Чи потрібна зараз людям філософія, ця наука про чисту, високу істину усього сущого, про найважливіші закономірності плину буття; наука, що відкриває «код вічності» (як біологи у нас на очах із таким успіхом розгадують генетичний код людини)? Колись великі класики філософської думки були «володарями дум» цілих поколінь, на їхніх працях люди осягали не тільки шлях до мудрості, але й навіть більше — найскладніше мистецтво жити й бачити мінливий світ. Тепер, зрозуміло, настали інші, жорстко-прагматичні часи панування невблаганної конкретики; потрібні певні знання в абсолютно визначених сферах (наприклад, ринкова економіка, політтехнології, підприємницьке право...). Саме наявність таких знань (і не меншою мірою — специфічне вміння їх застосовувати!), а не потяг до абстрактних наук, якою є філософія, має визначати соціальний статус людини. Таким є об’єктивний стан суспільної свідомості України зразка 2003 року.
Як оцінювати цей факт? Щоб дати точну відповідь, слід, мабуть, пригадати ось що. Ще античні філософи розуміли, що культура мислення є найважливішим елементом усієї духовної культури (а, якщо хочете, й культури політичної ). Ясність погляду на світ — це необхідна передумова розумного устрою світу, в чому кровно зацікавлена буквально кожна людина. З цією думкою, очевидно, погодився б і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831), один із найбільших мислителів Німеччини та Європи, творець, можливо, найграндіознішої філософської системи всіх часів. Спробуємо в коротких нотатках привернути увагу лише до одного аспекту неозорої гегелівської спадщини, а саме — до його розуміння свободи. Наше завдання — показати гостру політичну актуальність (яка, втім, не лежить на поверхні та не зводиться до злободенних, але банальних політичних істин!) думок великого німецького вченого.
Давно помітили: кращий спосіб зрозуміти художника-творця — це відкрити для себе його людську сутність. У своїй філософії Гегель був, безперечно, також творцем і художником, і тому його людський образ дуже багато чого здатен прояснити. Цей зовні дуже спокійний, розсудливий професор філософії, чиї таланти розкрилися досить пізно (першу закінчену філософську роботу Гегель опублікував тільки у віці 30 років) був, на перший погляд, зразком істинно німецької стриманості. Але — лише на перший погляд. Його пристрастю дедалі більше ставала натхненна робота над створенням всеохопної, універсальної філософської концепції, причому логічно виваженої та несуперечливої. Будучи запеклим противником усього, що оголошувалося раз і назавжди «непізнаваним» і «незбагненним» у сфері філософського пізнання, Гегель вірив, що в усьому всесвіті немає нічого, що могло б «вчинити опір відважному розуму» — звідси його наполегливе прагнення пояснити в раціоналістичних категоріях навіть таке фундаментальне, системоутворююче поняття своєї філософії, як, приміром, «абсолютний дух».
Гегель зміг створити таку струнку і глибоку концепцію світоустрою, про яку мріяв. Але вона внутрішньо вкрай суперечлива; і зовсім не випадково у 1942 році, в розпал найбільшої битви з фашизмом, один із західних філософських журналів писав, що під Сталінградом зійшлися у смертельній сутичці... «дві гегелівські школи». У цьому спірному твердженні є, мабуть, певна частка істини: у СРСР Гегель і загалом німецька класична філософія були оголошені одним із трьох джерел марксизму (наскільки достатньо обгрунтовано — це окреме найскладніше питання, ми його не торкатимемося), а по інший бік фронту націонал-соціалісти підкреслювали свою повагу до Гегеля як до ідеолога вічної та непорушної німецької державності та німецько-національного (!) «абсолютного духу».
Чи означає сказане, що великий філософ був ідеологом тоталітаризму і вся його творчість внутрішньо ворожа свободі? Аж ніяк. Як згадують друзі молодого Гегеля (і Фрідріх Вільгельм Шеллінг, великий філософ, і талановитий поет Фрідріх Гельдерлін), у 1789 — 1793 роках майбутній великий мислитель із захопленням цитував «Декларацію прав людини і громадянина», прийняту в революційній Франції. А там, зокрема, були й такі слова: «Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Усе, що не заборонено законом, дозволено. Нікого не можна тривожити за свої переконання; вільний обмін думками і переконаннями є одним із найдорогоцінніших прав людини. Суспільство, в якому не забезпечено гарантію прав і не встановлено розділення влади, не має конституції» .
Протиріччя у гегелівській інтерпретації свободи виникають із двоїстості його підходу до самої проблеми свободи як категорії одночасно і духовної, і конкретно-політичної. Перший («духовний») аспект проблеми розроблений у філософа вичерпно глибоко. «Як субстанцією (суттю) матерії є тяжіння, так субстанцією, суттю духу є свобода», — вказує Гегель і формулює цю думку ще коротше і афористичніше: «Дух є свобода» . І в іншому місці: «Вільний той дух, який тотожний собі самому». Основу ж свободи духу, за Гегелем, становить «влада духу над усім наявним в ньому змістом». Якщо ще пригадати іншу тезу мислителя, а саме: «Дух є частинкою Бога в людині», то ми дійдемо висновку, що свободу Гегель підніс у своїй філософській концепції на найбільшу висоту, зіставляючи її з Богом (!).
Але ось у чому проблема: водночас філософ визнавав, що «у природі панує не свобода, а необхідність» (пригадаймо, що кілька десятиріч по тому Фрідріх Енгельс цю «необхідність», додавши до неї епітет «усвідомлена», взагалі ототожнить зі свободою, знявши протиставлення, що зберігалося у Гегеля!). А як у суспільстві? Оскільки, за Гегелем, «абсолютний дух» (він же «абсолютна ідея») і є свободою, а, з іншого боку, вищим визначенням ідеї є розум, то можна тлумачити свободу як цілком раціонально визначувану категорію (на думку Гегеля, свобода взагалі є продуктом діяльної природи абсолютної ідеї, тут важливий саме прикметник «діяльної» ). Інакше кажучи, саме «абсолютна ідея» (або, якщо завгодно, розум) є спонукальною причиною всього, що відбувається; отже «все дійсне є розумним» (зокрема, і сучасне Гегелю Пруське королівство, одна з найконсервативніших держав у Європі!).
Але попри всю віру в силу розуму філософ чудово розумів, що догма, нехай блискуче раціонально обгрунтована, це є «тотожна собі ідея», а вона «містить у собі заперечення самої себе». Відповідно до цього і свобода, щоб зберігатися, має безперервно розвиватися й оновлюватися. Навіть більше, Гегель виразно бачив і перешкоди, пастки й «вовчі ями» на шляху раціонально «обчисленого» шляху до свободи. І головне з них — так звана «хитрість розуму». Надамо слово самому мислителю: «Люди досягають задоволення своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється і щось подальше, щось таке, що приховано міститься в них, але не усвідомлювалося ними і не входило до їхніх намірів» . Інакше кажучи, подібно до того, як при взаємодії з природою людина «на широку сторону сили нападає гострим кінцем хитрості» — так і «абсолютний дух використовує людські пристрасті при своєму самоздійсненні». Кажучи ще простіше, політичні розрахунки безглузді, нікчемні та смішні; вони лише засоби для безмежної гри абсолютного духу (розуму, Бога).
Рецептом успіху для багатьох дійових осіб нашої суспільної сцени можуть бути слова того ж Гегеля: «Відповідь на запитання, які залишає без відповіді філософія, полягає в тому, що їх слід інакше поставити». Адже йдеться не тільки про філософські проблеми; правильна постановка питання — ось що є важливим і для мислителя, і для практичного діяча. Отже, вірна постановка питання про роль моральності у політиці, за Гегелем, є такою: «Мораль і свобода полягають у піднесенні одиничного до загального, у знятті цих двох протилежностей через їх злиття». Подібним же чином визначається й суть етичної свободи: «воля за свої цілі має не суб’єктивні, тобто своєкорисливі, інтереси, але загальний зміст» . Під цими словами певною мірою міг би підписатися й Карл Маркс!
А тепер про Гегеля, який пізнає суть свободи конкретно-політичної. Будучи в юності палким прихильником Великої Французької революції, філософ, зрозуміло, відкинув робесп’єрівський «революційний» терор. І через 20 років після страти Робесп’єра на гільйотині він написав слова, які можна прямо застосувати до будь-яких деспотів, автократів і тиранів різних епох, котрі сходили на престол «Божою милістю» або були нібито «всенародно обрані»: «Його сила залишила його, бо його залишила необхідність; і тому він був насильницьки повалений» . Так, в останні десятиріччя свого життя (у міру просування суспільними сходинками Пруссії) Гегель ставав дедалі консервативнішим; але ж саме йому належать нижче наведені слова: «Стосовно тих, хто залишається рабом, не коїться жодної абсолютної несправедливості; бо хто не має мужності ризикнути життям для досягнення своєї свободи, той заслуговує бути рабом, і, навпаки, якщо якийсь народ не тільки уявляє, що він бажає бути вільним, але справді має енергійну волю до свободи, тоді жодне людське насильство не зможе утримати його в рабстві як у стані чисто пасивної керованості».
