Дата цього разу «кругла» — 60 років з початку Великої Вітчизняної війни — найбільшої воєнної, демографічної, економічної, а головне — людської катастрофи, що її коли- небудь зазнавали народи тепер вже колишнього Радянського Союзу.
Зараз модно говорити про актуалізацію подій минулого, про переломлення їхніх уроків на нашу свідомість, свідомість людей, що переступили поріг ХХI століття. Перші, найстрашніші місяці 1941 року показали всю глибину немочі сталінської тоталітарної системи, з ГУЛАГами, нечуваними в історії репресіями, голодоморами, які забрали життя мільйонів людей. У «котлах» гинули армії, найчастіше воля до опору зазнавала нелюдських випробувань — СРСР абсолютно не був готовий до «такої» війни! Трагедія відступу, слабка тактична підготовка більшої частини командирів, поразницькі настрої, і на цьому тлі — героїчний опір, самопожертва (таких прикладів у 1941 році безліч). Як поєднати, здавалося б, несумісне? Так, але саме таким був перший рік Великої Вітчизняної — він увібрав у себе і катастрофи на захід від Мінська, під Уманню, на схід від Києва і під Вязьмою... Але були й героїчна оборона Брестської фортеці (парадокси історії — ще за два роки до того, наприкінці вересня 1939 року, в Бресті пройшов спільний парад частин РСЧА і вермахту, що знищили Польську державу; у такий спосіб був скріплений злочинний Пакт Ріббентропа—Молотова), Одеси, Києва, Севастополя, Москви і Ленінграда, перші великі успіхи РСЧА на Волховському фронті і під Ростовом- на-Дону, контрнаступ під Москвою вже на початку грудня. Але до вирішального перелому в протистоянні з нацистами було ще далеко.
Яка доля чекала на всіх без винятку наших співгромадян? Рейхскомісар Еріх Кох у 1942 році говорив: «України немає. Ми народ привілейований і тут — хазяї... Два центнери української пшениці коштують для мене куди більше, ніж усі національно-державні проблеми України разом узяті...» Додати щось неможливо.
Багато чого змінилося в сприйнятті цієї війни. Навіть сама її назва стала коротше на два слова. Ось вже десятиліття, як «Велика Вітчизняна війна радянського народу» перетворилася просто на Велику Вітчизняну війну (багато наших співгромадян воліють називати її Другою світовою війною, тому що бойові дії в Польщі, а Західна Україна входила до її складу, почалися ще 1 вересня 1939 року). Ця війна мала особливу долю. Адже якщо правда, що війну не закінчено доти, доки не поховано останнього солдата, вона не закінчиться ніколи. Ми навіть не знаємо точної кількості загиблих у ній людей. Йдеться не про тисячі й навіть не про сотні тисяч. «Дискусійним» (хоч як би було важко вживати в нашому контексті таке слово) залишається визнання смерті десятків мільйонів. Це не перебільшення. Офіційні втрати Збройних сил СРСР тільки загиблими в тій війні нараховують 8,9 мільйона чоловік, а банк даних Музею Перемоги на Поклонній горі ще п’ять років тому мав відомості на більш ніж 17 мільйонів загиблих військовослужбовців. А багатомільйонні втрати серед цивільного населення? Мабуть, ми завжди будемо вираховувати ці нестерпно страшні цифри з точністю до «плюс- мінус» у кілька мільйонів наших співгромадян. Але не можна забувати, скільки людей не народилися і в ці воєнні роки, і в післявоєнний час. Бумеранг війни продовжує нас переслідувати буквально по п’ятах.
І все ж таки багато сторінок Другої світової і Великої Вітчизняної, як її невід’ємної і найбільш кривавої складової, вже остаточно належать історії. Така вже людська природа: якщо в нашому житті чи в житті народу відбувається яка- небудь подія, що докорінно змінила це життя, нам здається, що гострота її сприйняття не ослабне з плином часу. Нехай подія і належить минулому, вона буде чуттєвою не тільки для тих, хто пережив її, але й для наступних поколінь як частина їхнього власного життя. Якщо ж із тріумфу (а найчастіше — трагедії) виникають які-небудь важливі уроки і наслідки, ми схильні вважати ці уроки неоціненними, а наслідки — непорушними.
Але усе тече, усе змінюється... Іде в минуле воєнний досвід війни. Прийшов час іншої зброї, інших воєн, інших армій. Дуже хочеться бути оптимістами, але переповнені арсенали зброї в усьому світі викликають законні побоювання. Американський президент Джон Кеннеді в 1960 році висловив просту, але глибоку думку: «Або людство покінчить з війною, або війна покінчить з людством».
Слабшають хвилі демографічних сплесків і спадів, породжені війною. Довше за всіх зберігалася політична та ідеологічна картина світу, породжена підсумками Другої світової війни. Але й вона стала надбанням історії на межі 80 х — 90 х років ХХ століття. Змінилися післявоєнні кордони, що здавалися непорушними (навіть словосполучення «Східна Європа» асоціюються в нас з Україною, Білоруссю, східноприбалтійськими державами і Молдовою, а не iз західними сусідами по «соціалістичному табору», про існування якого у недавньому минулому не всі школярі вже й знають). Протиборство двох систем знову змінилося на звичне протистояння по лінії Північ—Південь між багатими і бідними країнами. Нарешті, самої країни, що витримала головний тягар Великої війни, більше не існує; тепер це — кілька національних організмів, що живуть самостійним життям — із спільним минулим, але різним майбутнім...
Простий штрих. Людина пам’ятає себе і навколишній світ з 3—4-х років. Це означає, що в нинішньому році наймолодшим з тих наших співгромадян, хто пам’ятає війну, виповниться 59 років... А що ж думають про війну люди післявоєнного покоління? Автори статті, що народилися відповідно через півтора і два з половиною десятиліття після Перемоги, спробували викристалізувати своє емоційне сприйняття подій першого року війни:
— Для мене справжнім шоком був не перегляд рідких художніх фільмів, присвячених трагедії відступу (з цього ряду виділяється кінострічка за романом К. Симонова «Живі і мертві» — викликає потрясiння епізод, пов’язаний iз втечею вояків «непереможної і легендарної», яким не привезли елементарних гвинтівок, і особливо солдат велетенського зросту, що намагався кам’яною брилою «зустріти» німецький танк). У 10-річному віці перечитував вже заборонену для бібліотек книжку німецького генерала Тіппельскірха «Історія Другої світової війни», видану на початку «відлиги». Я був здивований цифрами радянських втрат «живої сили», техніки, кількістю полонених. Але здивування багаторазово підсилилося, коли я навколішки лазив по оперативній карті (мій дід — генерал-майор авіації Адам Махун — був льотчиком-винищувачем і пройшов усю війну), звіряючи по ній кожен рядок у вищезгаданому фоліанті. Тому мені важко було звільнитися від відчуття, що переможну війну ми спочатку все ж таки програли. «Підливав масла у вогонь» й дід, який розповідав з болем про перші місяці війни, де героїзм був поруч з панікою і зрадництвом; люди були просто ошелешені першими успіхами ворога і ніяк не могли зрозуміти, чому ми залишаємо німцям місто за містом. Не вміли ми воювати, «клали» і в 1945, переможному році, більше людей, ніж німці. І в «німців», і в «наших» я не любив грати саме з цієї причини ( С.М. ).
— Мені як професійному історику, який звик судити про війну по стовпчиках цифр у документах і картах, звичайно, зовсім неможливо уявити глибину відчуття тих, хто зіткнувся з війною, як зі справжньою, а не «паперовою» реальністю ( С.Г. ).
«Архівна» історія не старіє тільки тому, що з неї можна отримувати уроки, тільки вже з області історичного досвіду та моралі. Як було прийнято говорити в минулому, «всесвітньо-історичне значення» Другої світової війни дійсно залишається неминущим у тому ж значенні, в якому воно залишається таким у Першої світової війни, воєн Наполеонівської епохи та інших великих воєнних катастроф в історії людства. Про мораль говорити не ризикнемо. Не на тлі ж теперішнього принизливого життя наших ветеранів моралізувати?
А про історичний досвід зважимося сказати кілька слів. Напевно, головний з уроків Другої світової такий. Новою війною не можна виправити наслідки попередньої. Усі загальноєвропейські, а потім й світові збройні конфлікти були війнами за перерозподіл територій, сфер впливу та ін. Але тільки Друга світова була війною-реваншем. Саме тому вона почалася усього лише через 20 років після Першої світової, і саме тому її наслідки були настільки катастрофічні. І знову- таки — саме тому найбільше втрат в ній зазнали ті країни, що програли Першу світову війну і були в цьому реванші зацікавлені — Німеччина і Російська імперія, що стала на той час Радянським Союзом. Причому, доля розпорядилася так, що найбільш жорстоко постраждати довелося тій державі (та її народам), злочинні і некомпетентні керівники якої розраховували одержати цей реванш чужою кров’ю, очікуючи, поки «імперіалістичне оточення» перегризеться між собою. Але так не вийшло. І це вже інша історія. Розплачуватися довелося кров’ю своєю (вірніше, на жаль, не своєю, а «своїх» народів). Великий український кінорежисер і письменник Олександр Довженко в 1943 році писав у своєму «Щоденнику», анітрохи не перебільшуючи роль нашої батьківщини в Другій світовій війні: «Навколо України точиться добра половина Світової війни...». Понад 9 мільйонів уродженців України загинули в 1941—1945 роках. Тому він мав право на такі висновки.
Втім, суд історії, що був у цьому випадку безжалісним до жорстокості, покарав усіх, хто свої плани на майбутнє будував на зіткненні чолами сусідів. Першою своєю поразкою «сплатила по рахунках» у 1939 році Польща, у 1940—1941 рр. Норвегія, Франція, Бельгія, Голландія, Югославія і Греція. Потім прийшла черга Радянського Союзу, поставленого в 1941 році на межу неминучої, здавалося, національної катастрофи, а в 1945 р. дійшла черга і до Німеччини... Не минуло це й тих, хто вплутався в бойню з бажання підібрати, «те, що погано лежить».
Знову люди відповідали життям за те, що допустили до влади у своїх країнах безвідповідальних правителів. Майбутнє не можна будувати на чужих кістках. Серед них можуть легко опинитися твої власні. Тому необхідно усвідомити важливість і цінність кожного людського життя. А ставка на силу неминуче призводить до необоротних наслідків. Повторюємо — очевидно в цьому й полягає головний урок 22 червня.
