У списку трагічних подій 60 річної давнини нелюдською жорстокістю виділяються «великі переселення народів», здійснені за наказом великого «батька» цих же народів. Мій знайомий, на жаль, нині покійний, учасник бойових дій, який пройшов фронтовий шлях від західного кордону до Волги й назад до Будапешта, розповідав, що впродовж чотирьох воєнних років не бачив нічого страшнішого, ніж депортація своїх же співгромадян, безпомічних жінок, дітей, стариків. Поранений боєць, який лікувався в Криму, він був задіяний лише в дальній охороні. Саму операцію проводили частини спеціального призначення.
У травні 2004 року Україна, Крим, міжнародна громадськість вклонилися пам’яті жертв депортації кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців. Проте невдовзі надходить ще одна подібна дата. 15 листопада 1944 року з південної Грузії, Месхеті-Джавахеті, почалася депортація до Середньої Азії та Казахстану понад 90 тисяч турків, курдів, хемшинів. Чи буде кому згадати й відзначити цю подію? Адже турки-месхетинці й дотепер не змогли повернулися на історичну батьківщину. 200-тисячний народ розкидано по всіх пострадянських державах.
Але все по порядку. Почнімо з того, що сама назва турки-месхетинці є умовною. Це вияв певного компромісу між зацікавленими (чи незацікавленими) у розв’язанні проблеми репатріації сторонами. Одні вважають їх турками, що проживали у турецько-грузинському прикордонні, інші грузинами, які потрапили під владу Оттоманської імперії і змушені були прийняти іслам. Саме такий погляд поширений у Грузії. Назва турки-месхетинці застосовується в міжнародних документах і має якось поєднати ці позиції. Крім неї, у різні часи, а то й одночасно, людей, про яких йдеться, називали месхетинцями, грузинами-сунітами, татарами, навіть азербайджанцями. У Туреччині за ними закріпилася назва ахалцихські турки, відповідно до найбільшого міста в регіоні колишнього розселення — Ахалцихе. За мовою та традиціями турки-месхетинці близькі до анатолійських турків, проте відзначаються наявністю багатьох кавказьких рис.
До речі, якщо зараз турецьке походження месхетинців ставиться деякими етнологами під сумнів, то у 40-ві роки минулого століття влада була в ньому абсолютно впевнена. Зокрема, причиною депортації, як це зазначалося в доповіді Л.Берії Й.Сталіну, були «родинні стосунки з жителями Туреччини, прояв міграційних настроїв, участь у повстанському русі, шпіонаж». Отже, виселяли людей за те, що вони турки. Якщо інші депортовані народи, які залишалися в окупації чи проживали у прифронтовій зоні, звинувачувалися у пособництві ворогу, то для віддаленої від театру бойових дій південної Грузії вистачило «родинних стосунків». Режиму було байдуже, що на фронтах Другої світової гідно воювали від 20 до 40 тисяч турків-месхетинців, восьмеро з них стали Героями Радянського Союзу, троє повними кавалерами Орденів Слави. Оскільки чоловіки були на фронті, третину депортованих, зазначалося у звіті НКВС, становили жінки, 50% — діти. Питома вага осіб працездатного віку не досягала 40%. Важка дорога, складні побутові умови, проблеми адаптації до іншої кліматичної зони призвели до надвисокої смертності серед депортованих. На 1948 р., за даними НКВС, кількість спецпереселенців зменшилася майже на 12%. І це незважаючи на те, що після закінчення війни до жінок і дітей на засланні приєдналися десятки тисяч «солдатів Перемоги».
У Середній Азії та Казахстані депортовані перебували під постійним контролем спецкомендатур. Вони не могли без дозволу залишити місце проживання, змінити місце роботи. У період хрущовської «відлиги» найжорсткіші обмеження було знято. Проте про повернення на батьківщину не йшлося. В умовах «холодної війни» гори Месхетії перетворилися на кордон між Радянським Союзом і НАТО, що надало їм особливого геополітичного значення. Хоча формально рішення щодо депортації турків-месхетинців відмінили, прописатися у прикордонній зоні було неможливо. Лише поодинокі турки-месхетинці переселилися до інших республік колишнього СРСР, передусім до Азербайджану. Більшість з них лишалися у Центральній Азії. За даними останнього Всесоюзного перепису населення 1989 року, в Узбекистані проживали 106 тисяч турків, у Казахстані — 50 тисяч.
Єдиний депортований народ, по відношенню до якого справедливість все ще не відновлено, у колі інших репресованих народів відрізняється також тим, що зазнав депортації фактично двічі. У червні 1989 року внаслідок масових погромів турецького населення в Ферганській долині Узбекистану загинуло понад сто осіб, понад тисяча отримали поранення, було спалено сотні будинків. Про причини конфлікту й досі сперечаються. Проте цілком вірогідно, що це був один з епізодів дестабілізації обстановки в країні, спланована провокація проти курсу тодішнього радянського керівництва. Уряд не знайшов нічого кращого, як вивезти з Узбекистану до російського Нечорнозем’я (!) силами військових понад 17 тис. турків-месхетинців. Інші виїхали самі, хто куди міг: 17,5 тисячі до Казахстану, 16 тисяч до Російської Федерації, передусім Краснодарського та Ставропольського країв, 40 тисяч до Азербайджану, тільки не до Грузії.
Грузинське керівництво мотивувало неможливість прийняти турків-месхетинців соціальною напругою, дефіцитом земельних угідь, надлишком робочої сили, негативним ставленням місцевого населення. Перспективи повернення ще більше віддалилися внаслідок воєнних конфліктів 90 хроків в Абхазії та Північній Осетії, що перетворили на біженців сотні тисяч громадян, яким держава повинна була надати допомогу. Під час президентства Едуарда Шеварднадзе, коли вступ Грузії до Ради Європи, крім іншого, було обумовлено запровадженням законодавчої бази репатріації месхетинців, офіційна позиція Тбілісі змінилася. Разом з тим практичних кроків для вирішення проблеми депортованих було зроблено дуже мало. За офіційними даними, в Грузію повернулися 644 особи.
У Азербайджані кількість турків-месхетинців обчислюється 90 — 110-ма тисячами осіб. 1991 року вони офіційно набули тут статусу біженців, відповідно до закону 1998 року, отримали можливість клопотатися про громадянство. Їм було виділено землі для розселення. Втім, облаштування поселень — забезпечення питною водою, необхідними комунікаціями, постійно стикалося із чималими труднощами через нестачу матеріально-фінансових ресурсів. Регіони проживання турків відзначаються низькими показниками соціально-економічного розвитку, високим безробіттям та трудовою міграцією за кордон.
У Росії проживають 40—60 тисяч турків-месхетинців. У областях російського Нечорнозем’я переселенцям з півдня довелося зустрітися з новими для них несприятливими кліматичними умовами, іншим укладом життя. Більшість з них згодом виїхали в південніші регіони Росії або до Азербайджану. На Південному Кавказі, передусім у Краснодарському краї, турки зустріли спротив місцевого населення, бюрократичні перепони, пряму дискримінацію. 1995 року ініціатором гонінь на турків-месхетинців стало місцеве козацтво. Й досі турки, які мешкають у Краснодарському краї (16—18 тисяч осіб), не мають російського громадянства та прописки, позбавлені будь-якого правового статусу, який забезпечував би їм основоположні права. Місцева влада ставиться до них як до нелегальних мігрантів, які повинні виїхати.
Значна кількість турків-месхетинців і донині проживають у країнах Центральної Азії. Переважна більшість — 90—100 тисяч — у Казахстані, понад 30 тисяч — у Киргизстані. Від 10 до 15-ти тисяч представників народу лишаються в Узбекистані. Значна частина з них, переживши у 1989 році вибух національної ворожнечі, воліють не афішувати свою ідентичність, якнайшвидше інтегруватися до пануючої узбецької культури.
Після подій 1989 року близько десяти тисяч турків-месхетинців шукали притулку в Україні. Вони селилися там, де можна було знайти житло й роботу. Невеликими групами проживають нині в 11-ти областях, переважна більшість — у степових південноукраїнських селах, на Херсонщині та Миколаївщині. Сьогодні вони громадяни України. Як і всі інші наші співвітчизники, пережили економічну кризу, що для біженців, які втратили все, була вдвічі важчою. Займаються переважно землеробською працею. Поступово налагоджують життя. В українських школах на факультативах вчать дітей турецької мови. Мають своє всеукраїнське національно-культурне товариство «Ватан», що означає «батьківщина». Його лідер — член ради представників національних меншин при Президентові України. Жодних проблем на національному грунті не відзначають. Але як зберегти споконвічні традиції, якщо до найближчих сусідів-одноплемінників доводиться добиратися по степовому бездоріжжю за 20—30 і більше кілометрів? На весілля, інші свята родичі з’їжджаються, долаючи по декілька державних кордонів. Майже не лишилося тих, хто пам’ятає рідні місця в Закавказзі, навіть людей похилого віку, які чули розповіді очевидців про них, стає все менше й менше. Батьківщина перетворюється на міф. Де вона? Там, звідки депортували предків чи змусили виїхати власну сім’ю, чи там, де проходить щоденне життя, народжуються діти, йдуть у вічність батьки? Всі знають, як незатишно відчувати себе НЕ ВДОМА. А якщо це почуття супроводжує людей протягом декількох поколінь?
Можливо, вихід треба шукати у переселенні до Туреччини? Там уже налічується 25—30 тисяч месхетинських турків. Частина з них переселилися з Грузії ще до сталінських репресій, більшість з’явилися після розпаду СРСР. Багато хто залишився після завершення навчання або прибув на нелегальні заробітки. У 1992—1994 роках турецький уряд здійснював програму прийому етнічних турків з пострадянського простору, яка пізніше була згорнута через побоювання масового припливу населення з Центральної Азії. До 1997 року переселенці могли отримати в Туреччині статус біженців, що забезпечував доступ до медичної допомоги, освіти, працевлаштування та перспективу набуття громадянства. Проте зараз імміграція суворо регулюється. Значно утруднює інтеграцію невизнання Туреччиною отриманої в країнах попереднього проживання освіти. Становище нелегальних мігрантів набагато складніше. Вони постійно наражаються на небезпеку санкцій, змушені працювати за набагато нижчу заробітну плату, ніж місцеві жителі.
У день шістдесятиріччя депортації, напевно, в кожній сім’ї, хоч би де турки-месхетинці проживали, люди замисляться, що далі: добиватися повернення в Грузію, шукати щастя за океаном, чи жити там, куди закинула доля?
За 15 років життя в Україні наші співгромадяни турецької національності уже встигли рясно скропити потом українські чорноземи, народити дітей, для яких наша країна є батьківщиною, і дуже б не хотілося, щоб у черговий раз вони пакували валізи. Й без цього забагато чесних і працьовитих людей виїжджають нині з України. Разом з тим незаперечно, що депортований народ має право на відновлення справедливості та повернення на історичну батьківщину. Крім того, туркам-месхетинцям повинні бути надані гарантії, що це право можна реалізувати. Скористатися з такої можливості, чи ні, вирішувати їм.
