Щороку екватор березня нагадує нам про одну з героїчних та водночас трагічних сторінок нашої історії — Карпатську Україну. 15 березня 1939 року в Хусті на засіданні Сойму було проголошено незалежну державу українців Закарпаття, яка мала стати плацдармом для поширення української державності. На оборону омріяної держави стали тоді, як і 1919-го під Крутами, здебільшого патріотично налаштована молодь, багато героїчних представників якої загинули в головній січі на Красному полі під Хустом і в локальних боях на теренах краю. Чи все робить сучасне покоління українців, аби гідно вшанувати пам’ять оборонців, котрі поклали свої молоді голови за Україну? Про це — наша розмова з багаторічним дослідником цієї сторінки нашої історії, кандидатом історичних наук Йосипом КОБАЛЕМ.
— Пане Йосипе, чи можемо сьогодні, з плином 78 літ від тієї події, казати, що вона досліджена повною мірою?
— Уже понад 25 років в Україні вшановують пам’ять про Карпатську Україну, її творців та оборонців, першого президента Августина Волошина та героїв, котрі полягли в боротьбі за українську національну ідею на Закарпатті, але до цих пір історія ще зберігає чимало нерозкритих сторінок про події середини березня 1939 року. Джерельна база вивчення періоду, коли угорська армія упродовж 14 — 18 березня взяла під свій контроль більшу частину території Карпатської України, має значний обсяг, але мало вивчена. Власне, це і є причиною того, що ціла низка питань — від детальної хронології подій і до чисельності втрат та немотивованих убивств окупантами захисників Карпатської України — досі залишається маловивченою.
Об’єктивне відтворення трагічних днів тієї доби можливе не лише на основі спогадів учасників та очевидців тих подій. Варто звернутися до вивчення угорської наукової літератури, особливо відповідних фондів архівів Угорщини. Є чимало праць, давніших та сучасних, які детально, хронологічно, погодинно і навіть щохвилинно описують військову операцію із захоплення регулярними військами Угорщини Карпатської України. Відомі не лише прізвища командирів операції, а й молодших офіцерів, сержантів і рядових, які брали участь у військових діях проти бійців «Карпатської Січі», — тоді угорці називали січовиків бандитами, в сучасних угорських дослідженнях вони вже фігурують як «нерегулярні військові з’єднання». Багато описів присвячено бойовим втратам угорців і втратам січовиків загиблими та полоненими. Нерідко ці відомості цілком збігаються зі свідченнями української сторони, як, наприклад, в епізоді із захопленими в селі Веряця січовиками, котрих потім, за словами очевидців, скинули з моста у Тису.
— Які збройні формування брали участь в окупації Карпатської України?
— Усе свідчить про те, що військова операція з окупації Карпатської України в березні 1939 року не була спонтанною, а добре підготовленою та продуманою, тобто, кажучи по-сучасному, — гібридною. У ній брали участь регулярні частини угорської армії (Карпатська група), підрозділи жандармерії, поліції, контррозвідки, а також тогочасне місцеве «ополчення» — нерегулярні воєнізовані проугорські формування —«рондьошгарда», або «гвардія обірванців», та «чорносорочечники» русофіла С. Фенцика.
ПЛАКАТ МИХАЙЛА МИХАЛЕВИЧА, ЯКИЙ ЗАКЛИКАЄ УКРАЇНОК ВСТУПАТИ ДО ЛАВ ЖІНОЧОЇ СІЧІ / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG
Діяльність усіх цих формувань не обмежувалася участю лише в бойових діях. З ними пов’язане й таке ганебне і жорстоке явище, як розправа над полоненими та пораненими січовиками, всупереч вимогам Женевської конференції, до якої на той час уже приєдналася й Угорщина.
— Які конкретні докази таких дій є в розпорядженні дослідників?
— З-поміж багатьох задокументованих випадків варто детальніше розповісти хоча б про два з них, які до цих пір оповиті ореолом таємничості. Перший стався 15 березня поблизу с. Кам’яниця неподалік Ужгорода, де загін угорської регулярної армії (наступом військової групи у долині Ужа керував підполковник Ондор Вашаргеї) розстріляв близько десять січовиків прямо перед камерою угорської кінохроніки. Цей факт згодом описав у своєму щоденнику майбутній регентський комісар Підкарпаття Міклош Козьма.
Одним з найбільш загадкових донині залишається епізод з розстрілом полонених січовиків на Верецькому перевалі. Довгий час угорська сторона взагалі не визнавала цього факту, аж поки українські дослідники не відшукали і не провели розкопки на місцях масових поховань розстріляних українських полонених. Хто саме здійснив цей варварський вчинок — до цих пір точної відповіді немає, оскільки угорська та польська сторони не визнають участь своїх військових до цих злочинів. Особливо показовою є мовчанка угорських істориків, адже у їхній країні збереглися архівні матеріали про масову страту полонених біля с. Верб’яж. Достеменно відомо, що начальник генерального штабу угорської армії генерал Генріх Верт кілька разів на день детально інформував прем’єр-міністра Угорщини Пала Телекі про хід операції з «умиротворення Підкарпаття».
Свої донесення робили й нижчі чини. Тобто не знати про розстріли на Верецькому перевалі угорці не могли. Підтвердження цьому міститься й у матеріалах Державного архіву Закарпатської області, де зберігається рукописне свідчення жителів с. Верб’яж від 25 лютого 1945 року (опубліковане у пресі 1967 року), в якому вони стверджують, що на третій або четвертий день після приходу угорців (тобто 19 — 20 березня 1939 року) понад вечір жандарми вели через село групу з 44 осіб, яких уночі на перевалі розстріляли. Постріли і крики вмираючих було чути в селі. Через кілька днів відгризені частини людських тіл у село приносили собаки. Сільський священик намагався поховати убитих, але угорські солдати не допустили його до місця страти. Тож світло правди на події на Верецькому перевалі в середині березня 1939 року можуть пролити архіви Будапешта.
— Упродовж останніх десятиліть науковці дослідили багато епізодів цього періоду. Що, на ваш погляд, сприяє збереженню «темних плям» історії?
— Проблем кілька. Найперше — це відсутність в українських владних інституцій інтересу і бажання забезпечити повноту таких досліджень. Нині очевидно, що українська держава, яка вважає Карпатську Україну важливою складовою своєї державності, мала б на урядовому рівні, наприклад через створення спільної українсько-угорської комісії, забезпечити вивчення архівних матеріалів цієї сторінки нашої історії, які зберігаються в архівах сусідів. Інший вагомий фактор — незнання багатьма дослідниками іноземних мов, зокрема угорської. Без цього іти в архіви Будапешта — марна справа.
Важливо також, щоб пам’ять про загиблих патріотів, які свідомо йшли на смерть, була збережена в Україні і Закарпатті та стала надбанням якомога більшого числа сучасників, які в схожих умовах нерівного протистояння з агресором боронять Україну сьогодні. Тут теж провідна роль має належати державним структурам, які б мали опікуватися цим. Упродовж останніх десятиліть ніби й зроблено чимало — науковці УжНУ сформували серйозний доробок досліджень, на місці найбільших боїв на Красному полі під Хустом зведено Меморіал пам’яті, президент А. Волошин посмертно удостоєний звання Героя України, в Ужгороді йому споруджено пам’ятник, іменами творців та оборонців Карпатської України названо вулиці міст і сіл Закарпаття, у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї кілька років тому створено меморіальний музей-кімнату А. Волошина. Однак сьогодні в головному осередку збереження історії Закарпаття відбуваються незрозумілі як для фахових науковців, так і для широкого загалу реорганізації, які уже призвели до ліквідації відділу Карпатської України та кімнати-музею А. Волошина, що практично згорне дослідницьку роботу. Таке ставлення чиновників обласної влади до власної історії у час, коли новітній окупант на протилежному боці ступає своїм чоботом на нашу землю, обурює.
