Цею лицемірну, але грандіозну за розмахом псевдонаукову виставу на межі 50-х років минулого століття, сприймається сьогодні ніби віддалено. Та все ж пил забуття не ліг на жодну деталь! Слідом за шабашем лисенківщини, коли розпинали генетиків, а визначення «вейсманіст-морганіст» стало мало не лайкою, дедалі небезпечніше почала лунати важка хода «павловского вчення». Звісно, все інсценувалося згори, у дусі сталінської «свободи критики» .
Сам Іван Петрович Павлов, з його нестаріючим поглядом на роль центральної нервової системи, на синтез фізіології головного мозку і психології, був, власне, не причетним до спекуляції його ім’ям. Але вчення перетворили на ікону. Виникла «Павловська рада» з функціями сучасної інквізиції.
У багатосторінковому друкованому звіті про об’єднану павловску сесію АН і АМН СССР десятки залучених до «дискусії» каються у відході від базисів і фундаментів павловскої спадщини. Лише Леон Абгарович Орбелі, безпосередній учень І. Павлова, сміливець за вдачею, що кілька разів провів на собі ризиковані досліди багатогодинного перебування в розрідженій атмосфері, у першій своїй відповіді новій «верхівці» заявив, що помилок у своїй діяльності не вбачає. Але вже на одній з подальший сторінок Орбелі зрікається свого відхождения від догми. Звісно, це були вимушені слова, але так було потрібно.
«Павловську раду» очолив академік Костянтин Михайлович Биков, звісно, лавреат премії імені І.П. Павлова АН СРСР за 1950 рік і до того ж контр-адмірал військово-морської медицини. Безпосередньо з видатним фізіологом він не працював, але в довідниках позначений як близький його учень, керівник Інституту фізіології імені І.П. Павлова.
Розгін буцімто невгодних був широким, показовим. Слідом за судилищем в Москві, «Павловська рада» і персонально К.М. Биков здійснили ревізорське відрядження до Києва. Навіщо і чому? Мішенню необхідного розгрому було обрано розробки Олександра Олександровича Богомольця про фізіологічну систему сполучної тканини, по суті, матриці імунітету організму — і в стані цілковитого здоров’я, і за недугів, що з’явилися. Президента АМ УССР О.О. Богомольця, патофізіолога надзвичайно високого рівня, вже не було серед живих. Він, який самовіддано боровся з тяжкими хворобами, приміром, з наслідками спонтанного пневмотораксу, мимовільного розриву плеври на тлі давнього туберкульозу, він пішов з життя 1946 року.
Є версія, що Сталін, з приводу передчасної смерті великого наукового трудівника, висловився приблизно так: Богомолець, мовляв, не виправдав надій на обіцяний поліс довголіття і безсмертя. Утім, це, радше, припущення й домисли, ніж факт. У цьому сценарії посмертного гоніння школи Богомольця, на мій погляд, важливіше те, що академік Биков, можливо, навіть і не відав: дорогу перед Олександром Олександровичем в його перших дослідженнях з імунітету відкрив саме І.П. Павлов, 1909 року, коли здобувачеві вченого ступеня доктора медицини було лише 28.
Захист дисертації відбувався у Військово-медичній академії в Петербурзі, опонентом Богомольця був відомий Павлов. Після доповіді молодого вченого про абсолютно нові дані щодо реакції кори наднирників — потужного ендокринного органа — при введенні тих чи тих клітинних реагентів Іван Павлович резюмував: «Ви написали гарну роботу! Але в ній є вельми істотний недолік: відсутні протоколи дослідів. Чому ви так коротко виклали власні дослідження?». «Задля людинолюбства! — несподівано парирував дисертант. — У моїй роботі наведено панад 400 літературних джерел. Половину з них я прочитав в оригіналах. Сила-силенна часу пішла на ознайомлення з заяложеними джерелами, розтягнутими повторами, необгрунтованими, безпорадними гіпотезами. І я дав собі слово: шкодуючи час, а отже, й життя, і читача, і колег, писати максимально коротко водночас гранично зрозуміло!». «Правильно, — погодився Павлов, віддаючи свій голос на користь дисертації, — пишуть і друкують багато дурниць. В вас, пане Богомолець, бачу не звичайного дисертанта, а майбутнього великого вченого. Вас чекає своя школа!».
Власне, так, з Павловського благословення утвердився стиль і дух робіт Богомольця: поєднання лаконічності і образності зі стислим протокольним їхнім боком. Відбулося ніби нове народження патофізіологічної фізіології: приват-доцентура в Одесі, стажування в Парижі, нові кафедри в Саратові і Москві, відкриття Інституту експериментальної біології і патології, Інституту клінічної фізіології в Києві.
АЦС — антиретикулярна цитотоксична сироватка, або просто «сироватка Богомольця», багато разів доводила свою дієвість, стимулюючи фізіологічну систему сполучної тканини як справжнє депо імунітету. Не випадково в роки війни АЦС з успіхом застосовувалася в сотнях евакогоспіталів як надійний засіб при лікуванні вогнепальних ран і переломів.
Але зараз все це геть забуто. Оголошується, що теорія Богомольця нібито не відповідає павловським стереотипам і домінантам. Що дуже скупо і мало сказано про абсолютне верховенство нервової системи.
Тут саме час зупинитися на постаті Ростислава Євгеновича Кавецького, дружба і співпраця якого з академіком О.О. Богомольцем тривають з 1929 року, коли Р. Кавецький, випускник медичного факультету в Саратові, став аспірантом у Другому московському університеті. 1930-го Р. Кавецький зарекомендував себе надзвичайно здібним дослідником. Він переїжджає до Києва, Україна стає його другою батьківщиною. В Інституті експериментальної біології та патології очолює відділ експериментальної онкології. Вперше, застосовуючи скрупульозно розраховані дози та інтервали введення АЦС, Р. Кавецький, з 1938 року доктор медичних наук за монографії про властивості активної мезенхіми, тобто системи сполучної тканини в диспозиції до злоякісних пухлин. Учений досягає певних позитивних зрушень у таких хворих.
Досліди перериває Друга світова війна. З 1942 року Р. Кавецький добровільно вирушає на фронт, служить старшим лікарем-інспектором евакопунктів Південно-західного і Сталінградського фронтів. Розшифрування цих місяців могла б стати героїчною повістю. Але важливіше інше: Кавецького відзивають з фронту для продовження госпітальної і експериментальної роботи з АСЦ, адже він першорядний її знавець!
Після кончини патріарха науки 1946 року Кавецький очолює Інститут клінічної фізіології імені О.О. Богомольця, фактично форпост у розвитку пророчих починів вчителя. І ось незабаром настає гроза, зіткнення із «павловською» псевдоелітою.
У книжці «Про мого батька Ростислава Євгеновича Кавецького і близьких йому людей» (2009) Наталія Кавецька-Мазепа так пише про цей період: «У цей тяжкий час, частіше, ніж з іншими, батько довго радився з Василем Павловичем Комісаренком — яку позицію зайняти. Адже ставало зрозуміло, що, коли в Києві з’явиться «Павловська рада», батькові доведеться робити доповідь і його змушуватимуть засудити вчення Богомольця, визнати його помилковість. І головне тепер полягало в тому, аби спробувати зберегти обидва інститути, не очорнити славне ім’я вчителя. Кожен вечір до нас приходила одна з активісток інституту й умовляла батька, аби він виголосив промову-розкаяння за повною програмою. Батько відмовлявся, але вона не відставала, так свого й не домігшись. У день спільного засідання «Павловського синкліту» і Президії Академії наук я довго ходила Володимирською. Нарешті почали виходити люди, вийшов і батько. Він був такий занурений в себе, що лише помахав мені рукою і поїхав. Додому на Виноградську я пішла пішки. «Зі мною нічого не станеться, хоча інститути закриють!» — такою була перша його фраза. «Коли все скінчилося і я вже зібрався йти із залу, раптом відчув, як хтось поклав мені руки на плечі. Це були Ф.Д. Овчаренко і С.В. Червоненко. Вони так на мене подивилися, що знов з’явилася бадьорість. «Ми не дамо вам пропасти», — сказав Федір Данилович Овчаренко, видатний учений-хімік, що був тоді парторгом академії».
...1953 року Р. Кавецькому надали лише посаду завідувача відділу компенсаторних і захисних функцій в утвореному на уламках попередніх установ Інституті фізіології імені О.О. Богомольця. Прапор не вдалося скрутити.
Наставали нові часи. Медицина і, напевно, найбільше онкологія, це палаюче поле бід, потребувала якісного оновлення. 1960 року Р. Кавецькому вдалося організувати поки що у структурі Міністерства охорони здоров’я УРСР Інститут експериментальної і клінічної онкології. Ростислав Євгенович працював тут упродовж 18 років, довівши: організм, за його розумної і цілеспрямованої підтримки, у змозі боротися з пухлиною, бо існують і сили антиканцерогенезу, і варіанти АЦС — передова лінія цього фронту.
За тривалої підтримки президента Бориса Євгеновича Патона установа з 1976 року стала академічною — у статусі Інституту проблем онкології, а ІЕПОР — установа експериментальної патології, онкології та радіології імені Р.Е. Кавецького НАН України залишається справжнім Богомольцевським науковим будинком, де починання в боротьбі з раком, наприклад, відкриття експериментальної лазерної операційної, здійснено вперше в світі.
Про академіка Р. Кавецького, в контексті оповіданого, ми говоримо з нинішнім, третім директором Інституту академіком НАН України Василем Федоровичем Чехуном. Він прийшов у ці стіни близько сорока років тому, зі студентської лави Київського медичного інституту як старший лаборант. Загалом, він пристрасно хотів стати не онкологом, а хірургом, наполегливо готувався до цього, але вийшло інакше.
— Я прийшов сюди, у відділ, яким раніше керував Р.Е. Кавецький, через два роки після його смерті. Вже був інший керівник відділу, але дух Ростислава Євгеновича все ж дуже відчувався. Наприклад, зберігся його заповіт: серйозний інститут має починатися з гідної бібліотеки. І ви знаєте, зі мною сталася дивна річ. За роки роздумів і роботи склалося відчуття наукової і душевної близькості з цією непересічною особистістю.
Можна довго і в подробицях говорити про сьогоднішній день ІЕПОР, про його наближення до мрії Кавецького: будувати персоніфіковану допомогу щодо кожного онкохворого; про нанопрепарат В. Чехуна на основі платини й заліза як новацію в онкології; про перспективи аутовакцини. Але мені хотілося б відзначити головне, нетлінне: древо великого Богомольця квітне й плодоносить багато в чому завдяки мужності Ростислава Кавецького.
