Рік 2013-й. Знайомимося з найбільшим державотворцем Київської Русі — Володимиром Мономахом.
Порадившись із експертами, проаналізувавши різноманітні пропозиції (а їх, повірте, було доволі багато), газета "День" вирішила оголосити 2013-й Роком Володимира Мономаха.
Цей вибір є цілком продуманим, і хай він не здивує читачів. Володимир Всеволодович Мономах, онук Ярослава Мудрого, Великий князь Київський у 1113—1125 роках (саме 900-річчя його вступу на київський стіл і є зовнішнім приводом для Київської Русі). Водночас видатний державний діяч, непереможний полководець, блискучий письменник (згадаємо його дивовижне «Поученіє»), глибокий мислитель, він залишив нащадкам непроминальну політичну і духовну спадщину, провів 900 років тому докорінні й, головне, успішні реформи в суспільстві. Роки його правління були останньою добою розквіту й державної цілісності давньоукраїнських земель — по смерті Мономаха (а потім його сина Мстислава) настали важкі часи.
Більш докладно аргументацію на тему «Чому саме Володимир Мономах?» розгорне постійний автор «Дня», лауреат премії Джеймса Мейса, історик, політолог і публіцист Олександр Палій. Пропонуємо його міркування нашим читачам.
Це княжіння варто було б відзначити з цілої низки причин:
1) Князь був надзвичайно успішним. Його правління і правління його сина Мстислава Великого — фактичний апогей могутності Київської держави.
2) Діяльність Мономаха пов’язана з зупиненням і розгромом східної (половецької) загрози, яка була надзвичайно серйозна для Києва наприкінці XI століття. Закріпившись на Переяславському князівстві (яке вважалося другим за значенням після Київського й останньою сходинкою на шляху до великокняжої влади), Володимир Мономах став запеклим прихильником наступальної політики по відношенню до Дикого Степу, оскільки саме звідти на той час постійно нависала загроза для Русі. На початку ХІІ ст. походами князів Володимира Мономаха та Святополка Ізяславича половецький наступ було зупинено, а половців розгромлено в серії переможних битв. З того часу половці вже не здійснювали самостійних походів у землі Київської Русі, а лише діючи як союзники якогось із князів.
Зокрема, у 1103 р. київське військо дійшло до Хортиці й на р. Молочній (нині Запорізька область) розбили велике половецьке військо.
1107 року стався черговий розгром половців під Лубнами. Половецьке військо розбіглося, їхні князі потрапили в полон, головний керівник половецького війська ледве утік.
На честь цих перемог у Києві було збудовано Михайлівський Золотоверхий собор, який відновлений і діє досьогодні.
У 1109 р. військо воєводи Володимира Мономаха, захопило тисячу половецьких веж, тобто пересувних возів, пройшовши через Дикий Степ до Дону.
У 1111 р. Святополк Ізяславич і Володимир Мономах, який у цей час був Чернігівським князем, наголову розгромили половців на р. Дегія та на р. Сальниця (нині Харківщина), громлячи міста й стани половців, спаливши їхню столицю та взявши данину з іншого головного міста.
Половці зазнавали поразки за поразкою. Населення Русі нарешті одержало особисту безпеку. Фортеці русинів почали насуватися щораз далі у степ.
Під тиском київського війська половецький хан Атрак зі своїм племенем утік від Київського князя аж у Грузію, де став тестем грузинського царя Давида Будівничого. Лише після смерті Володимира Мономаха у 1125 р. Атрак повернувся на Донбас. В українському епосі цей половецький хан зображений в образі отрока, якому в полоні дали понюхати полин («євшан-зілля»), після чого він повертається в рідний степ.
Життя Володимира Мономаха пройшло в постійних битвах. Сам князь пише: «А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять».
Крім того, війська Володимира Мономаха перемагають волзьких болгар (предків нинішніх казанських татар) та поляків.
3) По-суті, походи Святополка Ізяславича й Володимира Мономаха започаткували приєднання земель Південного Сходу до України. Із тривалими перервами і численними кривавими битвами це приєднання тривало ще півтисячоліття й закінчилося лише напочатку XVІ ст., з виходом українських козацьких поселень до Дону.
4) Мономах написав «Послання дітям», яке й зараз може бути зразком для формування моральних чеснот. Зокрема він виступав за немислиму для європейського та азійського Середньовіччя заборону смертної кари —«Ні правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», — писав Мономах у своєму «Повчанні дітям».
5) У своєму Статуті, прийнятому у селі Берестові під Києвом, закладені 69 статей із радикальними поступками міським і сільським низам. Так, зокрема, землевласникові не дозволялося бити закупа (тобто боржника) без вини, про побиття ж землевласниками вільних людей («смердів» і міщан — тобто понад чотири п’ятих населення Київської держави) і мова не йшла. І це в той час, як більшості країн Західної Європи йшли дебати — чи такі ж люди селяни, як решта, чи ні. Тим часом, у Росії ще до 1861 року більшість населення були рабами й продавалося як худоба на базарах.
6) Князь був острахом для зовнішніх ворогів, але при цьому не піднімав руки на своїх у внутрішніх усобицях, постійно поступався «заради миру», «аби не проливати крові християнської». Попри такий «внутрішній пацифізм» князь Володимир Мономах став найвпливовішим серед решти князів, а нащадки Мономаха (по старшій київській лінії його сина Мстислава) правили територією України півтисячоліття. Зокрема, князі Острозькі XVI—XVII ст. вважали себе нащадками Мономаха. Його нащадки на кілька століть успадкували владу на більшій частині території України і в багатьох навколишніх землях.
7) Під Контролем Києва за часів Мономаха — ключові пункти Півдня України: Крим (Тмутарокань), Пониззя Дніпра (Олешки), Пониззя Дунаю тощо. Придушено сепаратизм. Великий Київський князь розпоряджається долею князівств, залежних від Києва, на власний розсуд. Так Мономах відібрав мінське князівство. Володимир Мономах садить своїх намісників аж по Дунаю. У 1162 р. він віддав міста по Дунаю онукові Мономаха Васильку. Мономах розбиває у двох походах плем’я в’ятичів (одних з предків сучасних росіян) та їхнього керівника Ходоту, які прагнули відокремитися від Києва.
8) Мономах був міцно інтегрований у світовий контекст. Він був сином родички (можливо, доньки) візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха, був одружений на Гіті Гарольдівні, доньці останнього англо-саксонського короля Англії Гарольда ІІ та мав з нею синів, що заклали початок Київській князівській династії. Натомість Юрій Довгорукий, який заснував суздальську гілку. був сином іншої дружини Володимира Мономаха (Євфимії), походження якої невідоме.
9) Мономах віддає свою онуку Добродію заміж за візантійського імператора Олексія І Комнина, підвищуючи й так високий престиж Київської держави. Родинні звїязки Мономаха з візантійським імператорським домом Романа IV Діогена втягнули його в конфлікт з іншим імператором Візантії Олексієм І Комниним. Зять Мономаха Леон Діогенович за допомогою Києва відвоював собі Придунав’я. Проте в місті Доростолі його було підступно вбито прибічниками імператора. Довідавшись про смерть зятя, Мономах спорядив на Дунай військову експедицію на чолі з воєводою Іваном Войтишичем.
10) Володимир Мономах уперше в історії України спорудив міст через Дніпро.
11) У Мономаха була сестра Янка, яка заклала монастир, заснувала жіночу школу тощо. Цікава тема з точки зору жінки в історії, тим більше, що Янчин монастир досі археологи не знайшли, він десь був у районі неподалік від нинішнього МЗС.
12) Родинні зв’язки Володимира Мономаха з візантійськими імператорами зумовили особливу зацікавленість до особи Київського князя у молодої Московської держави, яка намагался будь-якими засобами здобути міжнародний престиж. Через чотири століття Московія, яка претендувала на спадок Візантії, спробувала привласнити славу князя, матір якого була родичкою імператора «Другого Риму» Костянтина ІХ Мономаха. У ХVI ст. в Московській державі за шапку Візантійського імператора Мономаха і Київського князя Володимира Мономаха було видано фальсифікат — шапку-монголку середньоазійської роботи XIV століття часів хана Узбека. Ця шапка, яка досі зберігається в Кремлі, нібито мала надавати Московії право претендувати на спадок і землі Русі, оскільки інших вагомих підстав для таких претензій московські царі винайти не могли. Ця історія як мало що інше робить кумедними і анекдотичними претензії Москви на спадок великокняжого Києва.
13) У Києві після нього правив найстарший син Мономаха (Мстислав Великий) та його нащадки, а найменший його син — Юрій Довгорукий був відправлений у Суздаль. Це чітко вказує про роль Суздалі у тодішній феодальній ієрархії.
14) Як і в решти князів з іменем Володимир, ім’я Мономаха у всіх без винятку літописах фігурує за українськими фонетичними нормами — «Володымер».
ЦИТАТИ
«Напустив же Бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася. Справедливо і належно це є. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі... Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. І знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне. Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом! Бо кого Бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого!.. (1096 року) Прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало в город не ввігналися половці. І запалили вони села по піску довкола города, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев’яний Германів. І прийшли вони на монастир Печерський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили [все], коли що знаходили в келії. Тоді ж запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видубичі. Усе те окаянні половці запалили вогнем... Убили бо із братії нашої кількох оружжям безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам... Володимир Мономах, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся, і заплакав вельми, і сказав: «Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла. Якщо сьогодні ми не поправимо — більше зло встане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руська, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руську... (1103 року) І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий Бог вложив боязнь велику в половців, І страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня. І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски. А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей, тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні... У тім же році (1107) прийшов Боняк, і Шарукань Старий, і інших князів багато, і стали вони навколо Лубна. Святополк же і Володимир, і Олег, і син його Святослав, Мстислав, Вячеслав і Ярополк Володимировичі пішли на половців до Лубна, о шостій годині дня перебрели через Сулу і зняли клик на них. Половці ж перелякалися і од страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, і другі, піші, побігли. Наші ж стали сікти їх, а других руками хапати, і гнали їх до [ріки] Хорола. Убили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня у дванадцятий день, і вернулися до себе з побідою великою».
«Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Жону свою любіте, але не дайте жінкам над собою власті. Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. Якщо забуваєте се все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорому, і вам буде добре... А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по ріці Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив і два лосі — один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї... А куди ви ходите в путь за даниною по своїх землях,— не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете,— напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас не прийде,— чи простий, чи знатний, чи посол,— якщо не можете дарунком, то їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим... Смерті бо, діти, не боячись ні раті, ні од звіра, діло мужнє робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, і з коня падаючи, не помер, то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде се Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть одняти, бо хоча добре се — берегтися, та Боже оберігання ліпше єсть од людського... Град свій (Київ) сохрани, Діво-мати чистая, який під [покровом] твоїм незмінно царствує! Хай тобою він укріпляється і на тебе надіється, перемагає в усіх бранях, повергає супротивників і заставляє [їх] покоритися».
