Свого часу в працях радянських істориків була створена концепція, згідно з якою, в 1917—1920 р. молодій радянській республіці протистояв спільний фронт іноземних інтервентів та внутрішніх контрреволюційних сил. Звичайно, варто визнати, що в такому уявленні є своя частка правди. Німецькі, австро-угорські, французькі, англійські, американські й інші інтервенти дійсно надавали істотну та різнопланову допомогу тим, хто по-справжньому активно, зі зброєю в руках відстоював альтернативні, небільшовистські бачення про те, який суспільний лад повинний був виникнути тоді на території колишньої Російської імперії. Разом із тим чимало конкретних фактів свідчить про однобічність та тенденційність погляду на внутрішніх і зовнішніх контрреволюціонерів як на справжніх «близнюків-братів». Відносини між союзниками були нерідко складними і неоднозначними, і часом усього лише лічені міліметри відокремлювали їх від тієї тонкої межі, за якою товариші по зброї могли цілком перетворитися на справжніх ворогів. Яскравий приклад тому — Україна 1918—1919 рр.
РОЗЗБРОЮВАННЯ ТА КАПІТУЛЯЦІЯ
В останні дні лютого 1918 року солдати німецької кайзерівської армії та воїни союзної їм Центральної Ради вже не сумнівалися у швидкому падінні більшовицького Києва. Однак передчуття великої і близької перемоги затьмарювалося суперечками між союзниками про те, чиї війська повинні були першими вступити в столицю України. С.В. Петлюра, командир Гайдамацького Кошу Слобідської України, вважав, що такої честі повинні удостоїтися українські солдати. Деякі кайзерівські воєначальники і найбільше пронімецько налаштована частина Центральної Ради, навпаки, були впевнені, що першими в Київ повинні вступити солдати імператора Вільгельма ІІ, без яких переможний наступ на Схід був би неможливим. Зрештою, в результаті вкрай гострої полеміки було вирішено, що в Київ першими ввійдуть усе-таки українці...
Парад військових частин Центральної Ради на Софійській площі був дуже ефектним. Сам Симон Петлюра та полковник Євген Коновалець заздалегідь прибули на площу в красивому чорному автомобілі. Потім древньою Софією чітким військовим кроком пройшли «гайдамаки», «запорожці» та деякі інші українські війська, а пізніше, як за часи давньоримських тріумфів, площею провели велику групу полонених червоноармійців. Звичайно, дивлячись на все це, Симон Васильович не міг не відчути своє особисте торжество. Однак невдовзі фортуна відвернулася від нього. Його «гайдамаки» були швидко виведені зі столиці, а сам він пішов із посади їхнього командира і перетворився в рядового журналіста, поставивши себе тим самим на межу цілком ймовірного політичного забуття...
Конкретні обставини такої різкої зміни в долі Симона Петлюри і дотепер не прояснені остаточно. Однак є серйозні дані про те, що нею Симон Васильович був зобов’язаний насамперед союзникам-німцям. Для них, які добре знали незалежний характер Петлюри і до того ж його антантівські симпатії, перебування «гайдамацького» загону та його командира в Києві було дуже небажаним. Тим, хто зумів вникнути тоді в суть ситуації, що склалася, стало, безумовно, зрозуміло й інше: повноцінну, серйозну армію німці в Україні навряд чи терпітимуть...
Звичайно, у лютому, березні, квітні 1918 року цілком відбувся воєнний союз Німеччини та Української Народної Республіки, спрямований проти спільного ворога — більшовиків. Німецькі й українські солдати буквально пліч-о-пліч вибивали більшовицькі загони з Бердичева, Полтави, Харкова та багатьох інших українських міст, разом йшли на штурм червоного Криму. Але ось один з очевидців тих подій наводить у своїх спогадах маловідомий і разом із тим показовий факт. Невдовзі після одного зі вдалих боїв під Полтавою одна українська частина опинилася, як висловлюються військові, у повному оперативному оточенні. Ні, солдатів армії УНР оточили не більшовики, а... союзники — німці, які ультимативно вимагали від них скласти зброю і роз’їхатися додому... Утім, українських бійців, які потрапили в нелегке становище, виручили їхні бойові товариші з іншого та більшого уенерівського підрозділу, що перебував неподалік. Вони теж дуже швидко оточили знахабнілих німців і, націливши на них свої кулемети та гвинтівки, запропонували їм буквально те ж саме, що зовсім недавно пропонували солдати кайзера Вільгельма їхнім бойовим друзям. «Германці», які не очікували такого повороту, невдовзі зняли кільце блокади, в обмін на що воїни Центральної Ради через певний час звільнили і їх...
Жодного сумніву не виникає, що цей факт ворожого ставлення кайзерівських військ до військ УНР був далеко не одиночним. Чим же була продиктована така ворожість? По-перше, німецькі окупанти та їхні австро-угорські союзники, які цілком захопили Україну до кінця квітня 1918 року, хотіли почувати себе її безроздільними господарями, а солдати-українці, нехай навіть і набагато малочисленніші, їм у цьому все-таки заважали. По-друге, варто враховувати й те, що союзниками армії такого затятого консерватора і «реакціонера» як Вільгельм ІІ були не українські монархісти і навіть не українські республіканці-демократи, а ті, кого у своїх секретних рапортах до Берліна німці називали українськими більшовиками. А від них німецькі окупаційні війська тим більше могли очікувати серйозних неприємностей...
Яскравим прикладом ворожого ставлення німців до солдатів Центральної Ради може бути їхня «політика» щодо Запорізької дивізії полковника П.Ф. Болбочана. Свого часу ця дивізія, яка звільнила від червоних Мелітополь, Олександрівськ та інші міста, блискавично ввірвалася до Криму і, захопивши Сімферополь та Джанкой, була готова наступати далі на Південь. Це, однак, не входило в плани німецького військового командування, що вже давно мало свої види й на сам Кримський півострів, і на могутній Чорноморський флот. Болбочанівська дивізія отримала від німців наказ зупинитися, а коли він був проігнорований, «запорожці» опинилися в щільному оточенні німецьких військ. Націливши на українських солдатів гармати та кулемети, німці були готові знищити своїх учорашніх союзників до останньої людини. Не менш рішуче був налаштований і сам Болбочан, який вирішив швидше загинути в нерівному бою, ніж здатися. Однак військовим керівникам УНР вдалося переконати Петра Федоровича та його бійців піти на почесну капітуляцію, що передбачала прийняття німецького ультиматуму і вихід із Криму зі зброєю в руках та бойовими прапорами. Так німцям вдалося виграти битву за Крим не лише в більшовиків, але й у своїх українських союзників...
Узагалі в останні квітневі дні того далекого року ворожість німецьких окупантів до військових формувань УНР різко зросла. Це було викликане, насамперед, тим, що 24 квітня 1918 року голова німецької окупаційної адміністрації генерал Вільгельм Гренер вирішив розігнати Центральну Раду і передати владу генералові Павлу Скоропадському. У ніч із 26 на 27 квітня 1918 року німці роззброїли в Києві дивізію так званих синьожупанників. Приблизно тоді ж у Ковелі була роззброєна ще одна, так звана сірожупанна дивізія... Щоправда, є дані, що окупанти ліквідували ці війська Центральної Ради... за згодою самої Центральної Ради. Досить цікаве питання про те, як же в ті тривожні дні уряд УНР умудрився піти, по суті, на власне роззброювання. Одна частина українських міністрів мала відомості про те, що їхні дивізії (і насамперед — «синьожупанники») потрапили під політичний вплив ліворадикальних елементів (насамперед — більшовиків), інша, так само як і напочатку 1918 року, продовжувала відстоювати догматичну і аж ніяк незастосовну до тих конкретним умов думку Карла Маркса про те, що новому, соціалістичному суспільству такий «відвертий анахронізм» як армія вже ніколи не знадобиться. Однак, хай там як, збройна опора українського соціалістичного уряду танула буквально на очах.
Щоправда, напередодні 29 квітня 1918 року, коли генерал Скоропадський здійснив державний переворот, у Києві перебувала ще дивізія українських січових стрільців на чолі з полковником Євгенієм Коновальцем, що вважалася гвардією Центральної Ради. Звичайно, німці були дуже не проти роззброїти і її, однак вони не зважувалися цього зробити, добре знаючи солідну чисельність «січовиків», їхнє прекрасне озброєння та великий бойовий досвід. Окупанти вирішили нейтралізувати гвардійців Ради по-іншому. Від них до «стрільців» прибуло кілька парламентерів, які намагалися лицемірно переконати солдатів Коновальця, що Павло Скоропадський — абсолютно несерйозна в політичному плані фігура, за яким стоїть незначна купка людей. Простоявши в оточенні біля резиденції Центральної Ради приблизно до 9 години вечора і не отримавши від неї яких-небудь конкретних вказівок (узагалі уряд УНР поводився в той вирішальний день украй пасивно), «січовики» невдовзі повернулися до своїх казарм. А вранці 30 квітня 1918 року місце їхньої дислокації було швидко оточене великою кількістю кайзерівських військ і кількома бронеавтомобілями. Почуваючи себе у виграшному становищі, окупанти перестали грати в дипломатію з українськими солдатами. Німецький полковник-парламентер передав їм ультиматум — або перейти на службу до гетьмана Скоропадського, або роззброїтися. Думки серед офіцерів та солдатів Коновальця розділилися, однак зрештою, вони вирішили капітулювати. Щоправда, як і свого часу запорожці Болбочана, вони домовилися з німцями про почесну капітуляцію. За її умов, окупанти не повинні були бути присутніми при роззброюванні січовиків, а січовики, у свою чергу, не повинні були бачити, як цю зброю кайзерівці забирають і відвозять...
«НАВІЩО ВАМ АРМІЯ?»
Гетьман і генерал Павло Скоропадський, який прийшов до влади, як людина сугубо військова і яка категорично не поділяла утопічні підходи членів Центральної Ради до військового питання, вирішив створити в Україні дуже сильну регулярну армію, чисельність якої у порівняно недалекому майбутньому повинна була вирости до 300 тисяч солдатів та офіцерів. Не так, проте, дивився на майбутнє українських збройних сил генерал Вільгельм Гренер. У ході однієї із зустрічей з українським гетьманом кайзерівський генерал задав йому, по суті, риторичне запитання : «Навіщо вам армія?» — і заявив, що німецькі та австро-угорські війська, що перебувають на українській землі, зможуть цілком успішно зіграти роль збройної опори гетьманського уряду. Щоправда, погодившись з тим, що Скоропадському потрібно забезпечити особисту безпеку, Гренер порадив йому для цієї мети створити великий гвардійський загін, що, однак, не перевищував би 2 тисячі осіб.
Тоді Павло Петрович прекрасно зрозумів зміст слів німецького воєначальника, який, по суті, запропонував йому створення символічної української армії. Боячись, що згодом гетьманське військо являтиме серйозну загрозу німецьким та австро-угорським військам, Гренер прагнув із самого початку мінімізувати її. До речі, у такому баченні тодішніх реалій німецький генерал аж ніяк не був фантастом. Дмитро Дорошенко, міністр закордонних справ української гетьманської держави, пізніше стверджував: гетьман хотів створити сильну армію, зокрема, й задля того, щоб згодом значно зменшити вплив німців на суспільне життя України...
Слова Вільгельма Гренера, як виявилося пізніше, не були кинуті ним на вітер. Досить довгий час німці, по суті, визнавали лише гвардійську Сердюцьку дивізію (близько 5 тис. молодих бійців із заможних селянських родин), створену влітку 1918 року. Що ж стосується вже відомої читачу Запорізької дивізії, то окупанти робили все можливе, щоб її ліквідувати як військову одиницю чи, принаймні, сильно послабити. До запорожців зачастили німецькі військові інспекції. Відверто спекулюючи на дійсно існуючій ворожості частини офіцерів дивізії до гетьмана Скоропадського (вони хотіли бачити на місці Павла Петровича Василя Вишиваного), кайзерівські військові намагалися довести, що запорожці перетворилися в небезпечну для режиму силу, здатну навіть на військові заколоти. Нарешті під сильним тиском німців гетьман Скоропадський та його військовий міністр Рогоза прийняли рішення про значне скорочення живої сили Запорізької дивізії — з 20 тис. до 6 тис. бійців. Значно менше пощастило в цьому плані Залізничному полку, спеціально створеному для охорони воєнних ешелонів. Німці просто роззброїли цей полк, навіть не повідомивши Скоропадського...
Однією з головних військових цілей гетьмана України було створення восьми сильних армійських корпусів. Формально німці дали на це згоду ще в травні 1918 року, зробивши, однак, усе можливе для того, щоб ці корпуси існували лише на папері. На ділі ж замість повноцінних гетьманських корпусів існували тільки їхні офіцерські штаби, сам же особовий склад жодного з корпусів укомплектований не був. У своїх спогадах Павло Скоропадський відверто розповів і про інші перешкоди, що влаштовували німці створенню повноцінної української армії. Німецькі окупанти нерідко перехоплювали ешелони з продовольством, призначені для гетьманських військ, займали кращі казарми, змушуючи солдатів та офіцерів гетьмана в буквальному значенні слова перебувати під відкритим небом...
Утім, політика Німеччини в цьому питанні не завжди була однаковою. У вересні — жовтні 1918 року вища кайзерівська адміністрація дозволила гетьманському уряду почати створення повноцінної армії. Цілком зрозуміло, що прийняти інше рішення щодо цього питання її змусила воєнна ситуація, що змінилася: напередодні поразки у світовій війні вищим кайзерівським керівникам уже було не до контролю над Україною та її армією. До того ж Вільгельму ІІ та його оточенню було б набагато вигідніше, щоб на карті світу збереглася саме гетьманська Україна (на противагу Україні більшовицькій), для чого гетьманському уряду, звичайно ж, була потрібна сильна армія.
Вийшло, однак, так, що Українська держава не зуміла створити 300 тисячну армію, її реальні збройні сили не перевищували 65 тис. осіб. Заради справедливості зауважимо, що це було викликане не лише «обмежувальною» політикою правлячих кіл Німеччини, але й тим, що гетьман та його міністри так і не зважилися оголосити масовий воєнний призов, резонно побоюючись напливу в армію революційно налаштованих робітників та селян...
СИМВОЛІЧНА МОБІЛІЗАЦІЯ ТА МІКСТ-БРИГАДИ
У листопаді — грудні 1918 року відбувалося висадження великих воєнних контингентів країн Антанти на півдні України. З інтервенцією антантовських союзників пов’язували величезні надії генерал Антон Денікін та багато інших російських білогвардійських офіцерів, щиро сподіваючись, що країни Згоди нададуть їм велику допомогу у справі відновлення «єдиної» та «неподільної» Росії. Однак у своїх надіях на Антанту білі прорахувалися. Як показали подальші події, французи та інші інтервенти прибули на український південь аж ніяк не для реалізації білогвардійських цілей. Крім того, французьке військове командування відверто прагнуло поставити всі денікінські формування півдня України під свій контроль, а самі білогвардійські сили істотно обмежити...
Історики по-різному визначають причини такого аж ніяк не кращого ставлення французьких та інших інтервентів до білогвардійців у зоні свого впливу. Наприклад, стверджується, що в цьому виразилася помста французів росіянам за те, що свого часу вони «кинули» їх (у результаті Брестського миру), вийшовши з війни з Німеччиною. Існує також думка, що це було обумовлене великою різницею між сугубо «республікансько-демократичною» армією Франції та «реакційною», царською за своїм духом армією генерала Денікіна. Можна також прочитати, що таке ставлення з боку французьких військових було відповіддю на нездатність білогвардійців забезпечити «контрреволюційний» порядок як на фронті, так і в тилу. Я допускаю, що кожна з цих причин могла (хоча б частково) зіграти свою роль, але всі вони, на мою думку, були причинами другорядними. Головна ж причина коренилася в принципово різних поглядах білогвардійців та французьких окупантів на майбутнє колишньої Російської імперії. Якщо перші були затятими прихильниками «єдиної-неподільної», то другі (разом з англійцями) стали на шлях розчленовування колишньої Росії, уклавши ще в грудні 1917 року договір про розподіл її території на сфери впливу (південь України саме і входив у французьку зону). Це, у свою чергу, і обумовило сприйняття французами білих «добровольців» не лише як союзників у боротьбі з більшовиками, але і як потенційно небезпечних супротивників, які б ніколи не змирилися з фактичним перетворенням, за їхньою термінологією, «малоросійського Півдня», по суті, в територію Франції. Чимало фактів свідчить, що французькі керівники інтервенції спробували зробити основну ставку на інші політичні сили — на гетьманських генералів, які опинилися на Півдні, представників українських партій консервативного спрямування, які виявили повну лояльність до французьких інтервенціоністських планів і навіть погодилися сформувати південний крайовий уряд під патронатом Франції.
У середині грудня 1918 року загони молодого денікінського генерала Гришина-Алмазова вибили петлюрівські частини з Одеси. Із цього моменту «Південна Пальміра», а згодом — сучасні Одеська, Миколаївська та Херсонська області, а також і Крим, формально стали територією, що входить до складу білогвардійської держави з центром у Катеринодарі. Насправді ж французькі інтервенти особливо не приховували від усіх, що реальними господарями півдня є саме вони. Французький піхотний генерал Боріус своїм наказом призначив генерала Гришина-Алмазова військовим губернатором Одеси. Невдовзі французькі війська взяли під свій контроль одеський порт та залізничний вокзал, а загін французьких матросів окупував найбільшу на Одещині радіостанцію.
«Паралельно» справжні господарі півдня України суворо заборонили проведення будь-яких білогвардійських мобілізацій у Херсоні, Миколаєві та інших контрольованих ними містах. Якщо ж якісь «добровольчі» формування там і з’являлися, то вони підлягали негайному роззброюванню та арешту. Щоправда, виключення французи зробили для Одеси, де тоді тричі проходила денікінська мобілізація. Однак можна стверджувати, що результати її були дуже скромними. Особовий склад розквартированої в Одесі бригади білогвардійського генерала Тимановского не перевищував 4 тис. солдатів та офіцерів. Звідси напрошується висновок, що французькі інтервенти пішли в Одесі на суто символічну мобілізацію білих, обгрунтовано побоюючись, що повноцінна денікінська армія на українському Півдні викине їх у море ще до того, як сюди прийдуть червоні. Це означало, що політика французьких окупантів стосовно денікінців принципово не відрізнялася від політики німецьких окупантів стосовно військових формувань Центральної Ради та гетьмана Скоропадського.
Звичайно, французькі політики та воєнні стратеги не могли не розуміти, що така дискримінація денікінців має і свої істотні мінуси. Білогвардійські сили були занадто нечисленними, щоб відстояти зону впливу інтервентів від більшовицьких зазіхань. У зв’язку з цим була почата спроба створення альтернативних білим загонам частин — так званих мікст-бригад (у перекладі з англійської — змішаних бригад), які б мали російсько-французький особовий склад і підкорялися винятково французькому командуванню. Утім, як і змішані бригади, частини Добровольчої армії там теж підкорялися не генералу Денікіну в Катеринодарі, а французькому генералу д’Ансельму в Одесі.
За даними денікінського полковника Новикова, тоді на білогвардійсько-антантівському Півдні перебувало не менше 50 тисяч проденікінськи налаштованих офіцерів. Це, безумовно, була значна військова сила, що, здається, при своїй активнішій позиції могла б змусити інтервентів рахуватися із собою і в остаточному підсумку зіграти не французьку, а свою «гру». Однак, цього не відбулося. У свою чергу, інтервенти також не використовували цей великий людський потенціал, що цілком міг би захистити український південь від червоних. Це, на мій погляд, стало однією з головних причин поразки інтервенції Антанти на Півдні України в 1918—1919 роках.
