзником монголів у боротьбі з чжурчженями були кераїти, але в цій могутній орді не було порядку…
Чингіcхан зсадив внука з колін, встав і, взявши його за руку, пішов з ним килимом із трави та квітів. Строкатий метелик супроводжував їх. Думка про близьку смерть знову турбувала Чингіcхана.
— Ніхто не знає, де і як він зустріне смерть. Мій батько помер за дивних обставин — не в бою і не від старості. Якось він повертався додому і помітив людей, що бенкетували серед степу. Батько втомився і мучився спрагою, тому під’їхав до них. Це були ненависні татари. Вони впізнали його, але запросили на бенкет як гостя. Батько поїв і випив, але, коли поїхав, йому стало зле. Насилу добрався він додому і зрозумів, що його отруїли. Віроломні татари знехтували законами гостинності.
Перед смертю батько покликав до себе одного із своїх нукерів, Мунліка, і доручив йому доглядати за сім’єю. Мунлік виявився гідним його довіри: він негайно поїхав до хонкіратів і привіз мене додому. Тоді, узнавши про смерть батька, я впав від горя на землю і бився в судомах. Батько Мунліка, старий Чарха, сказав мені: «Що ти, бідолахо, б’єшся, як спійманий таймень? Поклич варту». Есугей-бахадур не нажив великих багатств. Він не був царем, а усього лише богатирем, все багатство якого було в його енергії та відвазі. Його одноплемінники не відчували до свого вождя ані любові, ані прихильності. Вони його поважали, а повага не гарантує вірності, особливо тоді, коли раптово приходить біда. Син загиблого богатиря нікому не був потрібен.
Закiнчення див. на наступнiй стор. «Исторiя та «Я»
