Перебування українських етнічних земель в Російській імперії належить до наукових проблем, до яких не згасає інтерес, навпаки, роздуми змушують істориків переглядати оцінки попередників. Ще донедавна це питання розглядалось би у площині Російська імперія — в’язниця для народів. Згодом воно перестало так трактуватися з тим, щоб не нашкодити міжнаціональній «дружбі». Деякі сучасні російські історики переконані, що імперія більше вкладала у розвиток приєднаних земель, ніж отримувала від них. Київська дослідниця Валентина Шандра у своїй книжці Генерал-губернаторства в Україні: ХIХ — початок ХХ ст. (К.: НАН України, Iн-т історії України, 2005. — 427 с.) не поділяє жодної із наведених концепцій.
Останнім часом утвердилася думка, що в українській історії «довгому» ХIХ століттю не дуже-то щастить на вагомі дослідження, які б могли претендувати на якісно вищий рівень порівняно із звичними стандартами. Чому так сталося? Пояснювати можна довго, але, можливо, тут і немає злого умислу. В певні часи постають нові пріоритети, а «старі» теми відкидаються як щось уже давно з’ясоване. При цьому часто виявляється, що насправді тематика й не досліджувалася як слід, і таїть в собі чимало таємниць. Але мало знаходиться істориків, котрі не бояться знову й знову повертатися до «вже освоєних» ділянок, і знаходять золотоносну жилу.
Вкрай негативно позначилися на інтересі до призабутого століття також ідейні нашарування. Вивчення російського дискурсу української історії поєднується з такими малопродуктивними у науковому відношенні речами, як нестримна апологетика російської імперської величі або ж, з іншого боку, не менш затяте викриття її імперської заангажованості щодо українського народу. Проте, на щастя, не існує правил без винятків. I в контексті історичних студій, як і завжди, саме вони викликають інтерес. Безперечно, з них складається, можливо, і не такий великий кількісно, але досить привабливий у якісному сенсі список досліджень історії України ХIХ ст., до якого входять і праці Валентини Шандри з історії адміністративних установ кінця ХVIII — початку ХХ століття.
Книжка водночас і продовжує, і завершує низку попередніх досліджень, які, зрештою, отримали визнання не тільки професіоналів, але й здобули позитивний відгук у достатньо широких науково-викладацьких колах. «Генерал-губернаторства в Україні» — це принципово новий рівень осмислення засадничих умов перебування українських земель в складі Російської імперії. Він досягається, з одного боку, майже ідеальними (наскільки це можливо взагалі) пропорціями поєднання прискіпливо і фахово підібраної фактографії з широкими і нестандартними рефлексіями. Можливо, саме тут буде доречно висловити ставлення до фактичної бази монографії. Автор огляду виходить з того, що історичне дослідження у класичному розумінні немислиме поза останньою, а відтак приємно констатувати, що Валентина Шандра наочно продемонструвала своє ставлення до цього суттєвого питання. Уникаючи розгорнутої дискусії на тему, що важливіше: текст чи документ, дослідниця у першому розділі дала блискучий зразок аналізу саме джерельної бази. У ній вона досить вдало і переконливо виявила два поєднані між собою дискурси. Iмперський характеризується чітким усвідомленням з боку правлячої верхівки Росії небезпеки для цілісності імперії, яку вони небезпідставно вбачали у тих окраїнних територіях, де ще функціонували бодай фрагменти інших державних утворень та мешкали носії європейських етатичних форм. Для того, щоб цю реальну загрозу зменшити, а потім і ліквідувати, й була запроваджена низка заходів: руйнування усталених економічних зв’язків, зміна пріоритетів зовнішньої торгівлі, домінування в культурному плані, усунення старого (доімперського) права. При цьому варто зазначити, що російська влада безпомилково вирізнила найголовнішу ланку, котра б забезпечила імперське панування. Йдеться про цілеспрямований процес перетягування місцевих еліт на бік Росії. Причому це прямо не стосувалося питань довіри або найму на державну чи громадську службу. Полякам — мешканцям Правобережжя — навіть наприкінці ХIХ століття не довіряли настільки, що збирали інформацію, чи не одружені волосні писарі з польками.
Другий дискурс — це ставлення представників народів до даної політичної лінії і відповідних форм управління. Природно, що авторка особливо вирізняє український дискурс. Як викладач не можу не підкреслити і щедро розкидані по дослідженню елементи педагогічного характеру. Скажімо, вельми повчально, як досвідчений архівіст В. Шандра ділиться знаннями щодо наукового аналізу чітко виділених груп документів: «навіть значна кількість нормативних актів не в змозі відтворити всі напрями діяльності генерал-губернаторів. Одна справа декларування правничого акта, інша — його практичне застосування. Втілення в життя законодавчих актів залежало від двірцевого оточення, його політичних інтересів і симпатій, а також неформальних сімейних або кланових зв’язків». Цим зауваженням досягається і певна десакралізація законодавчих актів і водночас артикулюється їхня головна функція — формування правового поля функціонування досліджуваної інституції.
Переходячи до аналізу результатів наукового осмислення даної проблематики, В.Шандра дотримується чітко означеної лінії неупередженості і незаангажованості. Вона дає зрозуміти, як вона не буде писати. Підкреслюючи підвищений інтерес російської історіографії до історії державних установ та біографій сановників, вона зупиняється на такій їхній специфічній рисі, як «панегіричний, емоційно піднесений тон», а з іншого боку, для неї неприйнятне і відверто вороже ставлення до губернаторської влади, яке виявляли не тільки радянські історики, але й дореволюційні дослідники. Стежачи за ходом авторської думки, виявляєш, що концепти однобічного висвітлювання теми — апологетичного, «з сентиментом національних історієписань» зберігаються і сьогодні в російській історіографії.
Всебічному аналізу піддаються також фактори впровадження і сам механізм генерал-губернаторств як державної інституції. На периферії вона виконувала як основну інтеграційну функцію — через зросійщення країв у політичній, соціально-економічній і культурній сферах. Генерал-губернаторство було ровесницею імперії і завдячує першою своєю появою у прибалтійських провінціях Петру I. Він запозичив його у західних сусідів тому, що постала потреба управляти неросійськими територіями. Катерина II використала цю форму для консолідації імперії, надавши посаді генерал-губернаторів вигляду «персонального управління». В характерній манері змінювати все, що запровадила мати, Павло I заводить іншу посаду, але тільки за назвою: «курс на централізоване управління та стабільність залишався незмінним». Цей же висновок цілком прикладається і до сповненого реформаторськими заходами правління Олександра I. До даної форми державного управління Микола I впровадив елементи своєї програми консолідації, централізації, уніфікації і регламентації. Олександр II використав можливості генерал-губернаторств для модернізації Росії, але одним з базових принципів продовжувала залишатися централізація. Замах на імператора змусив його наступника посилити владні повноваження генерал-губернаторів.
Природно, що монархічний режим передбачає значний вплив вінценосної особи на всі ланки управлінської структури держави. Романови не були винятком. Але цікаво, що кожний з них, незалежно від своєї репутації «реформатора» чи «реакціонера», дбав про цілісність, унормування законодавчих засад і централізований характер правління. У цій чітко визначеній лінії, мабуть, можна виявити нормальність Російської імперії, тобто типовий набір цілеспрямованих заходів задля повної інкорпорації приєднаних чи захоплених територій або зрештою і одноетнічних земель, які через певні причини зберегли залишки колишньої автономії. Для кожної окраїни експериментальним шляхом створювався свій асортимент конкретних кроків. Вищі чиновники, котрі призначалися на відповідальні та впливові посади генерал- губернаторів, цілком поділяли ці базові ідеї і дбали насамперед про захист інтересів імперії. Авторка підготувала переконливий доказ важливості даної інституції — хронологічно-територіальну таблицю російських генерал-губернаторств у ХIХ — на початку ХХ ст.
Три генерал-губернаторства, що діяли на території сучасної України — це три відповіді імперської Росії на ті виклики, що поступали від еліти щойно приєднаних земель. Як би не уникали терміну «підкорення» і не піднімали на щит ті вигоди, що їх отримував місцевий люд від перебування в складі імперії, але зрозуміло, що елементи насильства у ході інкорпорації завжди були присутні, відтак повсюдно знаходилися і невдоволені втратою маєтностей, посад, привілеїв чи навіть волі. У цьому плані як значну небезпеку сприймали у столиці залишки автономії Малоросії. Не без кокетування знанням російського фольклору Катерина II свого часу сформулювала мету діяльності намісників, щоб провінції «вовками у ліс не дивилися», а генерал-губернатор М.Рєпнін завершив цей ряд порівнянням козаків з волами. Запропонувавши таку переконливу метафору, В.Шандра підводить до думки, що у подібній трансформації і полягав сенс діяльності малоросійських генерал-губернаторів. «Воли» для імперії, поза всяким сумнівом, вигідніші, ніж «вовки».
Але варто зазначити, що на час заснування (1802) Малоросійського генерал-губернаторства у складі Полтавської, Чернігівської, а з 1835 р. і Харківської губерній, посполиті та козаки не здатні були на організований опір. Складається враження, що їхня еліта прагнула дорожче продати імперії свій ще досить помітний у краї вплив. У цьому їй сприяли, спрямовуючи у відповідне річище зусилля, «петербурзькі українці». Вектор їхньої активності не розходився з головним напрямом діяльності генерал-губернаторів. У цьому форматі задумувалося і реалізовувалося чимало успішних проектів, з іншого боку, завжди залишалася можливість компромісу. Аналізуючи текст третьої частини монографії, доходиш висновку, що, скажімо, у М.Рєпніна — найяскравішої постаті серед малоросійських генерал-губернаторів — було значно більше ворогів у С. Петербурзі, ніж у Полтаві. З місцевою елітою він завжди міг знайти спільну мову, що, ймовірно, й послужило підставою для чуток про «сепаратизм» князя. Авторка підкреслює і професійну спроможність видатного державного діяча Росії. Створений ним апарат продовжував справно функціонувати і після його відставки. В свою чергу налагоджений механізм уже не вимагав якихось надзвичайно здібних адміністраторів: будь-який більш- менш фахово підготовлений чиновник міг виконувати функції керівника. Чим менше специфічної роботи було у генерал-губернатора, тим більше столична влада переконувалася, що головна мета — інтеграція краю — успішно досягається. Наразі, у 1856 р. постало і було позитивно розв’язано питання про ліквідацію Малоросійського генерал- губернаторства як адміністративно- територіальної одиниці. Висновок авторки щодо причин даного кроку виглядає цілком умотивованим: «Запровадження генерал-губернаторського врядування потрібне було, щоб остаточно нівелювати соціальні особливості України; ліквідація ж його засвідчувала, що імперія вже не розглядала цей регіон як особливу етнонаціональну і політико- адміністративну одиницю» .
Iсторія заснованого у 1822 р. Новоросійського та Бессарабського генерал-губернаторств висвітлюється у наступній частині. Проблема, що перешкоджала інтеграції цього краю, судячи з усього, полягала у національно- етнічній строкатості регіону. Хоча основну масу переселенців з Росії становили українці, а «переселенням козаків уряд переймався найбільше, бо прагнув використати їхні військові традиції та лояльність для захисту південних кордонів», але поруч з ними, росіянами, білорусами, євреями, поселялись греки, італійці, французи, німці, поляки, болгари, серби, шведи, швейцарці — всі ці «звиклі до інших форм політичного і правого життя іммігранти... створювали відмінну від внутрішньої Росії атмосферу вільного підприємництва». Саме вони і формували еліту Новоросії. Франкомовна газета, італійська опера в Одесі свідчать про не зовсім «російське» її лице. За часів перших генерал-губернаторів А. Рішельє, О. Ланжерона такі речі толерувалися столичними централізаторами. Проте створити на Чорному морі Марсель цим сановникам іноземного походження не пощастило. Русифікація краю тут провадилася дещо іншими шляхами, порівняно з Малоросійським генерал-губернаторством: головними засобами стало сприяння торгівлі, промисловості, забезпечення матеріальних інтересів численних колоністів. Такий далекоглядний правитель, як М. С. Воронцов давав зрозуміти останнім, що імперія не буде втручатися у їхнє духовно-культурне життя, побут, якщо вони сприймуть і дотримуватимуться заздалегідь визначених правил. До них, зокрема, належало панування російської мови у громадському житті, освіті тощо.
Підводячи підсумок, варто ще раз наголосити на науковому значенні довершеного монографічного дослідження. Київський історик зробила суттєвий вклад у висвітлення й аналіз глибинних, латентних, постійно діючих механізмів самозбереження однієї з наймогутніших імперій модерної доби, до складу якої входили й українські землі. Сенс роботи полягає у виявленні й осмисленні саме національного аспекту конкретно-історичної проблеми. А це, в свою чергу, дає підстави трактувати працю як якісно новий крок на шляху наукового осмислення позаминулого століття.
