Закінчення. Попередню частину читайте «День» № 107-108
«Відкривачка» — так називали поза очі Черненка за те, що він, багатолітній завідувач загальним відділом ЦК КПРС (з 1965 року!), на засіданнях відкривав Леоніду Брежнєву мінеральну воду.
Народився Черненко 1911 року, як стверджує дехто, в українській родині, яка потрапила до Красноярського краю. Ніколи свою українськість не показував і не засвідчував: це не мало для нього значення. З комсомольської роботи пішов на партійну, протягом 1948 — 1956 років працював у Молдавії, де познайомився і зблизився з Брежнєвим. Він і витягнув згодом Черненка до Москви, а потім його, канцеляриста, зробив кандидатом, а 1978-го — членом Політбюро ЦК КПРС. Як і Юрій Андропов, Черненко покинув першу родину, але другий шлюб був міцним. Натомість здоров’я його на момент найвищого політичного злету було вже ніяким (у нього була астма і хворі легені). Коли він прийшов додому після обрання генсеком, дружина була в розпачі: «Що ти наробив, Костя? Для чого погодився?». І почула відповідь: «Так треба! Немає іншого виходу». Направду, жив Черненко після обрання в кредит у хвороб і свого похилого віку...
Він не встиг зробити аж так багато, але деякі знакові кроки зробив. Наприклад, одного із найближчих сталінських соратників, 94-річного Вячеслава Молотова поновили в лавах КПРС. (Партапаратники жартували, що Черненко в такий спосіб готує собі наступника.)
У червні 1983-го Черненко піддав критиці виконавців радянської рок-музики, прирівнявши їхні виступи до незаконної підприємницької діяльності, яка порушує монополію державних структур. Це загрожувало тюремним ув’язненням. 1984-го було організовано бойкот Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі — у відповідь на бойкот Московської олімпіади 1980 року.
Театрального режисера Юрія Любимова було позбавлено радянського громадянства «за ворожу до СРСР діяльність». Кінорежисер Андрій Тарковський заявив, що залишається на Заході. Зате з-за кордону до СРСР повернулася донька Сталіна Світлана Алілуєва. Щоправда, повернулася ненадовго, але цей політичний вчинок щось означав.
І Черненко, і ті старожили із Політбюро (Дмитро Устинов, Микола Тихонов, Андрій Громико, Володимир Щербицький, Дінмухамед Кунаєв, Віктор Гришин), які привели його до влади, прагнули зберегти впливи (пропозицію на засіданні Політбюро, випередивши всіх, вніс Микола Тихонов).
З недовготривалим правлінням Черненка пов’язана низка смертей представників українського руху опору. 5 вересня в лікарні міста Чусовая Пермської області помер Юрій Литвин. 7 жовтня, після майже двох місяців етапування, в ленінградській в’язничній лікарні пішов із життя журналіст і правозахисник Валерій Марченко. Тим часом у радянському істеблішменті тривали, як жартували в ті роки, перегони на катафалках. У грудні 1984-го пішов із життя Дмитро Устинов, а 10 березня 1985 року надійшла черга самого Костянтина Черненка. Після його смерті з’явився анекдот: «Відкрито новий елемент таблиці Менделєєва — політбюролеум, з періодом напіврозпаду півроку».
ПОХОРОН КОСТЯНТИНА ЧЕРНЕНКА, ЩО ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ПОХОРОН ЕПОХИ. ПЕРШИЙ РЯД ЗА ТРУНОЮ (ЗЛІВА НАПРАВО): МИХАЙЛО ГОРБАЧОВ, МИКОЛА ТИХОНОВ, АНДРІЙ ГРОМИКО (ЗА НИМ У ДРУГОМУ РЯДУ ВОЛОДИМИР ЩЕРБИЦЬКИЙ), ВІКТОР ГРИШИН. МОСКВА, 13 БЕРЕЗНЯ 1985 Р.
«У нього мила усмішка, але залізні зуби», — ці слова приписують Андрієві Громику, який запропонував обрати 54-річного Михайла Горбачова генсеком на засіданні Політбюро 11 березня. Справді, Горбачов, підтримуваний Андроповим та Сусловим, давно «вигризав» владу у кремлівських політичних монстрів. 1978 року він став секретарем ЦК КПРС по сільському господарству, потім кандидатом, а з жовтня 1980-го в якості повноправного члена увійшов до складу Політбюро. Він сподівався на сходження до владного Олімпу після відходу Андропова, але його переграли. Старожили висунули Черненка, після смерті якого співвідношення сил знов складалося ніби не на користь Горбачова: із десяти членів Політбюро п’ятеро (Григорій Романов, Микола Тихонов, Дінмухамед Кунаєв, Віталій Воротніков, Володимир Щербицький) були готові підтримати 70-річного лідера московських комуністів Віктора Гришина.
Проте, як це буває в історії, втрутився його величність випадок. На засідання Політбюро встигли не всі: серед відсутніх виявилися Щербицький (він на чолі делегації Верховної Ради СРСР перебував у США), Воротніков (перебував у Югославії) та Кунаєв (його літак затримали, оскільки чекісти на чолі з Віктором Чебріковим уже вступили у політичну гру). Думки всіх трьох відсутніх щодо кандидатури генсека ніхто не запитав навіть дистанційно. А висував Горбачова міністр закордонних справ СРСР не випадково. Попередньо відбулися переговори через сина Андрія Громика Анатолія та «архітектора перебудови» Олександра Яковлева.
Горбачов почав позбавлятись конкурентів. Романова прибрали із членів Політбюро в липні 1985-го, Тихонова — у жовтні того самого року, Гришина — в лютому 1986-го, Кунаєва — у січні 1987-го. Воротніков, якого у Політбюро привів Андропов, залишався тут аж до 1990 року, очолюючи упродовж 1983 — 1988 рр. Раду Міністрів, а упродовж 1988 — 1990 рр. — Верховну Раду Російської Федерації. При цьому він неодноразово виступав з критикою політики Горбачова. Останній не чіпав Щербицького, хоча добре розумів: цей брежнєвський приятель відчуває непереборну відразу до «гласності», «перебудови» і «нового мислення» разом узятих.
Та було й те, що об’єднувало Горбачова і Щербицького. Насамперед розуміння того, що без України не буде «червоної імперії». Ось чому новий генсек, який мріяв зберегти СРСР, заплющував очі на те, що Щербицький не поспішав прощатися з минулим, плекав в УРСР «заповідник застою», де придушувалися нові неформальні політичні та громадські рухи, тримав у певних рамках і тих, хто повірив у горбачовський «новий курс», і тих, хто хотів не «перебудовувати», а руйнувати чинний лад.
Об’єднував Щербицького та Горбачова також страх перед суспільством. Це особливо проявилося після Чорнобильського вибуху 26 квітня 1986 року. Про те, що насправді сталося в Чорнобилі, ми дізналися не від влади. Повідомило про це «Радіо Свобода». І перші рекомендації, що робити і як поводитися за умов підвищеної радіації, також надійшли саме із цього джерела. Влада мовчала аж до 5 травня, провівши в радіоактивно забрудненому Києві традиційний парад на «свято трудящих» 1 травня.
Стверджують, що цей парад Щербицького примусив організувати розгніваний Горбачов, погрожуючи 68-річному партійному ветеранові виключенням із партії. Якось не віриться в цей міф. Та навіть якщо це правда, то поміркуймо, а чого ж забракло Щербицькому, щоб виявити характер? Нічого. Просто він все життя був таким: значуща зовнішність і — брак здатності на вчинок. Недаремно Володимир Семичастний, з яким у Щербицького були дружні стосунки, написав, що він «за ерудицією та культурою стояв вище Шелеста, але що стосується політичних аспектів, масштабу керівника, Шелест, звісно, був вище. Щербицький — це служака і холуй...»
Відправленого у вересні 1989-го на пенсію Щербицького замінив 57-річний полтавчанин Володимир Івашко. У грудні того самого року він став одним із дванадцяти членів Політбюро ЦК КПРС і залишався ним до 6 листопада 1991 року. Тобто до того моменту, коли тодішній президент Російської Федерації Борис Єльцин своїм указом заборонив діяльність КПРС та Компартії Росії.
Життя Івашка пов’язане з Харковом: там він учився в гірничому інституті, став кандидатом економічних наук, викладав, зокрема, в Інституті радіоелектроніки, потім пішов на партійну роботу в обком. Уже в горбачовську «перебудову», 1986-го його обрали секретарем, а в грудні 1988-го — другим секретарем ЦК КПУ.
...Мені довелося кілька разів слухати Володимира Івашка, в тому числі в досить камерній обстановці. Він справляв враження людини цілком порядної, але безініціативного провінціала. Проте коли в УРСР нарешті завирували вітри змін (послабилися політичні утиски, з’явилася можливість для утвердження Народного Руху України, появи зародків багатопартійності), саме його у червні 1990 року обрали головою Верховної Ради. У липні він підтвердив вірність новій посаді й покинув місце першого секретаря ЦК КПУ, втративши партійну підтримку. Та при цьому Івашко не зміг створити власну команду («праві» та «ліві» українські політики вважали його креатурою Москви).
Ось за таких умов Горбачов перетягнув його до Москви на запроваджену вперше посаду заступника генсека ЦК КПРС. Володимир Івашко, вочевидь, не зрозумів, у який політичний контекст він потрапив. Що менше у Горбачова залишалося можливостей впливати на події в державі, тим більше він хотів розширення своїх повноважень. Зрештою було запроваджено нову посаду — Президента СРСР і створено Президентську раду, куди із Політбюро й партії в цілому почала перетікати влада.
Як слушно зауважує Станіслав Кульчицький, це був час, коли «з кожним місяцем реформ значення Політбюро ЦК і самого компартійного апарату в суспільних процесах зменшувалося. Процес, названий останнім генсеком «перебудовою», зумовив кардинальні зміни в усіх сферах суспільного життя. Врешті-решт, сам реформатор втратив здатність контролювати події. Бюрократична, керована із Кремля «перебудова» перетворилася на катаклізм, якого не могли передбачити ні ініціатори реформ, ні друзі та вороги Радянського Союзу за кордоном». Справді, вітер змін перетворився на цунамі.
...Коли в березні 2021 року відзначали 90-річчя Горбачова, він сам розповів анекдот про себе: «Горбачова запитують: «Михайло Сергійович, чому Вас не беруть до раю — зрозуміло. Але чому не беруть у пекло?». Горбачов відповів: «Побоюються, що розвалю».
Горбачова направду можна порівняти з Колумбом, який не збирався відкривати Новий світ. Він шукав шлях до Індії, а відкрив Америку. Горбачов прагнув поліпшити соціалістичний лад, зберегти «оновлений СРСР», але зруйнував його. Як тут не згадати Микиту Хрущова, який 1963 року пояснював Фіделю Кастро: «Ось ти думаєш, мабуть, що я, перший секретар, можу що-небудь змінити в цій державі. Чорта з два! Які б реформи я не пропонував і не проводив, в основі своїй все залишається, як і раніше. Росія — як макітра з тістом: засунеш в неї руку до самого дна — і начебто ти господар становища, а витягнеш — залишиться ледь помітна ямка, та й та на очах затягнеться...»
Михайло Горбачов спересердя розбив соціалістичну «макітру з тістом». Ліквідувати наслідки довелося Володимиру Івашку, який після провалу путчу в серпні 1991-го формально виконував обов’язки генсека, продовжував обстоювати інтереси КПРС. Десь із травня до листопада 1992 року разом з іншими діячами його можна було інколи зустріти в Конституційному Суді, де розглядалася справа КПРС. А згодом його зустрічали в московському метро, і дехто з пасажирів його ще впізнавав. Утім, тривало це недовго: 13 листопада 1994 року він пішов із життя в Москві, але похований у Харкові. Івашко — особистість драматична, його кар’єра емблематична, і про це варто писати.
Post scriptum
Досвідчені партапаратники, з якими автор цих рядків мав нагоду спілкуватися, незрідка казали, що ось, мовляв, колись був культ, але була й особистість. Я ж іронізував за допомогою Станіслава Єжи Лєца: гіршим за «культ особистості» є лише «культ нікчеми». Здається, це — найкращий епіграф до історії Політбюро ЦК КПРС. Він добре пояснює, чому його історія склалася саме так.
Українці, які входили до «ареопагу в ареопазі», були різні. І міра чеснот у кожного своя. Проте нікому із них не було до снаги стати «кісткою в горлі» цієї структури. Не варто плекати міфи щодо цього. Проте добрий урок всім наступним поколінням українського політичного класу — відродженої 1991-го державності українці із Політбюро ЦК КПРС своїми долями таки дали: вклонятись варто лише своїм богам. Інакше Левіафан (у категоріях Томаса Гоббса) не твоєї держави «перезавантажить» тебе, позбавить тебе твого світу, охоче зарахує тебе до якогось «почти одного народа», пов’яже з тим, хто, власне, народом тебе ніколи не вважав і не вважатиме.
