Днями Папа Іван Павло II вибачився перед православними за події 800-річної давнини. Що ж сталося тоді?
Рівно вісім століть тому, в середині квітня 1204 року, сталася подія, що вельми глибоко вплинула на подальший хід світової історії: войовничі й «христолюбиві» учасники Четвертого хрестового походу захопили й нещадно розграбували один з найбільших центрів тогочасного цивілізованого світу, столицю Візантійської імперії Константинополь (зауважимо одразу, також християнське, православне місто!). На жаль, це лише один із ранніх, але аж ніяк не єдиний приклад того, як християни йшли зі зброєю проти братів по вірі та роду людського...
Завоювання Константинополя, населення якого становило тоді 1 мільйон жителів (цифра абсолютно фантастична для початку XIII століття), різко змінило співвідношення сил на політичній карті світу. Візантійська (вона ж «Східна Римська») імперія, колись наймогутніша держава Європи, яка небезпідставно вважала себе правонаступницею великих римських цезарів, зазнала такого нищівного удару, наслідки якого вже ніколи не змогла подолати, що, по суті, й зумовило її остаточне падіння 250 років по тому, у травні 1453 року, коли візантійську столицю взяли турки. Втім, процеси розпаду й духовно-політичної деградації тривали в цій державі вже не одне століття: безодня між самовпевненою, розкошуючою знаттю і багатонаціональним простим народом («плебсом»), постійні жорстокі («візантійські»!) політичні інтриги, палацові перевороти, економічна криза поволі, але невблаганно, як ракова пухлина, робили свою справу...
Драма 1204 року багато в чому повчальна і для нас. Дуже цікаво прослідкувати, які вельми конкретні матеріальні інтереси приховувалися за «високими фразами» про звільнення «Гробу Господнього» в Єрусалимі від мусульман; цікаво прослідкувати за хитрою політичною грою, яку вели найвпливовіші правителі Європи того часу: Папа Римський Інокентій III (1198 — 1216), король Франції Філіп II Август (1180 — 1223), германський імператор Філіп Гогенштауфен (1198 — 1208). Щоб вірно зрозуміти хід історії, важливо мати на увазі не так слова, як інтереси груп людей (як правило, приховані) — цю давню істину можна чудово проілюструвати на прикладі завоювання Константинополя.
Передісторія описуваних подій така. Перші три хрестові походи (нагадаємо, вони відбувалися у 1096 — 1099, 1147 — 1149, 1189 — 1192 роках під гаслами очищення «святих місць» Палестини від іновірців-ісламістів) — не досягли своєї мети. Проте справжня, а не декларована мета хрестоносців різних поколінь (а серед них були й такі видатні державні діячі та полководці, як король Англії Річард Левине Серце та германський імператор Фрідріх II Барбаросса), була не стільки релігійною, скільки політичною: захоплення земель на Сході й одночасно привласнення нечуваних тутешніх багатств.
Саме ці мотиви, безсумнівно, надихали й учасників описуваного нижче Четвертого хрестового походу. Пропагандистським поштовхом до його початку стали проповіді такого собі ченця Фулька з Нейї (Франція), який закликав «князів, рицарів, людей будь-яких статків» поспішати у Святу Землю. Як розповідали сучасники, це Фульк збирав гроші, плануючи передати їх «бідним хрестоносцям». Причому, за словами хроніста XIII століття Жака де Вітрі, «чим далі збільшувалися суми грошей, зібрані ним, тим більше втрачалися страх і повага, які він вселяв» (примітна деталь!). А потім за організацію походу взялися вже «сильні світу цього».
Як же вийшло, що, прямуючи на «Святу Землю за морем», благочестиві рицарі... завершили свій похід тим, що захопили, розграбували та практично спалили (про що попереду) центр східного, православного християнства — Константинополь? Цьому передував досить довгий ланцюг подій, про випадковість (або, навпаки, закономірність) яких досі сперечаються історики. Почнемо з того, що хрестоносці на першому етапі постали перед проблемою спорядження й організації потужного флоту (до Палестини планувалося пливти через Єгипет, звідки передбачалося найефективніше діяти проти іновірців — «сарацин»). Домовитися про наймання флоту вдалося тільки з Венецією — наймогутнішою, поряд з Генуєю, середземноморською державою. Однак хрестоносці не могли сповна розплатитися з венеціанським дожем, бо замість запланованих 100 тисяч піших воїнів і чотирьох тисяч добірних рицарів на місце збору прибули лише тисяча рицарів і всього 50 тисяч піших воїнів.
Як своєрідну «сплату» боргу, хрестоносна армія змушена була пристати на пропозицію оволодіти містом Задар (нині — Хорватія) та із захопленої здобичі розрахуватися з кредитором. Задар вони взяли, але папа Інокентій III театрально відлучає їх від церкви — адже йдеться про християнське місто... Тут настає зима (1202/1203 року), у хрестоносців закінчуються гроші та провіант. Ясно, що про плавання до Єгипту й похід у Палестину не могло йтися. І тут венеціанський дож Дондоло пропонує «вихід»: гроші, зброю та продовольство можна придбати у Греції (тоді — територія, підвладна Візантії).
Хрестоносці погоджуються на пропозицію і неминуче виявляються залученими у внутрішньополітичну боротьбу за владу в Константинополі, котра, як завжди, відбувалася з особливою жорстокістю (її атрибути — отрута, засліплення ворогів...). Тогочасний імператор Ісаак II (Кірсак) щойно залишився без трону: його повалив невдячний брат-владолюб (Олексій III), ув’язнив і осліпив.
Однак вийшло так, що рідний син нещасного Кірсака, царевич Олексій, сховався в Німеччині, і саме в його особі хрестоносці знайшли привід для походу до Візантії (через Грецію) — формально для «відновлення законності», а головне, для, прямо скажімо, пограбування всіх ресурсів візантійської столиці. Зауважимо, що найважливішими (хоча й залаштунковими) гравцями цієї драми були вже згадувані Інокентій III, Філіп II Август і Філіп Гогенштауфен.
Попри не дуже, м’яко кажучи, високий бойовий дух хрестоносців (щоправда, вони мали непоганого ватажка — маркіза Боніфація Монферратського), внаслідок чотириденного штурму з моря (8—12 квітня 1204 року) Константинополь було взято. Це наочно показує всю глибину внутрішньої кризи колись могутньої імперії. Перед штурмом представники Інокентія III, які були в хрестоносній армії (характерно, що папа «засудив» руйнування християнської столиці, але вже після того як подія сталася!) виступали з проповідями, сенс яких зводився до того, що православні Візантії («греки», як їх називали) — зрадники істинної віри («Адже жителі міста здавна сповідали віру, підкоряючись римському закону, а нині вийшли з покори йому і навіть говорили, що римська віра нічого не варта, і говорили, що всі, хто її сповідає, — пси; і єпископи сказали, що вони тому мають право нападати на греків і що це не тільки не буде якимось гріхом, але, навпаки, великим благочестивим діянням» — так написав про проповіді папських легатів учасник походу та його історик Робер де Кларі)...
«Велике благочестиве діяння» виявилося в такому. Захопивши місто, хрестоносці не щадили ані жінок, ані старих, ані дітей. Константинополь згорів майже дотла; очевидець цих жахів, Жоффруа де Віллардуен, писав, що «будинків згоріло більше, ніж існує у трьох найбільших містах Франції». Ясно, що в Святу Землю хрестоносці, які наситилися грабунками, не пішли; було утворено маріонеткову Латинську імперію, що проіснувала недовго...
Одним із багатьох наслідків цієї війни (можливо, перед нами «конфлікт цивілізацій» зразка XIII століття?) було те, що реальний центр православ’я досить скоро почав поступово переміщатися на північ, у слов’янські землі. Характерно, що нова месіанська ідея, котра виникала в Московії, породила концепцію «Третього Рима» (перші два — Давній Рим і Візантія, третій — Москва, а четвертому — не бувати). Але це — тема для окремої розмови.
