Закінчення.
Початок читайте «День» № 210-211
Порятунок бодай однієї людини — хіба не подвиг? А тут ідеться про порятунок мільйонів. У тому ж Великому тлумачному словнику із чотирьох визначень цього терміну два повністю відповідають його змісту: «Важлива своїм значенням дія; самовіддана діяльність, поведінка, викликана глибоким почуттям». Читаєш важкі спогади і бере душевний щем за людське благородство, доброту і теплішає на душі, проймаєшся гордістю за своїх земляків. Хіба це не моральний подвиг?
Проте, щоб не дратувати декого пафосним терміном, визначимо поведінку мільйонів західняків врівноваженою назвою — подвижництво. Здається, опонентів їй не буде. Дослідники післявоєнного Голодомору сходяться на тому, що крім канібалізму, його жертви обчислюються в межах 1 — 1,2 мільйона людей. Вважаю, що їх значно більше. Адже вмирали не лише голодуючі в селах. Вмирали в дорозі, на станціях, уже на Західній Україні, бо дісталися сюди знесиленими. Ніхто незнайомих не фіксував, не рахував як таких, що вмерли від голоду. Адже КПРС заперечувала масовий мор людей, за слово «голодомор» можна було поплатитися свободою. Навіть в архівах згадки про Голодомор 1946 — 1947 років важко знайти.
Комуністичній владі СРСР, яка щойно святкувала перемогу над фашистською Німеччиною, украй невигідно було визнавати, що у держави-переможниці люди гинуть від голоду. Тим більше фіксувати, чи бодай згадувати стількох людей зі «щасливої» соціалістичної колгоспної частини УРСР, що «велично йде у світ комунізму», і частини Росії, що порятував бандерівський край, який напередодні війни ощасливили «визволителі» від гніту капіталістичного ярма. А все-таки — скільки голодуючих врятувала Західна Україна? Такої статистики годі шукати. Її не існує, точному обліку це не піддається. Та й кому вона була потрібна? Скупі архівні дані, спогади свідків і логічні розрахунки дають змогу визначити це з невеликою похибкою. На початку цього матеріалу йшлося про дані за п’ять декад 1946 року. В середньому за декаду маємо 34 883 людини, які їхали за порятунком. Два роки — 72 декади, це 2 511 476 осіб. Цю цифру можна сміливо потроїти. Адже це дані лише одного, не дуже численного, відомства. Рейди транспортної міліції до того ж проводилися здебільшого на великих станціях і не щодень. Як свідчать голодуючі, були переповнені вщерть не тільки вантажні, а й пасажирські вагони, а безбілетники клеїлися до цих вагонів знадвору де хто міг зачепитися. Нерідко такі люди гинули — хто від банд «крючників», хто від безчинства провідників, як про це згадують автори листів. Врахуймо, що цифри знятих із товарняків наводить партійний чиновник у своїй інформації за червень-липень 1946 року, а потік голодуючих наростав з кожним днем, з кожною декадою. Добиралися на захід й іншими шляхами. Це ті, хто приїхав сюди за порятунком. Дехто приростав до цієї землі, але в основному, припасши провіанту, поправивши здоров’я, люди поверталися назад до своїх домівок, щоб допомогти рідним і знов їхали в дорогу. Скільком це врятувало життя — про це можна лише здогадуватися. Додаймо, що того, хто приїжджав за порятунком, дома чекали, принаймні, один-два чи більше голодуючих членів сім’ї. Тому цифру — 6 000 000 людей, яким допомогла Західна Україна, можна називати сміливо. А ще уявімо, скільки б людей врятувалось, якби у 1932 — 1933 роках були відкриті кордони на Західну Україну! Та червона влада тримала населення тодішньої УРСР у кільцевій блокаді. Блокування, але в іншій формі, застосовувала влада і під час післявоєнного Голодомору.
Думаю, ніхто не заперечить, що завдяки подвижництву західняків вдалося врятувати життя мільйонам голодуючих. «У ті роки моя сім’я не вимерла завдяки мужності мами, яка шість разів узимку їздила на даху вагона у Західну Україну, щоб привезти звідти картоплі й зерна. До кінця своїх днів я завдячуватиму тим українцям, яких зараз кремлівська кліка обізвала фашистами», — це слова Ніни Гейко (Шевченко) з Богодухова, що на Харківщині.
На мій інтерес до цієї теми післявоєнного голоду вплинуло три фактори: по-перше, добре знаю, що таке голод. По-друге, дві зустрічі з незабутнім Джеймсом Мейсом — американцем з індіанською кров’ю, але з душею Великого Українця, який відкрив світові очі на трагедію українського народу 1932 — 1933 років і на повне забуття нашою владою пам’яті про післявоєнну трагедію. Забуття продовжується. Минуло півроку, але ні жоден урядовець, ні Президент, ні народний депутат не обмовилися про сумний ювілей. Згадки про нього не знайдете і в переліку заходів на державному рівні на нинішній рік. В архівах ще й досі є деякі закриті голодоморні справи. Може, голодомори перестали рахуватися злочином тоталітарного режиму? Це тим більше дивно, що замовчування відбуваються на тлі декомунізації. Сприяємо гібридній війні агресора? Хіба не так? Як «страшний злочин» в числі подібних інкримінують директору Бібліотеки української літератури в Москві Наталії Шаріній якраз наявність у фондах книги «Голод в Україні, 1946 — 1947» і тримають жінку в буцегарні. Хіба не дикунство? А при червоній владі тема Голодомору теж старанно замовчувалася. Можливо, й тепер не вигідно владі, аби на фоні нинішніх соціальних негараздів, корупції «дражнити» суспільство? Схоже на якийсь мазохізм: нас більше хвилюють трагедії інших народів, аніж свого. Чи «проблеми» сексуальних меншин важливіші, ніж трагічні сторінки власної держави?
Хіба інші народи на нашій (!) землі не показують нам приклад достойного пошанування своїх полеглих співвітчизників — євреї, поляки? Та що ж із нами коїться? Не так давно в країні широко і достойно вшанували пам’ять розстріляних у Бабиному Яру. Президент Порошенко приділив цьому надзвичайно велику увагу. Достойно вшановують пам’ять жертв Великого Мору українців 1932 — 1933 років. А де хоч би один пам’ятник жертвам Голодомору 1946 — 1947 років? Адже їх число безперечно більше, ніж число загиблих у Бабиному Яру. І смерть від кулі чи смерть від голоду — не однаково жахлива. Від голоду вона набагато страшніша і болючіша. Невже перейменування назв населених пунктів, вулиць більше вплине на свідомість пострадянського суспільства, ніж розвінчування злочину червоного режиму, який призвів до величезних людських жертв?
Таке забуття історії з боку вищої влади і політиків належним чином копіюється і місцевою владою. Ще два роки тому автор почав збирати спогади свідків Голодомору 1946 — 1947 років, аби, об’єднавши листи з різних куточків України, видати книгу «Забутий Голодомор, забуте милосердя». До влади не звертався. Звернувся до Фундації ім. Олега Ольжича у США, де працюють для України її справжні патріоти. Проект підтримано. А щоб «розбудити» цю тему, привернути до неї увагу суспільної думки, запропонував на базі області провести Всеукраїнську або Міжнародну науково-практичну конференцію на тему: «Голодомор 1946 — 1947 рр. Причини, перебіг, наслідки. Роль Західної України в порятунку голодуючих». Адже більшість із тих, хто врятувався, і тих, хто їх рятував, уже не можуть про це сказати. А їхні голоси, правду треба донести до сущого покоління. Бо, кажуть, той, хто не знає своєї історії, приречений пережити її знову.
Ідею цілком підтримала профільна комісія обласної ради. Зате висновок облдержадміністрації — no сomments! Вона схвалює ідею, але рекомендує проводити такі заходи в областях, які найбільше постраждали від Голодомору — схід, південь, центр України, а в нас «голоду не було». Що ж, почекаємо, доки у представників ОДА тих регіонів прокинеться свідомість. А, може, станеться чудо: совість пробудиться у тих, хто ще недавно горлопанив «Донбасс вас кормит!», а сьогодні вбиває наших хлопців? А як же моральний подвиг ваших батьків, дідів? Можливо, варто хоча би так вшанувати їхнє подвижництво, пам’ять? Адже не було такої хати в жодному волинському селі, яку б не відвідували прохачі. І скрізь зустрічали доброту. Мені як людині, яка пам’ятає і пережила ці події, як і багатьом західнякам, далеко не однаково, чи ввійде в українську історію цей моральний подвиг Західної України, яка у важкий для України час рятувала від голодної смерті її дітей.
Нещодавно у розмові голова ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні В.І. Марочко розповів, що покійна науковий працівник Асоціації, свідок Голодомору 1946 — 1947 років О.М. Веселова назбирала письмових свідчень про цю трагедію на два томи видання. Хто профінансує? Немає коштів на видання Енциклопедії дослідників голодоморів. Правду кажучи, мене лякає таке ставлення влади до історії власного народу. Як громадянина України, тим більше того, хто в числі інших проголошував її незалежність. Може, нинішні проблеми створюються не менш об’єктивними причинами, а й для того, щоб, долаючи їх, ми забули про свою історію? Адже звикаємо до війни, до щоденних смертей, поранень оборонців України. Після кривавого Майдану, після першого року війни у центрі Луцька з’явилася стіна Героїв-волинян, які оплатили незалежність найвищою ціною — власним життям. Святе місце. Так, тут і тепер пломеніють квіти. Але вже нині більшість перехожих ідуть осторонь, не зупиняючись, не перехрестившись. Відгомін байдужості, забуття історії? Черствіємо, дичавіємо, чи, загіпнотизовані червоним минулим, мимоволі сунемо в ненажерливу пащеку московського чудовиська свою історію? Чи це рецидив синдрому страху і рабства перед ним? Інакше чим пояснити таке забуття трагедії народу, пам’яті мільйонів жертв, як і масового морального подвигу тих, хто рятував Україну від голодної смерті?
Не буду на такій песимістичній ноті закінчувати матеріал. Як стало відомо, ініціатива автора щодо проведення Всеукраїнської конференції підтримана директором Волинського краєзнавчого музею А.М. Силюком, головою обласної організації НСКУ професором Г.В. Бондаренком. Є й інші пропозиції щодо відзначення 70-річчя Голодомору 1946 — 1947 років, які Волинська ОДА від свого імені направляє Адміністрації Президента. Отже, питання, що винесено у заголовок, залишається відкритим. Як і те, як вшанують моральний подвиг волинян на їхній рідній землі.
Від читачів чекаю нових листів про Голодомор 1946 — 1947 років і допомогу місцевого населення голодуючим. Надсилати листи прошу на електронну та поштову адреси: електронна адреса: [email protected] або ([email protected]). Поштова адреса: 43005, м. Луцьк-5, а/с 29.
