(Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 58-59, 2015 р.)
На той час він помітно змарнів — далися взнаки душевні переживання за родинні й суспільні негаразди. 1904 року старша донька Тетяна забирає з Данини батька під свій догляд. Незадовго перед тим вона покинула Рівчак, де по смерті ненародженої дитини та чоловіка не могла більше жити, й переїхала до Ніжина.
За три роки перебування в ніжинському домі доньки стан здоров’я отця Перта погіршився. Відчуваючи, що живим у Данину вже більше не повернеться, він пише і реєструє в нотаріуса останній свій прижиттєвий документ — заповіт.
Першим пунктом цього заповіту було прохання поховати його в Данині, в підземеллі спорудженого ним колись Свято-Троїцького храму. Приготування до цього він зробив заздалегідь. Коли померла дружина, зрозумів, що це село, яке за 45 років вірної служби стало рідним, має бути й останнім прихистком його тлінного тіла. Там пройшла його і молодість, і зрілість, і старість. Там народилися діти, поховані доньки. Там зазнав слави й пережив гіркоту втрат і розчарувань. Там його неймовірними стараннями виросли церковно-приходська школа і диво-церква. Такої величної та красивої, на п’ять куполів і шостим — дзвіничним, не знайдеш і досі в жодному селі цілої області...
Отож завчасно й подбав про склеп у правому притворі свого дітища, де поховав дружину, залишив частинку того склепу й для себе. Іншого місця свого вічного спочинку, окрім Данини, він не бажав.
Будучи певним, що прийняв правильне рішення, він хотів, щоб і по його смерті Данинський приход розвивався і збільшувався, а духовність селян стверджувалася. Тому другим пунктом заповіту був грошовий подарунок Данині із власних заощаджень: на потреби Свято-Троїцького храму — 2500 рублів, на Данинську церковно-приходську школу — 1000 рублів. Не забув і про сусідню Шатуру, де також його стараннями постала нова церква. На її потреби заповів 700 рублів.
«24 лютого 1908 р. волею Божою мирно відійшов на той світ у м. Ніжині, в будинку рідної доньки, заштатний протоієрей Св. Троїцької церкви села Данини Ніжинського повіту — на 83 році свого життя», — так починався некролог, опублікований у офіційній частині періодичного видання «Черниговские Епархиальные Известия» від 1 вересня 1908 року.
За скупими рядками цього некролога, підписаного священиком села Курилівки Миколою Крещановським, який добре знав покійного, можна відтворити хвилюючу картину повернення отця Петра Скорини з Ніжина в Данину.
Відспівування покійника відбулося в переповненій людьми Успенській церкві Ніжина, де зібралося все духовенство міста та повіту. Службу очолив благочинний Ніжина протоієрей о. Д. Стопановський у співслуженні трьох протоієреїв, 16 священиків і семи дияконів.
Особливість того похорону була в тому, що труну з тілом несли на руках від центру до околиці міста. На шляху до Данини катафалк зупинявся двічі — в Кропивному та Володьковій Дівиці. Тамтешні селяни, як і ніжинці, зголосилися пронести прах свого багатолітнього благочинного на руках від краю до краю села із церковним піснеспівом і передати його данницям.
«По прибуттю в с. Данину колишні прихожани о. Петра з благоговінням і сльозами вдячності, після здійсненої заупокійної літії, опустили труну в могилу. Мир праху твоєму, спочилий брате, о. протоієрей Петро Васильович! Усі ми тебе гаряче любили і глибоко поважали, — не залишимо тебе і своїми молитвами про упокоєння душі твоєї в мирі праведних! Не забудь і ти про нас, коли предстанеш до Престолу Всевишнього, у своїх достойних молитвах. Нехай буде тобі царство небесне у Бога, вічна пам’ять у людей», — так закінчується згаданий вище некролог.
Та чи на вічний спочинок повертався Петро Скорина в свою Данину? І чи на добру пам’ять?
ЗБЕЗЧЕЩЕННЯ
Після жовтневого перевороту данинська церква кілька разів насильно закривалася, але щоразу знову озивалася своїми закличними дзвонами й відкривала двері для наполегливих парафіян. Коли у 20-х роках потужний автокефальний церковний рух ширився Україною, заполонив він і вірних данинців. Церква ніби ожила, уквітчалася українськими рушниками, заговорила до людей рідною мовою. Проте після фізичного знищення усіх провідників УАПЦ просторе приміщення храму 1936 року комуністи вирішили використати під зерносклад.
Окупувавши село, німці церкву знову відкрили, в життя громади та порядок ведення богослужб не втручалися. А незабаром по війні на її головні двері знову було навішено амбарний замок.
Утім, незважаючи на те, що в селі в ті буремні роки процвітав і бандитизм, і пограбування громадського майна, і вбивства, й групові чвари, жодного разу (і тут варто підкреслити — жодного!), ніхто не прагнув навіть підійти до дверей, що ведуть із приміщення церкви до склепу спочилих Скорин. І це при тому, що старожили не раз переказували, що склеп той незвичайний, що слово «Скорина» великими літрами написане на гробі не жовтою фарбою, а справжнім золотом; що все своє багатство цей піп наказав покласти біля себе в труні; що там хрестів золотих із таким ж ланцюгами багато.
Всіляке говорили в селі. Чому ж раніше ніхто не пробував навіть зазирнути до того склепу? Не вірили? Чекали? Боялися Божого покарання?
Справжня драма в селі розгорілася в 1962-му, коли місцеве сільрадівське начальство побігло попереду кінських оглоблів і ревно взялося виконувати вказівку партії про повсюдне закриття розсадників «пітьми». У Данині місцеві чинуші-безбожники вирішили переобладнати Свято-Троїцький храм у... сільський клуб.
Історія руйнування церковних куполів, вивезення ікон із храму, кількаразового зафарбовування недолугими ідеологічними лозунгами розписаних ще в давнину майстрами-іконописцями його сакральних стін потребує окремої розмови. Тут же спробуємо з’ясувати факти святотатства, скоєного самими данницями над пам’яттю про колишнього свого духовного пастиря, перед яким знімали шапки в поклоні їхні діди й прадіди.
За кілька місяців після того фатального рішення сільради ошаліла від отримання такого просторого приміщення молодь під радіолу танцювала в центральній частині храму «твісти». Усі з дня на день чекали завезення з Ніжина клубних стільців, збитих по чотири вкупі, — мало бути в залі чотири ряди таких стільців — аж на 350 місць. Усім кортіло бачити в клубі кіно. Та ось одного дня хтось пустив селом поголос, що нині викидатимуть зі склепу кістки Скорини, бо коли завезуть стільці, то пізно буде. А як, мовляв, у клуб ходити, коли мерці під підлогою?
Збіглося багато охочих до цікавого, здебільшого школярі (школа ж — через дорогу) та старша молодь.
Авторові цих рядків до школи залишався рік. Отож шестирічним судилося зафіксувати в ціпкій дитячій пам’яті ту, як тепер видається, дикунську картину. Обіч порожніх стін храму тісняться люди. Хто наляканий, хто стривожений, але більшість — із гарячими іскрами цікавості в очах. Поглядами всі зосереджені в правий притвор церкви, названого на честь святого архідиякона Стефана. Там на підлозі — чорна дірка, в яку, казали, першим спустився з ліхтариком у руках дядько Грицько, по вуличному — Скачок. Старше покоління данинців добре знає цього чоловічка, якого в селі і любили, й боялися. Він жив на нашій вулиці, тому добре пам’ятаю його в обличчя. Говорили сусіди, що чашкою вбив свою жінку, розігнав чотирьох дітей своїх по родичах і безпробудно пив горілку. Посадили, але ненадовго. Не боявся нікого й нічого. Міг будь-якому начальству накричати, розкритикувати. Ніхто його не чіпав. За чарку (чи за пляшку) він і поліз до темного склепу. Одне запитання лише залишається без відповіді: хто його попросив про це?
Із пам’яті весь час зринає один і той же «ролик»: котиться церковною підлогою людський череп. Чиясь нога штуркає його в інший бік, звідти ще хтось доклався, спрямував у протилежний. І так викочується цей «м’яч» аж за поріг церкви. Далі розбивається навпіл, падаючи з високих сходів, ніби втікаючи від наруги, ніби в безнадії шукаючи прихистку біля цвинтарної огорожі...
Той череп був першим. За ним вилітали із підземелля інші кістки. Багато їх було потім... Перемішалися в тому безумному метанні зі склепу кістки будівничого цього храму та його вірної дружини.
Уся та вакханалія супроводжувалася шумом, гамором, криками, сміхом і плачами. Усе злилося того надвечір’я в колишній сільській святині, якій волею обставин судилося відтоді майже на цілих 30 років стати місцем для проведення дозвілля майбутніх будівників комунізму. Інакше кажучи, — сільським Будинком культури. Не знайшлося нікого тоді, хто бодай пробував би зупинити те безумство.
А що ж із кістками колишнього настоятеля храму, благочинного одного з округів Ніжинського повіту та його дружини?
Другого ранку останки подружжя Скорин люди побачили в багнюці на вулиці — прямо посеред дороги між церквою і школою. Тоді сільські шляхи не були покриті щебенем. І коли чорнозем розквашувався від дощу, ходити пішки чи їхати підводою такими шляхами було неможливо. Кажуть, кістки так і лежали на тому місці кілька днів. Бачили їх усі, але зреагував на них голова колгоспу. Зауважмо: не сільська рада, не школа, не медична установа, не пошта і магазини, що розміщувалися в центрі...
Той голова був фронтовиком, присланим у село десь із далеку. Прізвище мав Свинарьов. Спілкувався з колгоспниками виключно російською. Казали, що господарником він був нікудишнім (колгосп завжди був у відстаючих), але совісним. Часто переказували в селі його фразу: «Как-то не по-христиански, люди. Нужно собрать эти кости и похоронить на кладбище...»
ЗАБУТТЯ
Десь на початку 80-х років минулого століття в Данину рейсовим автобусом із Ніжина приїхало двоє чоловіків середнього віку. Хотіли хоч щось довідатися про свого родича, священика Петра Скорину. Важко сказати, чи відважився хтось у селі повідати про розкидані кістки їхніх предків на дорозі. Бо про все інше ніхто нічого не знав. Навіть місце на цвинтарі, де закопали ті останки, не може ніхто показати. Так і поїхали ті незнайомці ні з чим із села. А ті, хто спілкувався з ними, не здогадалися бодай записати їхньої адреси.
У цьому місці цієї печальної розповіді напрошуються з пам’яті слова нашого українського пророка і генія Тараса Шевченка, які завжди були й будуть актуальними: «Село неначе погоріло / Неначе люди подуріли».
Можна знайти в «Кобзарі» й слова, що ніби спеціально адресовані тим данинцям, хто на власні очі був свідком чи чув про збезчещення пам’яті людини, провину перед якою село не спокутало й досі: «Стояли, чухали лоби / Німії, подлії раби...»
В час підготовки до друку матеріалу автор цих рядків не раз намагався «розговорити» старших данинців із тим, щоб оживити, уточнити деякі епізоди тієї сільської драми, пов’язаної із закриттям церкви та отцем Скориною.
Почав від тих, хто живе поряд із церквою. Відповіді не могли не розчарувати: не був, не чув, не пам’ятаю. Якщо й казали щось конкретніше, то прізвищ не називали, посилаючись на забудькуватість пам’яті. Порадів, що згадати «за церкву» погодилася тітка Галина. В мої шкільні роки вона працювала в школі прибиральницею. Мешкає віддавна в центрі села, й відколи відродилася церковна громада, співає в півчій.
Розмова обіцяла бути цікавою. Однак моя професійна журналістська звичка непомітно тягнутися до кишені за блокнотом у непідходящий момент зіпсувала всю справу. Тітка Галина зреагувала миттєво й далі була відвертою. Говорила із певним присмаком жалю: «Нічого я тобі, Коля, не скажу. Бо ти приїхав із Києва і поїдеш туди. А тут прийдуть знову комуністи до влади і мене ще в тюрму посадять за ці спогади».
Щире зізнання цієї згорьованої землячки-трудівниці багато що прояснило мені. Ось у чому одна з поки що невиліковних хвороб сучасної України, особливо її глибинки, — генетична боязнь її старших громадян, що пережили не одне лихоліття, говорити правду. Бо в тій тоталітарній системі, з якої вони всі вийшли і з якою ніяк не можуть попрощатися, за це карали: позбавленням роботи, конфіскацією майна, в’язницею, гонінням на дітей і внуків. За боязню говорити правду стоїть небажання її знати. А отже, — боротися за неї. Так, мовляв, простіше, так легше жити.
ЧИ НАСПРАВДІ ЦЕ ТАК?
Переконаний: драматична історія отця Петра Скорини (а таких історій у кожному українському селі можна «відкопати» десятками), спонукає багатьох до переосмислення непростих уроків нашої історії. І до покаяння, яке очищує власне сумління, робить людину мудрішою, добрішою в цьому нашому розхристаному й загуканому світі.
Що ж до сучасних данинців, які й далі продовжують «нічого не пам’ятати», вихід колись неминуче прийде один. Від усвідомленого каяття перейти до конкретного діла. Годилося б таки громаді віднайти те місце на цвинтарі, де перепоховані того злопам’ятного 1962-го кістки Петра Васильовича Скорини та його дружини й поставити-таки там хреста. А краще — достойного пам’ятного знака.
Та й одну із вулиць Данини, які й досі увічнюють імена катів України, варто назвати на пам’ять про цього справжнього оберега й воістину великомученика за кращу завтрашню долю Данини — знекровленої духовно і фізично, стародавньої й гордої, самобутньої й давно шанованої в окрузі через таких світильників духу, як Петро Скорина.
