В історії україно-польських стосунків є достатньо трагічних, а подекуди й драматичних подій. Період 20—30-х років минулого століття є одним із останніх, а водночас це й приклад найнапруженіших взаємин між нашими народами. Втім, події, які трапилися на Галинчині 80 років тому, навіть для свого часу стали резонансними у доволі непростих відносинах між польською владою та українським націоналістичним рухом. Ця історія тісно пов’язана з родиною Куків, а саме Іллярієм Куком та його братом Василем, який через дванадцять років після її завершення стане головним командиром Української Повстанської Армії.
«НАШ СІЧИНСЬКИЙ НАЙ ЖИЄ, А ПОТОЦЬКИЙ НАЙ ГНИЄ!»
Політичне протистояння, яке з козацьких часів відбувалося між українцями та поляками, з новою силою розпочалося сто років тому. Саме 1908 року український студент Мирослав Січинський здійснив замах на польського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. На чотири кулі, випущені двадцятирічним українцем, львівська газета «Діло» відреагує словами: «Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії». Після цього українці Галичини часто співатимуть новостворену та надзвичайно популярну пісню зі словами «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». Великої популярності набуде ім’я Мирослав, яким називатимуть новонароджених хлопців, а коли ця генерація підросте, то політичні вбивства на національному грунті набудуть організованого та масового характеру.
За підрахунками істориків, за 1921—1939 роки українським націоналістичним рухом буде здійснено 63 замахи. За цей короткий період щонайменше 25 представників польської влади загинуть від рук членів УВО, а пізніше ОУН. Серед відомих жертв українських націоналістів будуть парламентарій Тадеуш Голуфко, шкільний куратор Станіслав Собінський, міністр внутрішніх справ Речі Посполитої Броніслав Пєрацький та багато інших. Українські революціонери готовитимуть замахи на польського президента Войцеховського та маршала Пілсудського. Від їхніх рук врешті загине радянський дипломат Майлов, що викличе напругу у відносинах Польщі, СРСР та Німеччини.
Поляки, в свою чергу, відповідали українцям судовими смертними та довічними вироками, довголітніми ув’язненнями, жорсткими заходами «пацифікації» («умиротворення». — С.Л.) та створенням окремого концентраційного табору в Березі Картузькій. Це була справжня війна, яка часто набувала масового характеру й жертвами якої ставали тисячі невинних людей.
Лише на основі газетних публікацій підраховано, що тільки за перші шість років діяльності ОУН (1929—1934 рр.) було засуджено 1024 українця на загальний строк 2020 років тюрми, присуджено чотири смертні вироки і 16 довічних ув’язнень. Утім, ідеологія націоналізму та культ героїзму настільки швидко поширювалися серед молоді, що підпільна організація в короткі терміни поновлювала свою структуру та поповнювалася новими членами.
Поряд з цим, траплятимуться випадки, коли з обох конфліктуючих сторін литиметься невинна кров. І одним із таких драматичних прикладів збройного протистояння є історія Іллярія Кука — рідного брата майбутнього останнього командира УПА.
ТРАГЕДІЯ ЯСІНСЬКИХ ТА КУКІВ
На початку цієї історії основною постаттю був таки Василь Кук. Саме він очолив провід ОУН в Золочівському повіті (сьогодні Золочівський район Львівської області). На той момент націоналістичне підпілля Золочівщини мало ряд амбітних проектів, реалізація яких потребувала значних коштів. У таких випадках революційні організації часто використовують експропріаційні акти — напади на банки, пошти чи інші урядові заклади.
ОУН набула величезного досвіду в організації подібних акцій, проте значні людські втрати змусили керівництво організації ще в 1933 році відмовитися від «ексів». Власне, перед тим відбувся невдалий напад на пошту в Городку, під час якого загинули два бойовики, а пізніше ще двох членів ОУН було страчено на підставі судового вироку. Саме події в Городку змусили керівництво ОУН припинити в подальшому експропріаційні акти.
І хоча в організації існувала заборона на подібні акції, Золочівський провід отримав дозвіл на організацію «ексу», але за умови, що при його здійсненні ніхто не постраждає і все буде зроблено так, щоб жодна тінь не впала на ОУН.
Хлопці запланували конфіскувати кошти у місцевої шляхти — в родини Ясінських. Маєтки останніх охоплювали землі, на яких була одна із святинь Галичини — Підлиська гора, де щорічно українці збиралися з нагоди роковин Маркіяна Шашкевича. 6 травня 1937 року п’ятеро підпільників, один у поліцейському одязі, а інші в цивільному, здійснили обшук у маєтку Ясінських у селі Белзці. При цьому було конфісковано кошти та ювелірні вироби, але щоб поляки нічого не запідозрили, їм запропонували проїхати для свідчення у поліцейське відділення до Золочева.
Оунівці вірили, що дорогою їм удасться відв’язатись від брата та сестри Ясінських, але, перебуваючи з ними на одному возі й спілкуючись на різні теми, Іллярій Кук не витримав критичних слів щодо українців і в стані емоційного напруження застрелив їх на місці.
У своїх мемуарах українські політичні діячі по-різному згадуватимуть Ясінських — як шовіністично налаштовану родину і як добрих приятелів української інтелігенції, які навіть отримали за свою діяльність особисту грамоту від митрополита Андрея Шептицького. В усякому разі, несподіваний перебіг подій змусив бойовиків тікати, хоча їхня доля була вже визначена.
Спочатку, при переслідуванні поліцією, було застрелено одного з бойовиків, а пізніше ще троє опинилися в руках слідства. Ініціатор «ексу» — Василь Кук одразу перейшов у підпілля й до свого арешту енкаведистами, що трапиться 1954 року, не повертався до легального життя.
Вчинок Іллярія викликав цілу хвилю польсько-української конфронтації. Хоча й поляки, й українці усвідомлювали, що те, що відбулося, — відбулося в стані афекту. Це стверджував і львівський комісар поліції Фурман, який провадив слідство у цій справі. Тим не менше юного бойовика очікувала найвища міра покарання.
Трагізм ситуації полягав ще в тому, що друзі Іллярія Кука — головного обвинуваченого в процесі, підготували втечу із тюрми, але провід ОУН заборонив це робити. Причина крилася в порушенні організаційної дисципліни, адже Іллярій не мав права позбавляти життя невинних людей і в разі втечі з тюрми його мав чекати суворий організаційний суд. Відтак провід постановив, що краще, аби він загинув із рук поляків, а не своїх.
Суд, який відбувся у Золочеві, виніс вирок: двом підсудним — смертна кара і ще одному бойовику — довічне ув’язнення. Президент Польщі скористався своїм правом помилування в’язнів-смертників й один із бойовиків замість смертної кари отримав довічне ув’язнення. Щодо Іллярія Кука, то на нього чекала страта.
MATER DOLOROSA
У час підготовки до страти Кука з’явилася ще одна постать, яка залишила свій слід в історії українських політичних процесів. Адвокат Степан Шухевич залишив навіть окремий спогад — Mater Dolorosa («Скорбна мати») про поведінку матері Іллярія Кука під час судового слідства та страти сина.
Степан Шухевич ще раніше був знайомий із братами Куками, адже був оборонцем на одному із процесів у 1934 році, коли хлопців за нелегальну діяльність було засуджено на два роки ув’язнення. Вийшовши на волю, Василь та Іллярій неодноразово відвідували свого адвоката, який у спогадах записав: «З ними було інтересно зайти в балачку, бо оба були мудрі і освічені хлопці. Особливо молодший із них — Гілярко, зі своїми блакитними великими очима, був дуже симпатичний. Ті очі без перерви так якось сумовито усміхалися, наче б віщували Гіляркові якусь дуже лиху долю. Навіть говорив я про це його мамі, але вона відповіла мені:
— Він у мене такий ще з маленької дитини. Але хто його там може знати, яка доля в теперішніх часах може кого з нас чекати...»
Доля знову звела Степана Шухевича та Анну (за іншими даними — Параску) Кук після закінчення судового процесу. Очевидно, адвокат дуже переживав, очікуючи зустрічі з матір’ю, яка готується до страти юного сина, але, зустрівшись із нею, він був надзвичайно вражений:
— Вони у мене сльози не побачать! — сказала твердо. — Вони мали б ще тішитись тим, що завдають нам такий великий біль, що роблять мені таку страшну кривду? Ні! Їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старого (це про батька). Ми йому ще й нічого не казали. Він, напевно, не витримав би. Такий м’який, як віск. Скажемо йому тоді, як вже буде по всьому. Тому його навіть сюди не брали. А тут вам за ваше добре серце до мого Гілярця я привезла гостинця, курочку, бо більше нічого не мала...
«Боже милий, в такій страшній хвилині та жінка не забуває про оборонця своєї дитини», — вражено записав Шухевич. Але й не меншим був його подив після того, як матір зустрілася із сином:
— Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною... Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за щось мале. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти...
Страта Іллярія Кука для родини та громадськості була тісно пов’язаною із усією українською справою, а відтак його постава під шибеницею мала б бути відповідною. Це відчувалося навіть в діалозі між адвокатом та найменшими дітьми сім’ї Куків, коли вони йшли на останнє побачення з Іллярієм:
— Слухайте, діти, не вільно плакати, заводити. Держатися!
— Ми те знаємо. Нам вже те мама казала, — відповів хлопчик, і обоє пішли на послідню їх стрічу.
25 серпня 1938 року Іллярія Кука було повішено у в’язничному приміщенні, яке використовувалося для побачень. Смерть юного бойовика була важкою — під вагою тіла обірвався гак і смертник мусив спостерігати, як його заново кріплять.
Ще того ж дня керівництво Бригідок (львівської в’язниці) дозволило зустрічі в’язнів із рідними у тому самому приміщенні. А на похованні Іллярія Кука була присутня лише мати та двоє наймолодших дітей...
